«Адекватна відповідь»
Нинішні криваві події біля стін Ради й Іловайська трагедія, що трапилася рік тому, набагато більше пов’язані між собою, ніж це може здатися на перший погляд
Начальник Генерального штабу Збройних сил України Віктор Муженко, намагаючись зняти з себе відповідальність за Іловайський «котел», заявив, що адекватна відповідь на російське вторгнення і знищення українських частин у серпні-вересні минулого року «могла призвести до повномасштабної війни з Росією» (censor. net.ua). Мовляв, «наша адекватна відповідь по лінії кордону або навіть за кордон могла призвести до повномасштабної війни з Росією, яка вважала б себе стороною, на яку напали». Тут — суцільне лукавство. Іловайськ знаходиться аж ніяк не біля кордону з Росією, і для того, щоб протидіяти угрупованням російсько-терористичних військ, що оточували його, українським військам зовсім не було потрібно обстрілювати російську територію і тим паче заходити на неї.
«Адекватна відповідь» у цьому випадку мала б полягати у якнайшвидшому відводі українських частин з простору між Донецьком та Луганськом і російським кордоном, але зі збереженням приморської ділянки кордону, необхідної для прикриття Маріуполя та недопущення сепаратистів до моря. Потім мала б створюватися стійка оборона на підступах до Луганська та Донецька з проведенням контрударів у разі наступу російських військ і сепаратистів. Причому план такого відходу мав би бути заздалегідь прописаний в плані АТО і введений в дію у разі початку широкомасштабного вторгнення на Донбас російських регулярних військ. При реалізації такого плану вдалося б уникнути поразки під Іловайськом і великих втрат, а також необхідності укладати компромісні й принципово нездійсненні Мінські угоди.
Але такий план не було розроблено ні перед початком, ні в ході АТО, незважаючи на те, що протягом усього періоду проведення антитерористичної операції на Донбасі зберігалася й зберігається реальна загроза російського вторгнення. Тут беззаперечною є вина Генштабу, що заклинав себе мантрою: «Вони не насміляться!». Що росіяни можуть «насмілитися», було зрозуміло від самого початку боїв на Донбасі, й цей найгірший варіант розвитку подій мав би передбачити в процесі планування будь-який грамотний стратег. А мантра потрібна була для того, щоб виправдати власну бездіяльність і бездарність!
В результаті і з відведенням військ українське командування сильно запізнилося, і деблокуючого угруповання не створило, і Новоазовськ втратило, що створило загрозу для Маріуполя. Слова Муженка про побоювання обстрілювати російську територію і перейти російський кордон, щоб не спровокувати агресора, скоріше мають стосунок до подій липня минулого року, коли на кордоні з Росією було розміщено велике угруповання українських військ з метою перерізати шляхи постачання сепаратистів. Тоді українські солдати й офіцери теж фактично опинилися в оточенні. З фронту їх обстрілювали сепаратисти, а з тилу — російська артилерія з лінії кордону. В результаті багато українських бійців, залишившись без боєприпасів, змушені були перейти до Росії, де були роззброєні.
Тут також позначилася хибність планування операції. Якщо заздалегідь передбачалося, що українські війська не відповідатимуть вогнем на вогонь, що ведеться з російського боку кордону, (а така відповідь дійсно могла стати приводом для російського вторгнення), то виходить, що українських солдатів посилали до російського кордону, заздалегідь прирікаючи їх на забій. Адже відповідати ворогові вогнем, щоб придушити його артилерію, вони не могли. Якщо все це було відомо заздалегідь, то треба було планувати так, щоб кільце оточення Донецька і Луганська проходило на такій відстані від російського кордону, щоб українських військовиків не могла дістати з російської території, не заходячи до України, навіть далекобійна артилерія. Все це легко можна було спланувати й розрахувати.
