День народження
23 роки тому, 12 червня 1990-го, в СРСР законом «Про друк й інші засоби масової інформації» було скасовано цензуру
Про її існування я знав задовго до цього: мати працювала в газеті і кілька разів приносила додому списки персон і творів, не рекомендованих до згадування в ЗМІ. Пам’ятається, під заборону потрапила «Година бика» начебто офіційно визнаного фантаста Івана Єфремова — тодішнє формулювання не пам’ятаю, а пізніше стало відомо, що роман було сприйнято партійними чиновниками як «наклеп на радянську дійсність», він вилучався з бібліотек і не перевидавався до кінця 1980-х. Ще мама пояснила мені, що означає загадковий набір цифр, який друкувався в нижньому правому кутку на останній сторінці будь-якої радянської газети, — виявляється, це був особистий код цензора, який читав видання після всіх редакторів і коректорів і пропускав номер до друку.
Що й говорити, комуністична цензура була дуже ефективна у справі затикання ротів. У тодішніх ЗМІ не з’являлося нічого, що не пройшло б через це щільне сито, у свою чергу виткане з комплексів, страхів і неуцтва купки людей похилого віку з Політбюро, котрі тримали в заручниках всю країну. Показово, що саме від нагляду за журналістикою комуністи відмовилися в останню чергу — навіть нечуване доти запровадження багатопартійності відбулося на три місяці раніше.
Ось і живемо вже юридично 23 роки без цензури, а вона все ніяк не минеться остаточно. Ми її у двері — а вона у вікно. Дуже солодка спокуса — отримавши трохи влади, змусити замовкнути всіх, кому твої методи управління не подобаються. На щастя, в нинішній Україні це вже не виходить. Партія Межигір’я намагається командувати ЗМІ, проте замість очікуваного загального одобрямса регулярно виставляє себе на посміховисько.
Так, звичайно, історія рухається не по прямій, а досить примхливими петлями. Старі звички — особливо старі звички влади — вмирають довго. Будуть ще політичні заморозки, спроби закрутити гайки й інші малоприємні події. І все-таки моєму цехові — а, означає, і суспільству, — з часом дихається трохи вільніше.
Розумію, що зараз мій оптимізм може прозвучати недоречно, але, як на мене, саме 12 червня має відзначатися як свято журналістики на нашій змученій пострадянській території. Всі ми, що пишуть і знімають, родом з того неймовірного дня.
