То залиште непотрібні суперечки
В кожного з нас обов’язково знайдеться родич або знайомий по той бік лінії фронту. З тих, хто вірить у Путіна, телевізор, у фашистів, що пожирають вареники з дітьми, у «визвольну місію» карних злочинців на керівних посадах... Зазвичай ми з ними сперечаємося, намагаючись розбудити почуття і свідомість. Але аргументація з чужого їм світу, зазвичай, до уваги не береться. Пташеня пропаганди в мозку живе за законом зозуленяти в гнізді — іншого не приймає і витискає будь-яким способом. Тому всі відомі мені розмови сторін із різною ментальністю закінчуються однаково: киданням телефонних слухавок, вимиканням «Скайпу» або блокуванням у соціальних мережах.
Потім кожна зі сторін обурюється в своєму колі однаковими фразами: «Як же він (вона) не розуміє очевидного!» Зазвичай за такою риторикою слідували пояснення радикального штибу або констатація: та ми різні.
• Проте політичні розбіжності варто пояснити термінологією іншої сфери — психологічною. Опустимо всі проблеми нерозуміння на смисловому рівні. Край дороги у нас — бордюр, у них — «поребрик», різні слова. Їхній ворог, наш — друг — «бандерівець» — одне звучання. На однаковому і видно розбіжності. Вони виходять з етноцентризму. Таким терміном називають укорінену звичку соціальних груп та етносів судити про світ за своїми стандартами. Її лаконічно сформулював Федір Тютчев, кажучи про неможливість вимірювати загальною мірою довжини відстані в Росії. Справу продовжили наступні класики жанру, аж до сучасних, тих, хто курить фіміам вождям на берегах Селігера. Відмінності в системах вимірів породили проблему. Важко французькі льє переводити в лікті та аршини хоча б тому, що останні до меридіанів не прив’язані і залежать виключно від довжини рук «богообраного» народу. Що вже говорити про гуманітарні цінності! Ті взагалі без критеріїв. Середньостатистичний киянин, що говорить по телефону із середньостатистичним москвичем не уявляє ту прірву, що розділяє їх. На перший погляд у них однакові костюми, комп’ютери, ікони, фільми, книжки. Однак не помиляйтеся. Стандарти сприйняття інші. Над чим киянин заплаче, москаль розсміється. Під москалями я маю на увазі, звичайно ж, не росіян за національністю, а зациклених на своєму особливому шляху, світі та призначенні. У нас такі теж є. І конфлікти тут і там розростаються на цьому грунті.
Етноцентризм формувався століттями і складався з різних матеріалів, як стіс дрів різних порід. Тому й не можна витягнути одну колоду без ризику обрушити все: особливу культуру, видатну науку, саму духовну релігію, непереможну армію, відкриту душу. Все це й називається зараз «скрепами», оскільки конструкція розсипається і треба її чимось перев’язати для збереження.
• У червні 2008 року відомий російський науковець і суспільствознавець Еміль Паїн опублікував у декількох британських виданнях статті про неминучу історичну безвихідь, куди впирається російський спеціальний шлях Путіна. Але суспільство не побажало передивлятися життєві установки. Всім, зокрема й Путіну, здавалося, що не потоки нафти, а ці самі «скрепи» і є акціями нації, що приносять настільки високі дивіденди відсталій країні.
Щоправда, падіння цін на живильне середовище для вирощування «скреп» не означає розвал етноцентристського стосу, на якому балансує Путін, і що кожен повірив у його ідеали. Інерцію мають усі дії, зокрема й спокій.
• Коли Український парламент на офіційному рівні назвав Російську Федерацію країною-агресором, багато вітчизняних і закордонних скептиків назвали цей акт даремним для доль війни та миру. Насправді, ми потягнули одне з полін, що складають піраміду цінностей. Адже все, що говорять Путін, Лавров, Чуркін на міжнародних трибунах, і що виголошують у приватних розмовах наші москальські візаві, зводиться до одного — заперечення загальноприйнятих понять. Анексія Криму — «акт доброї волі», розв’язання війни на Донбасі — «занепокоєння про російськомовних». Збитий «Боїнг» — «морг, що літає». Маріуполь — ціль «обстрілу невідомими українцями»... Ми не зруйнуємо ті дикі міфи, що оселилися в головах людей, якщо переконуватимемо кожного і відповідатимемо на їхню пропаганду — симетрично, тобто своєю пропагандою. На це у нас не вистачить ні коштів, ні часу. Треба затверджувати інші стандарти бачення світу, як і зробив парламент своєю декларацією про визнання колись дружньої держави — країною-агресором.
• Під таким кутом зору бажано розглядати все, що відбувається. Загарбницька війна — завжди злочин. І методи ведення війни теж оцінюються з позицій міжнародного права. А це означає, що час припиняти дискусії з гуманітарних та семантичних проблем. Треба переходити до документування всього, що відбувається в Криму і на Донбасі. Туди не випадково закрито доступ міжнародним спостерігачам, пресі, й навіть не з усіх російських видань до Севастополя та Донецька можуть потрапити журналісти. На окупованих територіях працює величезна пральня. Тут відпираються «скрепы» і міфи сучасної російської державності, що вивалялася в грязі більшості відстійників цивілізації. Ксенофобія, тортури полонених, викрадання людей, страти, мародерство — все існує і все ховається в ім’я безпеки катів і продовження міфів.
Під час Голокосту єврейська нація створила величезний рух опору по всьому світу. Знаходячись у таборах і на окупованих територіях, люди боролися за правду, й тисячі документальних свідчень злочинів фашизму потім лягли на столи міжнародних і національних судів, що покарали злочинців. Як і Гітлер, Путін теж демонструє патологічну ненависть до одного народу — українських громадян, що неодноразово зривали його плани з 2004 року. Особисту озлобленість, комплекси господаря Кремля видає стиль і способи пропаганди. Адже не випадково, кероване особисто президентом Росії телебачення, захлинається від ненависті до всього українського, обравши нашу країну головним ворогом для Росії. Все, як у Адольфа.
• Передостаннього палія війни винесли з бункера, загорнутим у брезент. Іншого виходу не було, дуже великим виявився вантаж викривальних матеріалів і доказів його злочинів. Якби їх не було, людина, обличчя якої знав увесь світ, після пластичної операції відчував би себе у безпеці на острові з теплим кліматом. Отже зброєю можуть бути не лише танки з ракетами.
Можливо, коли говорять гармати, закони, дійсно, мовчать, але тиша рано чи пізно настає. І тоді говорять документи і свідчення. Їх руйнівної сили вистачає, щоб рознести найбільший стіс брехні.
