«13.06—19.06.2014»
Вікно в минуле. Те, що відбувається нині на Донбасі, дуже схоже на грандіозну історичну реконструкцію. І це не заслуга одного з лідерів терористів колишнього офіцера ГРУ історика-реконструктора Стрєлкова/Гіркіна. Власне, ця трагічна постать мало в чому визначає хід подій на сході України, хоча і його хвора уява відродила у Слов’янську, що в облозі, традиції сталінської епохи. За межами Слов’янська, на території Донбасу, контрольованій терористичними угрупованнями, час повернув назад ще далі — за часів Громадянської війни. Ні, я далекий від того, щоб вважати події на сході України громадянською війною. Аналогії тут іншого плану. — Безвладдя, засилля на місцях бандитських угруповань, розгул криміналітету, тісно пов’язаного з місцевою «революційною владою», експропріації державного і корпоративного майна, конфіскації приватної власності. Приголомшлива людиноненависницька пропаганда і повсюдне полювання на відьом. Людина з автоматом будь-якої миті може виселити тебе з помешкання, забрати машину, зажадати викупу за викраденого члена твоєї родини. Розграбовані музеї, банки, захоплені бойовиками університетські містечка, цивільні заручники, відсутність світла, води... Для повноти занурення в далекий 1919-й бракує лише лютої голодної зими та епідемій. Відмінність від подій 100-річної давнини ще в одному. — Голод і холод 1919-го були наслідком кривавого громадянського конфлікту; а 2014-го гуманітарна катастрофа є метою новоз’явлених «революціонерів», їхньою головною зброєю досягнення мети — руйнування української держави, розв’язування вже не локального громадянського, а провокація повномасштабного військового конфлікту між Україною і Росією.
• Як і далекого 1919-го, зростає втома місцевого населення від війни. Так, дуже багато, якщо не більшість місцевих мешканців не можна назвати патріотами України чи навіть її симпатиками. Проте, відчувши «красу» сепаратизму, більшість із них, всупереч своїм ілюзіям і переконанням, готові зараз підтримати будь-яку владу, що забезпечить їм мир і спокій, — чи то така бажана їм Росія, чи такий ненависний їм Київ. І відстрочення чи зовсім відмова від прямої збройної агресії Кремля дає київській владі шанс не просто повернути бунтівні області, знищивши під час воєнної операції терористів, а й завоювати серця людей, що вчора ще дивилися на Київ з підозрою і нетерпимістю. Головна битва на Донбасі ведеться зараз не на полях битв, — тут триває битва за тих, кого ми зневажливо і часто-густо заслужено називаємо «совками». Ці люди з надією дивилися на Москву, але та замість обіцяного раю дала їм лише війну, руйнування, смерті близьких. Що принесуть їм українські силовики, які порохом і кров’ю звільняють зараз українську землю від чобота окупанта? Як вони прийдуть, як переможці, як завойовники, нав’яжуть мешканцям Донбасу чужий їм спосіб життя чи принесуть із собою права і свободи, про які стільки говорили на Майдані, — передусім право на власні переконання? Відповідей на ці запитання чекають зараз майже всі мешканці Донбасу, і саме з відповідей на ці запитання і слід було б розпочати той самий «діалог із Донбасом», про який стільки говорять останніми місяцями.
• Чи готові ми говорити з Донбасом? Так вже склалося, що теза «почути Донбас» для більшої частини України набула негативного іронічного звучання. — Ті люди, які від імені Донбасу вимагали діалогу, насправді думали лише про торг ім’ям Донбасу за збереження звичних їм привілеїв, місця в політичній еліті країни, за доступ до годівниці державного бюджету. Поступки їм, на які була змушена йти останніми місяцями київська влада, як їй здавалося, в ім’я примирення, лише підкинули дрівець у вогонь, в очах багатьох донеччан і луганчан скомпрометувавши її як режим обридлих і Донбасові олігархів. У багатьох із нас склалося переконання, що на Донбасі воюють лише російські найманці і місцевий криміналітет, хоча серед тих, хто взявся тут за зброю, багато ідеалістів, що мислять категоріями соціальної революції чи просто боротьби із прогнилим корумпованим режимом, складовою частиною якого є олігархічні клани, подібно до паразитів, що смокчуть кров української економіки. І в перемовинах із Києвом з їхніх вуст неодноразово звучав докір у тому, що нова українська влада залишила на волі таких одіозних осіб, як, наприклад, Олександр Єфремов. Як пояснити їм, що саме збройне протистояння на Донбасі заважає негайному розпускові парламенту — головного оплоту однаково ненависного у всіх частинах України злочинного режиму, що відходить у минуле?
