Про «опозиційні» посади
Чи очолять противники демократії впровадження демократії?
Комітет Верховної Ради України з питань регламенту мав очолити Берія, комітет з питань свободи слова — Геббельс, а комітет з питань культури і духовності — Валуєв. Звісно прізвища у цих персонажів могли бути дещо іншими, але за політичними поглядами та практичним ставленням до української нації вони в головному відповідали би своїм прототипам. Бо ж ідеться про так звану опозицію, про людей, які боролися і продовжують боротися з «українським націоналізмом», за «слов’янське братерство», «спільну історію» (з якогось дива маючи на увазі тільки історію Малоросії в Російські імперії) та «ущемлені права російської мови». Йдеться про майбутніх депутатів, майже всі з яких, хто побував нардепами нинішньої каденції, 16 січня цього року голосували за «закони про диктатуру», тобто підтримали встановлення в Україні фактично неототалітарного ладу за кремлівськими взірцями.
Такий розподіл надзвичайно важливих парламентських посад станом на 28 жовтня було запропоновано, як повідомляють і мас-медіа, і надійні джерела автора цієї статті у проекті коаліційної угоди, поданій керівникам «партій Майдану» президентською Адміністрацією. Очевидно, на думку тих, хто писав проект угоди, саме такі жести мали показати всьому світу надзвичайно високий рівень української демократії і залучити опозицію до конструктивної роботи у царині законотворчості на благо країни. 29 жовтня в опублікованому на сайті Блоку Петра Порошенка проекті угоди список цих комітетів зник — там порожній рядок. Схоже, у когось із політиків таки стало волосся дибки, і процес не пішов. Ба більше — «витік інформації» вочевидь було організовано саме для того, щоб покласти край чиновницькому ідіотизму. Але показовий сам факт такого ідіотизму. А в його буянні серед відповідальних працівників апарату Президента можна не сумніватися — було ж відзначено на найвищому рівні, всупереч висновкам науковців та рекомендаціям Інституту національної пам’яті 28 жовтня як «день визволення України від фашистів» — і дата ця, як довели історики, фальшива, і «визволення» ніякого не було і бути не могло під орудою ВКП(б) і НКВД.
Натомість українцям пропонували вкрай аморальну, непрагматичну та у політологічному сенсі абсурдну річ. Остання теза, попри чистий рядок у списку пропонованих опозиції комітетів, залишається у силі й зараз.
Петро Порошенко вже привітав українців із тим, що Комуністичної партії України не буде в новообраній Раді. «Українці завдали вирішального удару по п’ятій політичній колоні!», — написав глава держави у своєму Twitter. Як на мене, Президент дещо погарячкував. Із тим, що КПУ — це «п’ята колона» російсько-радянського імперіалізму, не посперечаєшся. Але ж це тільки одна складова цієї колони. Інша — це Партія регіонів. А де зараз її депутати та функціонери? Вони складають основу Опозиційного блоку. Того самого, якому збираються віддати керівництво зазначеними вище комітетами Ради (і низкою інших парламентських структур). Тобто «п’ятій колоні», яка відверто грає на боці Кремля, ретранслює російську пропаганду, схиляється до тоталітаризму та становить більшість майбутньої франції Опозиційного блоку, владна коаліція подарує парламентські важелі управління частиною демократичних процесів й українською культурою. Якщо так станеться, якщо «п’яту колону буде легалізовано, то це виявиться капітуляцією перед Кремлем.
Отож, плутати парламентську опозицію та «п’яту колону» — це безграмотно у сенсі політичної науки та вкрай небезпечно у сенсі прагматичному. У середині 1930-х чехословацький уряд намагався схожим чином інтегрувати і перетворити на цивілізовану опозицію гітлерівську п’яту колону — Судето-німецьку партію. Закінчилося це, як відомо, спершу розчленуванням Чехословаччини, а потім перетворенням її решток на протекторат Третього Рейху під назвою Богемія унд Моравія...
