Актуальність як прокляття
Патентовані бунтівники від мистецтва, коли відбувається справжній бунт, практично ніяк не можуть відповісти на цей виклик
Сучасне мистецтво ще часто називають актуальним. Загалом, це термін непевний, навіть дещо слизький. Списів тут поламано чимало, але з деякою обережністю можна припустити, що актуальними переважно називають художників, які користуються прийомами та техніками, напрацьованими у повоєнну епоху (інсталяція, перформанс, хепенінг, відеоарт, медіа-арт), є критично налаштованими щодо пануючої соціальної системи, чутливі до того, що відбувається у суспільстві, як наслідок — у своїй творчості часто є політично і соціально заангажованими.
Мистецтво, яке, принаймні формально, підпадає під ці категорії, в публічному полі представлено доволі широко ще з початку 1980-х, коли були зняті цензурні заборони. Починаючи від легендарної групи «Паризька комуна» (з якої вийшов дійсно видатний живописець, рано загиблий Олег Голосій) і аж до виставок у центрі Пінчука, маємо певний набір імен, котрі, з невеличкими варіаціями, заповнюють галереї, музеї, великі й малі вернісажі. Про них багато пишуть і говорять, вони вміло працюють з інформаційним простором, подаючи себе як естетичних і політичних радикалів.
І так було аж до початку революції.
Після зимових подій відбулися дві великих виставки в найбільших осередках актуальності — в PinchukArtCentre і «Мистецькому Арсеналі». По них можна було зрозуміти, наскільки змінилися наші художники.
«Страх та надія» — груповий вернісаж переможців Премії PinchukArtCentre різних років — Артема Волокітіна, Микити Кадана, Жанни Кадирової — ще триває. Представниця того ж покоління — Алевтина Кахідзе — показує персональний проект «TV Studios/Кімнати без дверей» у спеціальній залі PAC-UA.
«Експонат. Нероздільне» Кадана (2014) — величезний скляний куб, заповнений попелом. Поруч, накриті склом, «Робочі матеріали. Провина зображень» — зібрана Микитою добірка світлин авангардних будівель і скульптур з радянських та польських видань комуністичної доби в поєднанні з підпільною радянською порнографією; найсильніший образ — вицвіле фото з оголеними чоловіком та жінкою, жінка дивиться просто в об’єктив, і цей тривожний погляд, дуже далекий від гаданої пожадливості, промовляє про час і обставини набагато більше, ніж навіть викладені поруч пропагандистські брошури.
Кадирова вирізала з обгорілої цегляної стіни карту України: лицьовий бік вкрито кіптявою, а тильний обклеєно старими радянськими шпалерами; поруч на підлозі окремим уламком лежить такий само чорний фрагмент, обрисами схожий на Крим.
Нарешті, у Волокітіна на відео «Сестри» (створено 2006-го і відредаговано 2014-го) — чотири жінки в жалобному одязі оплакують свою матір — без звуку, без титрів.
Цим список експонованих робіт не обмежується, але, власне, саме згадані композиції, в яких все зрозуміло без слів і розлогих прес-релізів, більш-менш запам’ятовуються. Решта творів виглядають непотрібним кокетством стилю, перебиранням затертих, вицвілих прийомів.
Але це не персонально чиясь проблема. Вернісаж у «Мистецькому Арсеналі», що закінчився трохи більше тижня тому, мав назву «Нова українська мрія. Роль мистецтва у період кризи» і був доволі масштабним, із залученням авторів останньої чверті століття. Вплив кризи там намагалися чесно відтворити: одразу кілька учасників намалювали БТРи та військових, хтось виставив справжній мурашник (намагаючись втілити поширене порівняння Євромайдану з мурашником), хтось розсипав по підлозі граблі перед величезним транспарантом з написом «Терпи» — але справа в тому, що в Україні давно перестали терпіти і на ті ж самі граблі наступати не збираються. Про постмодерністські вправи ветеранів 1980-х просто й говорити нецікаво — таке враження, що ця частина арт-спільноти ніяк із тих 1980-х не вибереться. І, в цілому, переважна більшість опусів просто блякла на тлі невеличкої добірки фотографій з Майдану, що висіла біля входу. Для мистецтва, яке самоідентифікується як актуальне, — ситуація не дуже приємна.
Але є й інакші приклади.
Матвій Вайсберг, який ніколи радикалом не був і завжди від актуальних течій дистанціювався, навесні написав цикл полотен «Стіна» за мотивами революційних подій. І саме це стало першою переконливою спробою мистецького осмислення того, що відбулося.
