Культ смерті – культ Сталіна – культ Перемоги
Червона армія з першого дня будувалася на підґрунті культу героїчної смерті та самопожертви. Причому масової смерті й самопожертви:
«Смело мы в бой пойдем
За власть Советов
И как один умрем
В борьбе за это!»
Що цікаво, під час Першої світової війни російські солдати співали цю пісню з не таким самогубним, хоча й достатньо жертвенним приспівом:
«И как один прольём
Кровь молодую.»
Такий самий приспів мала й офіційна версія маршу Білої армії. Неофіційна мала більш оптимістичний, а водночас і відверто антисемітський приспів. Утім, там були не менш віктимні рядки:
«Вот показались красные цепи.
С ними мы будем драться до смерти.»
Але з Білою армією ситуація зрозуміла – її вояки відчували програшність своєї справи (втім, як тій справі не бути програшній, коли у 1919 році Денікін послав на червону Москву тільки третину своїх сил, тоді як інша третина воювала у Чечні проти вільнолюбних горян, а ще одна третина – в Україні проти військ Петлюри і Махна?). Героїчним стоїцизмом – зі зрозумілих історичних причин – пройнята українська версія пісні:
Ми сміло в бій підем за Україну
І голови складем за Землю Рідну.
Але ж Червона армія йшла з піснею про власну тотальну смерть у наступ! Вона з нею здобувала перемоги – і стверджувала культ смерті у своїх лавах…
Узагалі, більшовизм як ідеологія дуже легко ставився до масової смерті, ба, він її культивував як прояв історичної необхідності, отже, свободи («свобода – це пізнана необхідність»). 1920 року Ленін говорив, що в ім’я світової революції готовий покласти не лише своє життя, а й 9/10 життів населення Росії, а його учень Бухарін (за характеристикою вчителя, «ценнейший и крупнейший теоретик партии») писав: масові розстріли є одним зі способів створення «нової людини» (ці слова Ленін у книзі учня схвально підкреслив). І лише восени 1922 року вже тяжко хворий лідер більшовиків раптом заговорив, що «найбільшою цінністю» є людські життя і трагічність минулих років у тому, що їх було стільки втрачено… Але вже було запізно. «Це не Ленін говорить, це говорить його хвороба», - роз’яснив колегам нещодавно обраний на посаду генсек Сталін, і політбюро ЦК ВКП(б) із ним погодилося.
А тому не випадково на похоронах вождя революції через півтора роки кінохроніка зафіксувала знакові транспаранти: «Могила Ленина – колыбель свободы всего человечества», «Ленин – наше бессмертие», «Ленин всегда живой» тощо, і не випадково мавзолей «безсмертного» Ілліча спорудили у самому центрі Москви, на сакральній Красній площі, і не випадково йшли і йшли вклонитися ленінській мумії мільйони за мільйонами, і не випадково всі наступні партійні вожді стояли згори на могилі засновника більшовизму, наче набираючись від того сили, і не випадковими були – вже в пізніші часи – з зображенням Леніна і написом: «Верной дорогой идете, товарищи!».
А як виховувалося молоде покоління «країни рад»? На героїчній смерті (і на доносі) Павлика Морозова. Співець Біломорканалу, друг Сталіна письменник Максим Горький назвав Павлика «одним із маленьких чудес нашої епохи». Тож виховані на прикладі цієї смерті піонери та жовтенята стали бійцями і командирами Червоної армії та партизанами під час Другої світової війни…
Проте не просто культ смерті лежав в основі виховання радянських людей і вояків, а культ «правильної» смерті. І якщо спершу «правильною» була масова смерть «за это», тобто за владу партії більшовиків, за справу Леніна-Троцького, то з початку 1930-х єдиною вірною смертю стала смерть особисто за Сталіна. І хоча офіційна парадигма тієї доби коротко зводилася до гасла: «За родину, за Сталина!» (саме так писалося тоді – батьківщина з малої, «вождь народів», ясна річ, з великої літери), але, оскільки всі земні й неземні чесноти втілював у собі «вождь народів і найкращий друг фізкультурників», то будь-яка героїчна смерть за Сталіна, що наближала перемогу, вважалася взірцевою, зразково-показовою, гідною масового наслідування.
А те, що ця парадигма міцно в’їлася у масову свідомість навіть тієї частини радянської інтелігенції, яка суб’єктивно була антисталінською, засвідчують слова відомої пісні, написаної у 1960-х фронтовиком Булатом Окуджавою:
«…Нам нужна одна победа,
Одна на всех, мы за ценой не постоим,
Одна на всех, мы за ценой не постоим.»
Пісня правдива, пісня відповідає й офіційній ідеології, і масовим настроям, але хіба ж можна не думати про ціну перемоги? Хіба не можна намагатися досягнути тих самих результатів, але значно меншою ціною? Хіба не треба берегти своїх солдатів та техніку, цивільне населення й інфраструктуру?