Я вже не кажу, що під оглядом прагматизму дивно було чекати боротьби за свободу слова від тих, хто прагнув установити жорстку цензуру. І, нарешті, кому, крім Путіна та його агентури в Україні, потрібно, щоб діячі культури й науковці вважали, що Президент діє як бізнесмен, коли віддає Опозиційному блоку те, що вважає непотрібним, — культуру й духовність?
Щодо морального боку питання, то тут найпростіше. Йшлося про те, що президентські адміністратори хотіли змусити лідерів партій, які прийшли до влади завдяки Майдану, плюнути в обличчя тим, хто стояв, бився і помирав на Майдані. Чи треба розписувати, які наслідки це мало б і для сформованої парламентської більшості, і для «людей Майдану»?
Утім, хтось неодмінно почне розводити про «європейську практику»... Що ж, нагадаю: 1981 року за правління Маргарет Тетчер полонені бойовики Ірландської республіканської армії були позбавлені статусу політв’язнів. Група цих бойовиків оголосила голодування з вимогою повернути їм цей статус. Серед них був щойно обраний депутатом палати громад Великобританії 27-річний Боббі Сендс. Тетчер не поступки не пішла, ув’язнені теж, і після 66 днів голодування британський парламентарій помер у тюрмі. Я особисто вважаю дії Тетчер варварськими та неефективними (перемогти ірландських терористів, таємно підтримуваних СРСР, вона не змогла). Проте європейська практика була зокрема і такою. В Україні нічого схожого, на щастя, немає і не було, ба, навіть Янукович не наважувався так поводитися зі своїми політв’язнями. А «м’яке» і спокійне, без стрілянини та ув’язнень позбавлення Опозиційного блоку знакових парламентських посад відповідає інтересам захисту демократії та національних інтересів.
І взагалі: згадані посади найкраще було б за коаліційною угодою віддати безпартійним депутатам-мажоритарникам, які є знаними фахівцями у тому, що стосується профільних напрямків роботи цих комітетів, і при цьому не входять до жодної фракції. Хоча де ж ти їх знайдеш, таких депутатів, у Верховній Раді України? На жаль, у нас, якщо кандидат іде на вибори як «незалежний», це майже завжди означає, що він прагне стати незалежним від виборців після обрання, втридорога продаючи свою «тушку». Чи що цим статусом він намагається замаскувати свою залежність від котрогось із олігархів або кремлівської агентури. А щоб знаний інтелектуал зумів стати депутатом, нікому низько перед цим не уклонившись... Після того, як режим Кучми ретельно попрацював над формуванням кланово-олігархічного ладу, такі речі в Україні стали неможливими. У кращому разі в такого інтелектуала є шанс бути висунутим по мажоритарному округу з милості партійного боса якоїсь із задекларовано демократичної партії. При цьому — з мінімальними шансами на проходження. А партійні списки — це команди, там незалежні інтелектуали зі своєю критичною настановою апріорі не потрібні. Хоча б тому, що вони здатні вчинити публічний скандал тоді, коли в коаліційній угоді міститимуться відверто недолугі та політично небезпечні речі, — й аргументовано роз’яснити однопартійцям та суспільству цю небезпечність.
Що ж, на «мудрі» ініціативи чиновників з адміністрації глави держави перша реакція з боку керівників «Народного фронту» та діячів пропрезидентській партії, схоже, виявилася цілком адекватною. Ну, а далі сталося те, що сталося: Арсеній Яценюк відхилив підготовлений президентською командою проект угоди і запропонував свій. Проблему знято? Ні. По-перше, її й не мало би виникати взагалі, по-друге — чи не виникнуть знову зазначені посади в остаточному варіанті угоди, чи українські аватари Берії, Геббельса та Валуєва не стануть до керма відповідних парламентських комітетів? Що ж, допоки йдеться лише про проекти, їх можна досить легко виправити. Виправляти реальність значно важче.