• На сході є з ким говорити. Ні, це не депутати-регіонали, які давно втратили будь-яку підтримку в місцевого населення, і не комуністи, які стали на шлях прямої державної зради, і, як партія, яка доживає в Україні свої останні дні. З російськими найманцями та озброєними бандитами розмова може йти лише про умови здачі, лише в крайньому випадкові права безперешкодного відходу на територію Росії. Говорити тут варто лише з простими луганчанами і донеччанами, якими б глухими до наших звернень, якими б прорадянськими вони б спершу не здавалися. Хтось заперечить: «До цих людей неможливо докричатися!» — Так, докричатися, як правило, не можна ні до кого з людей. Криком передаються лише найпростіші гасла і команди. Криком цими людьми вже керували багато років місцеві бандити у владі, а вже командира або штатного пропагандиста з чужого їм середовища ці люди геть зовсім не слухатимуть. Як же з ними говорити? Простий і доступний рецепт розмови з цими людьми виклали ще далекого 1975 року письменники Аркадій та Георгій Вайнери в своєму романі «Ера милосердя», відомому нам за досі популярним радянським серіалом «Місце зустрічі змінити не можна». Пам’ятаєте, що там радив початківцеві-оперативникові бувалий у бувальцях вовк розшуку Гліб Жеглов: «...Будь до людини уважний, і прагни наблизити її до розмови про неї саму... Знайди тему, яка їй цікава... Виявляй до людини щиру цікавість... Вникни в неї, дізнайся, чим вона живе...». — Якщо ти хочеш, щоб тебе почули, навчися спершу слухати сам.
• Справді, на сході України надається унікальний шанс. Державний апарат, — місцеві ради, державні адміністрації, міліція, практично знищено. Відновлювати їх, знову вручивши владу тим, хто сьогодні словом, грошима або безпосередньою співучастю в терористичній діяльності виступає проти України? Або віддати Луганську і Донецьку області на відкуп олігархічним кланам у обмін на гарантії лояльності до Києва? — Це прямий шлях остаточно втратити Донбас, зрадивши тих небагатьох, хто зберігає тут вірність нашій країні і в ці важкі дні, поховавши надії тих, хто чекає на реальні зміни. Шанс України полягає в тому, щоб розпочати реформи, переоблаштування держави з Донбасу. Як ще почути справжній Донбас, якщо не відродивши місцеві громади, не розпочавши обіцяну децентралізацію зі східних областей України?! Як ще зберегти Донбас у складі України, як не повністю відновивши склад і змінивши принцип формування місцевої міліції, як не на 100% відновивши суди і прокуратуру?! Чи варто зараз на руїнах у диму на Донбасі відбудовувати злиденні радянські бараки, чи, замість цього, розпочати будівництво нової України там, де розвал старої системи проступає найбільш очевидно?! Ми стільки говорили про те, що Донбас є мало не головним гальмом України на її шляху до Європи. То чом би не перетворити це гальмо на локомотив настільки бажаних нами змін, на майданчик реформ і експериментів? Стільки років голоси з Донбасу твердили, що решта України лише базікає, поки Донбас працює. То чом би не дати шанс Донбасу довести це справою?!
• Ми всі дуже довго жалілися на те, що наші опоненти не хочуть нас чути, не розуміють нас. Можливо, красномовніше за всі слова виявляться реальні справи, реальні зміни в повсякденному житті людей, які живуть на Донбасі. І добре б, щоб зміни ці розпочалися не з мовних питань, і не зі знесення пам’ятників, а з відкритої влади, чесних судів, порядку на вулиці, доступної медицини та освіти, — з маленьких, але таких важливих покращень, яких Донбас не бачив ще за всі роки своєї історії. Можливо тоді, хай і не відразу, з роками, але ці люди визнають, що головною цінністю для них є не символи минулого, а ті принципи, за якими живе велика частина цієї країни. Можливо тоді вони визнають цю державу своєю. — Це буде важка розмова, але зволікати далі вже нікуди!
