Як у Раді «феміністичну» п’єсу читали
«На початку 70-тих я працювала у службі соціально забезпечення. Нас називали соціальними феями», - коли це говорить нардеп Остап Семерак у сесійній залі Верховної Ради, у тих, хто не знає контексту, це викликає як мінімум подив або сміх. «Що відбувається?» – ставлять собі питання рідкісні глядачі телеканалу «Рада», коли бачать, як семеро депутатів читають від історії від першої особи про те, як сім жінок з різних куточків світу потерпають від насильства, як їх залякують терористи і чиновники, і які все ж борються за права, за освіту, за своє місце в суспільстві. Це – документальна постановка «Сім» про рівноправність жінок.
На сайті Ради навіть є короткий сухий анонс з приводу цього: «У рамках відзначення 25 листопада ц. р. Міжнародного дня боротьби за ліквідацію всіх форм насилля щодо жінок відбудуться читання народними депутатами України та запрошеними акторами і громадськими діячами п’єси «Сім». Офіціоз, і тональність «раз у рік 8-го березня» наштовхує на думку, що для самих депутатів захід скоріше формальний, ніж ідейний. Та й у більшості українців такі події важко знаходять розуміння. Чоловіки, які читають історії про зґвалтування чи соціальну роботу в жіночому роді, викликають нервові смішки, а те, що це відбувається в Раді, де не можуть знайти мінімальну кількість депутатів для прийняття важливих законів, провокує невдоволене збурення мас. А між тим, однією з найгучніших прем’єр постановки «Сім» вважається читання у Європарламенті в Брюсселі, на базі НАТО за участі генералів командування НАТО. Невже їм теж «не було чим зайнятися»? Та й хто б помітив цю акцію, якби вона відбулася сьогодні не в Раді? Так, відсунули б на задвірки в розділ «Культура»… А між тим цей «театр» – на реальних подіях. Як говорив Святослав Вакарчук, який був залучений минулого року до цього проекту: «Якщо у виставі не було сказано про Україну, то не думайте, що це тому, що у нас немає таких проблем».
У нас є ці проблеми. Просто вони вважаються другорядними. Мовляв, яка ліквідація форм насилля щодо жінок, коли йде війна (до речі, проблема жінок на фронті в Україні не те що не вирішуються – про неї навіть мало хто береться говорити). Тут же включається риторика про «місце жінки». І не обов’язково це мусить бути в ключі знай своє місце, але й ліплення із неї «берегині домашнього вогнища» – це з тої ж опери. Можна багато писати про «підтримання процесу підготовки Урядом України до ратифікації Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами», але це просто – громіздкі слова декларації, які розходяться з українськими реаліями. Те, що не вважається проблемою, а в декого навіть вважається нормою неможливо викорінити одним законом чи ратифікацією. Поки на словах «гендерні стереотипи» у когось перекошується обличчя, а слово «толерантність» подається як «толерастія» – доти «Україна-це-Європа» буде тільки на плакатах. І тут вже йдеться не тільки про права жінок, а про права людини як такі. У нас з цим поки туго, бо свої власні свободи потроху вчимося відстоювати, а от із свободою інших – проблеми. А зламати оці пострадянські психологічні патерни навіть набагато важче, ніж скидати ленінів.
До речі, минулого року у Національній філармонії України відбувся прем’єрний показ сценічної читки «Сім». І глядачів там було набагато більше, ніж сьогодні депутатів у Раді.
