Віра в голого короля
Брехня, що опанувала маси, як ленінське вчення, непереможна. Щира віра в брехню перестає бути вадою і породжує доброчесність. А той, хто крикнув із натовпу: «Король — голий!», є ворогом, що підриває єдність країни. Адже всі домовилися про красу і досконалість вбрання монарха. Ордени дзвенять між позументами на його грудях, мантію підтримують люди з вищого товариства, а за мережива зі штиблетами заплачено величезні гроші. Король одягнений. І його дрес-код — предмет віри, змови, національної згоди та інших консенсусів, аж до гарантії збереження цілісності країни. Інакше розгледимо не лише володаря без штанів, але і все заховане за пишною мантією імперії: розруху на 1/8 частині землі, запустіння, лихварство, пияцтво. Кому це потрібно? Відкриється жах, і той, хто побачив божество негліже, сам захоче носити контактні лінзи без фокуса. Аби світло і тінь зливалися в одне, не кажучи вже про кольори.
Король одягнений. Ось він сидить на прес-конференції, соваючись на стільчику, що важко зробити без штанів. Журналісти, немов метелики, прибиті ентомологічними шпильками, — нерухомі, лише моргають. Він на них не дивиться — бреше. Вони теж на нього не дивляться, знають, що бреше, і знають, що самі брехатимуть, тільки пізніше. Скуті однією брехнею, перша і четверта влада працюють суфлерами один у одного. Вистава загальна, і оплески дістануться всім. Брехня гілок передається і стовбуру. Як волога посушливого року через листя живить коріння, так міфи з кремлівських висот спускаються в товщу народних мас. Тепер хоч з чого б починалася батьківщина, з картинки в букварі і картинки на ТБ, — вона складається з колективно приготованої «локшини». Вона ж — національна духовна їжа, ідея і скріплення. Чим більше брехні хорошої і різної, тим міцніша віра. Так Ісус стає росіянином, на єгипетських пірамідах з’являються мудрі фрази кирилицею, донецький бандит перетворюється на Добриню Нікітича і власні наці зростають до борців з фашизмом. Так треба для загального блага.
Скільки не здійснювали спроб чорне назвати чорним, а біле — білим, усі закінчувалися катастрофою. Цареві Миколі II пробували пояснити, мовляв, у вбранні самодержавства і православ’я довго не проходиш, все застаріло й імператорський неприкритий зад є предметом кепкувань оточуючих і підданих. І лишень слово без цензури проникло в голови підданих, одразу все пропало. Тому в новій імперії, побудованій на уламках першої, домовилися, що про голого короля може кричати тільки новий король. І все було добре. Черговий господар Кремля помічав наготу попередника, що зійшов у труну, а впевнена у завтрашньому дні країна знала: тепер біля керма стоїть цілком одягнена людина. Так продовжувалося, доки якимось вискочкам із Політбюро не захотілося потикати пальцем у соромливі місця цілій колоді королів, натякаючи на відсутність не лише одягу, але й інжирних листків.
Дотикалися до обвалення держави. В муках довелося складати залишки царства в модель третього тисячоліття, обмежувати число королів до одного, проводити довгу виховну роботу з охочими видивлятися нудистів в лавах правлячої еліти. Абияк зліпили. Робота вимагала поту. Тепер всі знають: бачити голого короля — до розпаду країни. Тому виявися самодержець запеклим ексгібіціоністом, росіяни вважатимуть за краще зіграти роль кравців із казки Х. Андерсена або художників зі схожої легенди Шарля де Костера, але ніяк не героїв-викривачів. Краще брехати у спокої, ніж жити в кошмарі правди. І не плутайте досвід поколінь з політичним повчанням. «Чому у нас всі брешуть, усі до одного?— перейнявся віковою проблемою Федір Михайлович Достоєвський. — Віднедавна мене раптом осяяла думка, що у нас у Росії, в класах інтелігентних, навіть зовсім і не може бути людини, яка не бреше. Це саме тому, що у нас можуть брехати навіть зовсім чесні люди. Я переконаний, що в інших націях, у величезній більшості, брешуть тільки негідники; брешуть з практичної вигоди, тобто просто зі злочинними цілями. Ну а у нас можуть брехати зовсім дарма найповажніші люди і з найповажнішими цілями. У нас, у величезній більшості, брешуть з гостинності. Хочеться справити естетичне враження у слухачі, принести задоволення, ну і брешуть, навіть, так би мовити, жертвуючи собою слухачеві».
Справді, як сказав поет, «жизнь — обман с чарующей тоскою». Перетворити тягу до високих ідеалів, що відсутня, на солодкий процес їхнього торжества, принадну справу. «Російським елітам при проведенні будь-якої експансіоністської політики потрібне переконання в тому, що вони захищають правильну ідею, — читаємо в газеті «Известия» роздуми сучасного публіциста і політолога. — Це не лицемірство, а щира переконаність. Звідси й жорстокі репресії проти інакодумців. Але звідси ж і відома російська звичка будувати на завойованих територіях школи й лікарні і надавати жителям цих територій усіляку допомогу. Часто у збиток інтересам власного народу».
Від такого несподіваного замісу неприборкного розуму і блискучої вигадки у кого завгодно дух перехопить. Але головне, ніхто не відчує себе зайвим на карнавалі пихатості, а раптові прозріння не потурбують загальної згоди. Король з широким гардеробом костюмів, уніформ, «прикидів» з нагоди їзди на конях і санях знає: народ — зовсім роздягнений, але, як старий бійцівський півень, готовий до битв. Монарх не скаже натовпу про ганьбу його наготи, знаючи, що послідує за оберненими на себе поглядами. Його глашатаї теж промовчать. Дуже велика ціна брехні, аби девальвувати її правдою. У що люди вірять, те і є капіталом, цінністю і силою, це будь-який політтехнолог підтвердить. Живуть же ж країни, де правда і брехня помінялися місцями, тому населення не відрізняє одну від іншої. І хто їх засудить за віру у вигадку, а значить, переконання? Хіба що Бог покарає, не знайшовши в них себе? Голі на подіумі життя сприймаються нормально, якщо глядачі й журі голі. І лише в холоднечу, що вже не за горами, миттєво виявляються відмінності.
