Синдром «паралельного життя»
Україна — не Греція в одному дуже важливому аспекті, а саме у тому, що українські чиновники чи працівники бюджетної сфери ніколи не отримували таких високих зарплат, як подібна категорія в Греції. Нещасних 2-3 тисячі гривень, які традиційно отримують наші бюджетники, лікарі, вчителі, працівники різних відомтсв, у Греції напевно викликали б лише посмішку. Але чому тоді в нас також виникає стабільне враження неефективного "проїдання" державних грошей?
Бюджетна сфера, незважаючи на погані зарплати, в нас була і залишається привабливою в силу багатьох причин. І перш за все — це стабільність, стабільна робота і зарплата, соціальний захист і слабкий контроль за ефективностю. Звичайно, є ще і можливості корупції, але це не головне. Головне те, що можна отримувати стабільну зарплату, працюючи у напівсилу. Ефективність такої роботи по суті ніким не оцінюється, а навіть якщо і оцінюється, то це ні на що не впливає. На державній посаді людина може роками використовувати методи і способи роботи, засвоєні у 1980-х роках, і ніхто не спитає її, наскільки ефективною і результативною є її діяльність. Працівники бюджетної сфери не залежать від жорстокого ринку, їм не треба модернізувати свої підходи до роботи, доводити свою ефективність перед вимогливими споживачами. Вони, звісно, можуть щось вдосконалювати з власної ініціативи, але ніякої нагальної необхідності в цьому немає.
Стабільність дає спокій, впевненість у завтрашньому дні і... можливість жити паралельним життям. Можна вести свій бізнес, підробляти в приватних клініках чи університетах (одночасно створюючи громадську думку, що все приватне — "другосортне" і "неякісне", а державне — краще за визначенням). Працівникам окремих відомств можна ще "кришувати" якихось підприємців, збираючи з них данину. Ну, загалом, крутитися як можеш, бо ж як жити на 2-3 тисячі в місяць? Але головне - трудова книжка, стаж, стабільність — атрибути радянського благополуччя - залишаються цінностями і нині.
Іноді думаю, якби в нашій країні були нормальні умови для ведення бізнесу, захист власності, чесні суди, скільки б цих бюджетників залишалося на своїх робочих місцях? Чи не простіше було б їм перейти у ту сферу, яка дає більший дохід, але й вимагає більше самовіддачі, де ненормований робочий день і постійна необхідність модернізуватися і шукати способи підвищення ефективності? І наскільки краще і продуктивніше це було б для держави.