У Вайсберга передусім говорить колір. Колірна пластика світу завмирає в потрібні миті, відображається на полотні окремою драмою.
Текучі червоно-чорні сполохи. Білясті сутінки й вугільні хмари диму. Охристі ліхтарі над полем бою. Вогняні пунктири, які прорізають низьке небо. Абриси людей, будівель у тісняві атак, пожеж, фігур, які біжать або падають, жестів загрози або перемоги. Але це лише мій опис. У кожного на цій війні була своя барикада, і як висловити те, що відбувалося ті три місяці з усіма нами? Як передати без фальші й самозамилування шалену суміш із тривоги, безсоння, страху, безпорадності, ненависті, люті, захвату, надій, горя, де зупинитися в цьому нескінченно мінливому краєвиді тектонічного зрушення?
Вайсберг шукає відповіді у кожній окремій картині й у кожному живописному акорді нового циклу. Він не слідує точній хронології, уникає лінійних сюжетів. На полотнах є впізнавані образи — сурмач, що грав сигнали до контратаки на Інститутській, колонада стадіону «Динамо» або пішохідний місток над Майданом. Однак впізнавання в «Стіні» більш глибоке, за раціональними межами. Ми тут вгадуємо себе в обставинах, котрі здавалися неймовірними в усіх сенсах. Впізнаємо у цій стіні полотен — життя та смерть. Впізнаємо кольори своєї (революції) гідності.
76-річний харків’янин Борис Михайлов давно визнаний одним із найкращих фотохудожників Європи. Він постійно живе в Берліні, однак переважну частину своїх циклів робить на українському матеріалі. Нова серія Бориса Андрійовича називається «Театр військових дій. Акт другий. Тайм-аут».
Михайлов — не репортер, його цікавить не стільки історія, скільки люди з історією. Так само його серія світлин Майдану — не репортаж, швидше, авторська книжка, розгорнута до розмірів експозиції; уважне й небайдуже відтворення повстання крізь авторський об’єктив. Михайлов не боїться показувати людей втомлених і тих, хто має поганий вигляд, людей розгублених. Місцями він навмисно відсторонює матеріал: частину фото за допомогою фарби перетворено на картини, одна й та сама сцена з повстанцями біля барикади сфотографована з двох ракурсів і потім змонтована в єдине ціле, що добре передає напругу тих днів, а інколи, навпаки, він підвищує емоційний компонент до майже нестерпного рівня, монтуючи сцену розстрілу на Інститутській із кадрами жінки, яка ридає. Деякі світлини («карточки», як їх називає Михайлов) прокоментовані самим автором — підписані від руки, і коментар теж стає частиною композиції. На серії випадково зроблених «карточок» раптом з’являється ще живий Сергій Нігоян. Погляд парубка у касці з написом «Свобода смерть» (замість «або» — череп з кістками) на щиті говорить про три місяці протистояння більше, ніж сотні інших кадрів. Одне слово — Михайлов, живучи переважно в Німеччині, зміг створити про Майдан не лише документальне свідчення — яких вже безліч — а й повноцінний візуальний твір.
Бадрі Губіанури — взагалі художник непоказний. Виставляється нечасто, у місцях на кшталт PinchukArtCentre і «Мистецький Арсенал» як учасник не з’являється. У 2010 році Бадрі створив дивне полотно: зібрав згарки церковних свічок та зробив із них прямокутник розміром із середню картину. Вийшла нерівна, темно-медового кольору поверхня, в якій поховано десятки зігнутих, обгорілих свічок. Спочатку ця робота здавалася занадто патетичною, обмеженою релігійним контекстом. Однак настав 2014-й, настало 20 лютого 2014-го, розпочалася війна — і стало зрозуміло, що ця композиція є не просто актуальною, а обпікаюче актуальною.
Отже, що виходить? Патентовані бунтівники від мистецтва, коли відбувається справжній бунт, практично ніяк не можуть відповісти на цей виклик.
І з другого боку, художники, які не виступають із маніфестами, уникають зайвого галасу, виявляються актуальнішими за найактуальніших — настільки, що роботи, зроблені ще задовго до подій, виявляються більш ніж своєчасними.
Мабуть, причина проста й банальна: ступінь обдарування. Так-так, цю банальність я з насолодою повторю: талант актуальний завжди.
Мабуть, потрібна часова дистанція. Або — поява нових талантів. Але щось має змінитися. Обов’язково. Бо робити вигляд, наче нічого не відбулося і продовжувати розважати себе комфортними іграми із заздалегідь відомим результатом, більше не можна.