Але переважна більшість радянських маршалів, генералів, офіцерів і солдатів – на всіх рівнях! – воювала за принципом «мы за ценой не постоим»…
На це працювала велетенська пропагандистська машина, яка оспівувала Зою Космодем’янську, Миколу Гастелло, Олександра Матросова, підпільників «Молодої гвардії» та 28 панфіловців… При цьому нікого з пропагандистів не цікавили факти, не цікавило, що насправді підпалила Зоя Космодем’янська, скільки бійців дивізії генерала Панфілова насправді намагалося зупинити німецькі танки і хто з них загинув, куди впав літак капітана Гастелло та що насправді намагався зробити рядовий Матросов. Автор «Дня» історик Борис Соколов уже понад два десятиліття тому ретельно дослідив, чи й справді боєць Матросов закрив своїм тілом кулеметну амбразуру і довів, що це було неможливо, оскільки таке суперечить законам фізики. Насправді Матросов діяв значно розумніше: він намагався з тилу знешкодити бойовий розрахунок дзоту, проте, як і майже всі радянські солдати, кинуті в бій із запасних полків, був фізично слабшим за німецьких вояків (нормально годувати червоноармійців почали тільки в останні два роки війни, і то завдяки американській допомозі) і не витримав рукопашного бою. Але поки він бився з ворогами, кулемет не стріляв, що й дозволило його товаришам піти вперед. Іншими словами, за приклад ставилися не розумні дії вояків (перемогти і вижити), а героїчна самопожертва в ім’я «справи Сталіна».
Схожим чином сталося і з «Молодою гвардією» Краснодону. Тут треба було створити героїчне казання про мертвих героїв як противагу достатньо масовому колабораціонізму на сході України і в окупованих нацистами областях Росії. Противник Гітлера і Сталіна Іван Земнухов (це засвідчили документи НКВД), загинувши від ворожих рук, уже не міг заважати режиму – і йому в числі п’ятірки активістів організації 13 вересня 1943 року було присвоєне звання Героя Радянського Союзу. А командиру «Молодої гвардії» Іванові Туркеничу звання Героя було присуджене… тільки 5 травня 1990 року. Тоді ж, у 1943 році, він, армійський офіцер з «непевними настроями» (знов-таки, з точки зору НКВД), був нагороджений тільки орденом Червоного прапора і відправлений на фронт, де й загинув у серпні 1944 року. Але загинув у звичайному бою, а не «кінематографічною» смертю, тож про нього пропагандисти-міфотворці просто забули…
Усе це поєднувалося з власним трагічним досвідом фронтовиків, учасників війни, що працювали у тилу, і «дітей війни», - поєднувалося, і нерідко перемагало цей досвід, дозволяючи Кремлю йти на нові воєнні авантюри.
Отож упродовж тривалого часу, довоєнних, воєнних і повоєнних років – аж до перебудови – партійна пропаганда формувала (і сформувала!) у масовій свідомості радянських людей ланцюжок, де воєдино були пов’язані героїчна смерть «за родину, за Сталина» з фактичним обожненням «великого вождя» і прагненням до перемоги, щодо якої «мы за ценой не постоим». І коли на більшій частині України (крім Донбасу, де «регіонали» свідомо відродили та ледь не два десятиліття насаджували ці настанови у трохи зміненому вигляді, з орієнтацією на «русский мир») цей ланцюжок унаслідок плину подій був перерваний, то в Росії режим Путіна почав його свідомо відроджувати, дещо змінивши та додавши у смисловому наповненні жертвенних настанов. Отож сьогодні все це дається взнаки, і може датися ще більше – адже, як зазначив московський блогер Ігор Ейдман, «культ победы приближает войну». Ясна річ, не будь-якої, а здобутої за допомогою відроджених і переформатованих Кремлем відповідно до своїх потреб настанов сталінської доби.
Водночас відбувається знаковий психологічний зсув. «Для Путина, его окружения, да и для большинства простых россиян война уже не личный трагический опыт, а фанфары и парады «Дня победы», удалое самовосхваление юбилейных торжеств, - пише Ейдман. – Возможно, поэтому Путин считает своей исторической миссией не поддержание мира, а реванш в Холодной войне. То есть – новые победы любой ценой. Этим объясняется его авантюристическая аннексионистская политика и поддержка ее значительной частью российского общества». І це діється в ядерній державі…
Отож що швидше будуть подолані наслідки більшовизму і необільшовизму, що швидше зникне настанова «мы за ценой не постоим», що швидше культ перемоги, яка стоїть на досі непохованих у Росії сотнях тисяч, якщо не мільйонах, людських останків, то краще буде і росіянам, і всьому світу.
