Вибори-2015: торжество «політичних бізнесменів» над демократією
Аналіз результатів місцевих виборів, які відбулися 25 жовтня 2015 року, варто було би почати з нагадування про те, що ці вибори з правового погляду мають надзвичайно малу, якщо не вжити більш міцне слово, легітимність. Адже більшість членів ЦВК була призначена 1 червня 2007 року з терміном повноважень у сім років. Торік Верховна Рада внесла зміни до закону «Про Центральну виборчу комісію», виходячи з того, що відставка 12 з 15 членів ЦВК, термін повноважень яких добігав кінця, не дозволила б підбити підсумки позачергових президентських виборів, а змінювати майже весь склад комісії якраз під час підрахунку голосів у демократичних країнах не прийнято. Тому змінами до закону було дозволено членам ЦВК продовжити діяльність понад сім років доти, доки на їхнє місце не призначать інших. Але депутати – чи то свідомо, чи то в силу своєї традиційної нехоті до точних формулювань – не встановили точний термін дії продовження повноважень. І сьогодні ми маємо результат: більшість членів ЦВК перебуває на посадах уже вісім з половиною років, а Михайло Охендовській (голова ЦВК), Андрій Магера та Жанна Усенко-Чорна (заступники голови ЦВК), Броніслав Райковський, Олександр Чупахін і Валерій Шелудько, які були повторно призначені членами комісії у 2007 році з її попереднього складу, працюють у ЦВК уже 15 з половиною років, проводячи вибори за виборами.
А тепер поясніть мені, чим пролонгація на невизначений термін повноважень призначених на 7 років членів ЦВК відрізняється від однієї зі складових «конституційного перевороту» 1 жовтня 2010 року, коли були продовжені повноваження депутатів Верховної Ради? Тільки тим, що депутати тоді отримали додатковий рік, а члени ЦВК – додаткових півтора роки (і це не фінал – їх не можна змінювати до проведення другого туру виборів мерів, закінчення підрахунку голосів й оголошення офіційних результатів). Хто винен у «конституційному перевороті»? Відповідь самозрозуміла – режим Януковича. Хто винен у нинішній ситуації? Чинний гарант Конституції…
Нагадаю: під час Революції гідності Петро Порошенко недвозначно заявив по телебаченню: «Зараз потрібно все зробити, щоб кардинально змінити склад ЦВК. Цей склад повинен бути таким, якому би довіряла вся країна, без цього – тільки поглиблення кризи. Жодних виборів з таким судом і з таким ЦВК не буде взагалі». Що ж, можливість здійснити такий крок у Верховної Ради була – але навесні 2014 року замінили тільки двох членів ЦВК. Сам же Петро Олексійович, ставши главою держави, у вересні 2014 року вніс до Верховної Ради подання, в якому пропонував призначити новим членом ЦВК свого уповноваженого представника на президентських виборах Світлану Кустову замість сестри одіозної «регіоналки» Тетяни Лукаш. Але з невідомих причин подання було відкликане у листопаді 2014 року.
Утім, чому «з невідомих»? Таке відкликання логічно вписується у загальну лінію діяльності президентської команди, яка у всіх сферах – від зовнішньої політики до місцевого самоврядування – віддає перевагу «договірнякам» і «перетиранню проблем» у вузькому колі обраних персон. Іноді на цьому шляху вдається досягнути успіхів – скажімо, західні уряди заплющили очі на проблему легітимності ЦВК, водночас постійно підкреслюючи важливість демократичного проведення виборів. Що ж, ґешефт наче вдався: ми вам даємо «для звітності» місцеві вибори та децентралізацію, а ви нам – нові кредити та ігнорування наших корупції та непотизму.
Але чи можливі демократичні вибори будь-якого рівня без участі демосу, тобто свідомих громадян-патріотів? Однозначно – ні. І зараз – також.
Ніколи ще не було в незалежній Україні, а тим більше в її столиці, такої низької явки виборців (це дані статистики), причому передусім молоді (а це висновок із власних спостережень на виборчих дільницях і вражень колег). А чому? Відповідь банальна: зневіра частини демократично налаштованих громадян у чинній владі та загальна політична апатія молодих виборців. Тож замість демосу значну, а в деяких регіонах і вирішальну роль на виборах грав український охлос – тобто люди переважно старших вікових категорій, готові віддати голоси в обмін на різного штибу «хліб і видовища» плюс обіцянки дешевого російського газу і повернення до СРСР. Який обсяг такого охлосу серед електорату країни? Серпневе всеукраїнське опитування, проведене Центром Разумкова, дає можливість достатньо точно відповісти на таке запитання: якби референдум щодо проголошення державної незалежності України відбувався зараз, то 72% опитаних підтримали б незалежність, 8% голосували би проти незалежності, а 20% - не брали б участі в референдумі. Тож демос – це 72%, а охлос – 28%. Наче все добре – але ж чинна влада та деякі її опоненти свідомо чи за звичкою до «договорняків» зробили все можливе, аби на виборах торжествував куплений за гроші й обіцянки охлос.