І так само побоювання дати ворогові «адекватну відповідь», з використанням усіх сил і засобів, призвело до втрати українською стороною Донецького аеропорту та Дебальцевого. В останньому випадку російський наступ легко можна було б відбити нанесенням контрударів на флангах угруповань, що наступали. Але, щоб «не дратувати» Путіна й Олланда з Меркель, ці очевидні дії не було зроблено. Знову позначилося побоювання «адекватної відповіді».
Тим часом, будь-яке широкомасштабне російське вторгнення, чи то на Донбасі, чи то по всій лінії кордону з Україною, воно само по собі не може бути наслідком провокації, навіть найсерйознішої. Адже за бажання провокацію, за якою слідує війна, легко може організувати сам агресор. Досвід Другої світової та Радянсько-фінської воєн з Глейвіцем та Майнілою це переконливо доводить.
До того ж провокація влаштовується тільки тоді, коли для нападу агресора й початку великої війни є військові та політичні передумови. Такі передумови, очевидно, були відсутні в серпні-вересні 2014 року. Якби вони існували тоді, Путін, не замислюючись, спробував б зайняти Київ і посадити там своїх маріонеток. Оскільки він не ризикнув цього зробити, відтак і російська армія не була готова до справжньої війни, і санкції Заходу в цьому разі загрожували перейти у рішучішу стадію, аж до прямої військової допомоги Україні. Тому Росії довелося обмежитися «гібридною» війною з використанням щонайбільше 15-20 тис. російських військовиків. Проте ризик широкомасштабного російського вторгнення існує навіть сьогодні.
По-справжньому адекватною відповіддю з українського боку було б усунення певних людей з керівництва збройних сил і реформування армії, з посиленням у ній професійного компонента і з повноцінною інтеграцією до її складу найбільш боєздатних добровольчих батальйонів. Тільки зростання військової потужності України може зупинити агресора. А на внутрішньому фронті адекватною відповіддю могла б стати реальна боротьба з корупцією та усунення з усіх гілок влади осіб, тісно пов’язаних з режимом Януковича, сепаратистами та Росією.
Однак реформа армії йде дуже повільно, цілком комфортно почувають себе люди Януковича і прихильники сепаратистів, а боротьба з корупцією тільки починається. Тому в умовах відсутності адекватної відповіді зростає невдоволення армії і народу. Через це й трапилася та трагедія, яка сталася під стінами Верховної Ради. І річ тут зовсім не в ухвалених парламентом конституційних поправках про децентралізацію. Вони дійсно можуть бути об’єктом критики, однак загалом не відповідають вимогам Росії і сепаратистів і не підривають єдності України. Але для того, щоб невдоволення виплеснулося назовні, підходив будь-який привід. І його повністю використали лідери низки маргінальних партій і груп, на кшталт «Свободи».
Відразу зауважу: право на мирний протест — це священне право в кожної справжньої демократії. Але коли в правоохоронців летять бойові гранати, камені та палиці — це вже анархія, яку необхідно придушувати. Коли одні учасники АТО й ветерани Майдану стріляють в інших, це вигідно лише агресору — Росії. Невипадково ж напередодні й у день голосування в Раді поправок щодо децентралізації, сепаратисти, явно по команді з Москви, різко скоротили обстріли українських позицій, і на Донбасі майже встановився «режим тиші». Ймовірно, в Кремлі сподівалися, що частина незадоволених піде походом на Київ.
Відомо, що зараз Кремль робить головну ставку не на військову інтервенцію на Донбасі, а на внутрішню дестабілізацію України, зокрема й за допомогою використання «наосліп» різних внутрішньоукраїнських сил. І влада має жорстко припиняти всі збройні провокації за допомогою арешту й покарання їх учасників та організаторів. Але це не скасовує необхідності адекватної відповіді на внутрішні виклики — боротьби з корупцією, реформування економіки та очищення органів влади, реформи й кадрових рішень в армії. Інакше ексцеси на кшталт тих, що відбулися під стінами Ради, ризикують повторитися у великих масштабах, і досить скоро.
Борис СОКОЛОВ, публіцист, Москва, спеціально для «Дня»
