Цьогорічна зустріч на Майдані: що вона віщує Україні?
Відзначення другої річниці початку Революції Гідності 21-22 листопада – у цьому слід чесно віддавати собі звіт – висвітлило дуже серйозні нагальні проблеми (і не лише проблеми, а й чинні тенденції та можливі перспективи розвитку країни), окреслило те віяло можливостей, ті чи інші з яких можуть бути реалізовані, причому одні виводять на шлях свободи та процвітання, інші ведуть до деструкції. Видається, що всі ці речі мають стати предметами серйозних розмов; тут же я спробую окреслити тільки деякі моменти.
Спершу варто зупинитися на серйозному знакові цих двох днів – на тому, що у столиці на Майдані зібралося небагато людей. Хто саме? Активісти. Політичні радикали. Журналісти. Деякі речники громадянського суспільства. Дехто з ветеранів-фронтовиків. Ну, і просто небайдужі кияни.
Можливо, хтось у владних кабінетах оцінив таку слабку – як на київський мегаполіс – активність громадян у тому сенсі, що особливих протестних настроїв у суспільстві немає, є невеличка купка незадоволених, на яку можна не надто зважати. Видається, така оцінка чинної ситуації є серйозною (яка може стати фатальною) помилкою.
Згадаймо, як у 2010-2013 роках (у діапазоні від протестів проти підписання Харківських угод і до акції проти розгону студентського Майдану) акції протесту у столиці не були масовими. Туди приходило (якщо йшлося не про оплачені мітинги) кілька сотень, максимум декілька тисяч людей. І здебільшого, коли ішлося про критичні щодо влади виступи, там були, як то кажуть, усі знайомі. А от після розгону студентського Євромайдану 1 грудня 2013 року на вулиці Києва вийшли, за різними оцінками, від півмільйону до мільйону громадян. Таки дістали киян ті, хто «наводив порядок у державі!»
Того дня я навмисно дві години простояв на розі Володимирської та бульвару Шевченка, де формувалися і рухалися до Хрещатику та Майдану колони маніфестантів. Звісно, я не бачив тих, хто ішов іншою стороною бульвару. Але на своїй стороні за дві години не вдалося побачити жодне знайоме обличчя, жодного завсідників масових акцій! Потім уже мене пізнав колега з навчання на підготовчому відділені Університету імені Шевченка (тільки він – філолог, а я – філософ), тоді довелося полишити спостережний пункт і стати в колону, де згодом знайшлося ще декілька знайомих – приєдналися пізніше. Йшла молодь, нове покоління, але й середнього віку надзвичайно багато було людей… Так от, деякі політологи і журналісти перед тим ремствували, наче громадянське суспільство спить, наче люди перелякані, наче їх нічого не цікавить. Зовсім ні! Справа в тому, що після Харківських угод про фактичну передачу Севастополя Росії й особливо після державного перевороту 1 жовтня 2010 року, реалізованого у формі рішення Конституційного суду, українці відчули, що режим Януковича можна скинути тільки грубою сило, сам він ніколи не піде, а спробує організувати спадкове династичне правління. Ще більше підтвердили це враження події у Врадіївці влітку 2013 року, де населення змушене було вдатися до традицій звичаєвого права у боротьбі з безкарністю «правоохоронних» органів. Це був останній дзвінок для влади, яка його не почула, і сигнал для суспільства, яке його добре зрозуміло. І наважилися мільйони люду на двобій з нечестивою владою і на смерть. Утім, морально легше самому підставлятися під кулі, ніж цілитися та вбивати. Але після першого – коли поруч із тобою безкарно (до речі, і досі той злочин безкарний!) вбивали твоїх друзів – прийшло і друге…
Те, що проти Януковича до часу не виходили мільйони людей, свідчило не про незрілість українського суспільства, а про його мудрість. І зараз: звучать на Майдані радикальні гасла та різкі критичні інвективи на адресу влади, але суспільство готове зачекати та дати шанс керманичам спрямувати державний корабель вірним фарватером. А для цього, скажімо, розібратися з блокадою Криму – то ми стоїмо на принципових позиціях, чи головне тут – бізнес, який має наслідком визнання де-факто Криму територією Російської Федерації? А є ж іще й інше. Криза нездійснення реформ. Криза безуспішної боротьби з корупції. Криза нечищених політичних «авгієвих стаєнь». І так далі…
Назву лише один чинник, який здатен спричинити продовження Майдану-2. Якщо в Україні буде реалізована можливість створення широкої коаліції, «ширки» у Верховній Раді – від Блоку Порошенка до «Опозиційного блоку» - під гаслом «єднання країни», це негайно запустить у дію механізми 2013 року, тільки в новій ситуації. Така «ширка» невдовзі виведе на вулицю мільйони. І серед них будуть десятки тисяч чоловіків і жінок, яких уже не мучитиме питання, чи можна вбивати тих, кого вони вважають ворогами України. На фронті вони навчилися стріляти першими, і якщо й жаліти ворогів, то тих, які склали зброю і щиро та публічно покаялися (це, до речі, вписується в українське звичаєве право…). А ще серед цих людей неодмінно виявляться українські «непідкупні депутати Робесп’єри» і «відставні офіцери Бонапарти». Таких багато не треба – досить десятка-другого, щоб колесо історії розкрутилося – не завжди раціонально, але незрівнянно швидше…
…Два роки тому недавній в’язень режиму Януковича Юрій Луценко прийшов на Майдан, знайшов Мустафу Найєма, який був одним із ініціаторів акції, і напівжартома звернувся до нього фразою з популярного колись фільму: «Мустафа, запалюй!». Що ж, Мустафа – тепер уже нардеп – і зараз прийшов на Майдан, і заявив про свою готовність продовжити боротьбу за виконання вимог Революції Гідності. Хоча й довелося при цьому Найємові почути не надто приємні інвективи щодо тієї політичної сили, до якої він належить. А от Юрій Луценко цю акцію зігнорував. Чи не тому, що цілі, які він ставив перед собою, досягнуті, і йому нецікаві настрої людей на Майдані?