Скажімо, на позачергових виборах у Києві у 2008 році Леонід Черновецький знову став мером, використавши дурість БЮТ і Блоку Кличка, які конкурували один з одним, а на додачу мінімізувавши явку нормальних виборців за допомогою різних акцій, що проводилися у день виборів за кошти міського бюджету (безплатно, за містом, і треба було мати з собою паспорт – в результаті явка на виборчі дільниці сягнула лише 53%). В підсумку Черновецький здобув «демократичну» перемогу, маючи за собою підтримку лише п’ятої частини виборців, яка дала санкцію на подальший грабунок української столиці. Щось схоже повторилося зараз у Харкові, де явка, за попередніми даними, ще менше, а частка виборців від загального числа харків’ян, яка підтримала Кернеса, приблизно така сама, як у випадку Черновецького. Причина? Як на мене, очевидна: «договорняк», місто було чинною владою «здане», що й зумовило пасивність більшості виборців.
Принагідно зауважу: про небезпеку встановлення у державі тиранії за електоральної підтримки охлосу ледь не дві з половиною тисячі років тому попереджали античні філософи. Попереджали справедливо – хіба влітку 1932 року більшість виборців кризової (але тоді ще демократичної) Німеччини не проголосували за нацистів і комуністів, тобто за дещо відмінні варіанти червонопрапорної тоталітарної диктатури з неодмінними концтаборами, цензурою та скасуванням вільних виборів? А хіба в Єгипті у 2012 році не був демократично обраний президентом Мурсі (доктор Університету Південної Каліфорнії), який в одній із передвиборних промов проголосив: «Наша конституція – Коран; наш вождь – пророк Мухаммед; наша боротьба – джихад; мучеництво в ім’я Аллаха – наша доля; Країна буде жити за ісламським шаріатом, якому немає і не може бути жодних альтернатив»? Але сучасні західні політики чогось ігнорують елементарні речі, роблячи акцент саме на виборах як квінтесенції демократії. Та громадська думка і мас-медіа Заходу не зациклені на виборах, вони дивляться на ситуацію ширше, і з ними «перетерти проблеми» ніяк не вдасться. Досить переглянути критичні статті, у яких говориться про Україну сьогодні у західних мас-медіа…
Але повернімося до щойно завершених місцевих виборів. Чи запитувала себе наша влада про те, чому Путін так легко пішов на майже повне припинення вогню в Донбасі і на перенесення тамтешніх виборів на весну? Чи не через те, що зробив розрахунок на те, що масове зубожіння населення (вже офіційно Україна стала найбіднішою країною Європи) матиме наслідком зміну електоральної ситуації, тобто пасивність демосу й активізацію охлосу?
І чи не тими ж розрахунками, хоч і з іншою мотивацією, керувалися деякі персонажі у владних кабінетах – мовляв, з активними політично свідомими громадянами чимало клопоту, куди краще їх відсунути на маргінес і зробити ставку на неактивну частину виборців і на відвертий охлос? А при нагоді можна буде й з проросійськими силами поза лаштунками домовитися, пригальмувати процеси декомунізації, а про змістовну українізацію України взагалі забути? Крім того, у злиденній країні демократія довго втриматися не може, прикладом чого є Грузія. То чом би не зіграти на випередження і не використати ті мільйони виборців, які готові взяти «допомогу» й відповідним чином віддячити «благодійникам»? А після генеральної репетиції на місцевих виборах провести навесні дострокові парламентські – з тим самим складом ЦВК, за тим самим законом, з тими самими технологіями, щоб «очистити» Верховну Раду від надто розумних і норовливих? А ще до цього де-факто створити «ширку» на місцях і в столиці…
Так чи інакше, на цих місцевих виборах, на мою думку, «політико-бізнесова доцільність» (притаманна не лише «партії влади» й олігархату, а й деяким наче-демократичним опозиціонерам) узяла гору над демократією. І виборці це зрозуміти та відчули, чим і зумовлене їхнє «голосування ногами».
