Донецьк. Місто кошмарів і надій
Остання неділя серпня – День шахтаря і День Донецька. Цього року місту виконується 146 років. Точність відносна – якісь поселення у цьому районі були і раніше, контури міста не один раз змінювалися, а власне Донецьком його почали називати з 1961 року. Біографію Донецька ведуть від 1869 року, коли валлієць Джон Юз почав будувати металургійний завод, а навколо сформувалося робоче селище Юзівка. Мабуть, ви це знаєте. Може, чули і про те, що День міста у Донецьку зазвичай відзначали з помпою: карнавалом, салютом, усілякими концертами різного ступеню пристойності.
Вже другий рік, з червня 2014-го, мій єдиний спосіб відвідати рідне місто – нічні кошмари. У цих снах все обходиться без дурної різанини, крові, тортур. Радше, це – психологічні трилери. Я приїжджаю у Донецьк, довго і якимись дивними маршрутками добираюся до свого будинку, а потім – найстрашніше – розумію, що не можу виїхати з міста. Це просто неможливо. Логічного пояснення може і не бути. Це – закон. З Донецька не виїдеш.
Такі сни нечасті, але якраз напередодні Дня міста Донецьк так передав вітання. Цього разу я без проблем дісталася будинку, побула там, зробила всі справи, і от йду набережною на маршрутку – мабуть, їхати до Києва. Сонячно, аж сліпить. Дорогою запихаю у пакет свіжий журнал українською. На мене оглядається гладенька жіночка. Похмура, нічого не сказала і відвернулася. Я розумію, що вона бачила журнал, і їй це чомусь не сподобалося. На мене навалюється страшенна втома – я ледь ворушу ногами. Тягнусь вздовж набережної і розумію, що зараз мене схоплять. Якийсь чоловік з темним волоссям, що продає каву, зупиняє мене. Каже, що знає – я тримаю у пакеті якийсь журнал. Просить показати. У паніці думаю, що робити. Прокидаюсь. Сонячно, аж сліпить.
Це схоже на параною – безперечно. Мені шалено страшно приїжджати у Донецьк, хоч зараз, у принципі, це можливо. І, попри звірства, які чинять бойовики «ДНР», дуже мала ймовірність, що тебе зупинять на вулиці, перетрусять пакети і арештують за журнал українською. У місті старанно відтворюють подобу нормального життя. Діти вчаться у школах, працюють лікарні, продуктові магазини і кав’ярні, їздять тролейбуси і маршрутки, а по вечорах влаштовують концерти і у театрах показують вистави. Люди пристосовуються до страшної реальності. Щоб не збожеволіти, створюють світ, альтернативний війні. Намагаються ігнорувати смерть. Жити, попри війну. Формується якась шизофренічна реальність. Наче, все «по-старому», але люди – в ізоляції, точніше, в окупації. І правдиві лише обстріли, смерті та намагання волонтерів врятувати тих, у яких немає сил грати у «нормальне життя»: пенсіонерів, інвалідів, хворих, одиноких та покинутих.
Ким би ти не був, у Донецьку можеш лише грати у нормальне життя. І в будь-який момент тебе можуть «дискваліфікувати»: викрасти, побити, просто підстрелити на вулиці. Або лихий снаряд влучить. Так, ти можеш жити там весь час, і робити більш-менш звично свою роботу – наприклад, працювати у бібліотеці, і твоя історія матиме хороший фінал. Але кожен день – лотерея і водночас нагорода за те, що вчора грав за правилами.
Мені пекуче соромно за те, що поїхала з Донецька. Місто видається величезною зраненою твариною, яку майже всі полишили. Вона страждає і хрипить від болю – тоді дзвенять розбиті від снарядів шибки будинків. Я не змогла бути у Донецьку, прийняти і розділити страждання цього міста-тварини. Виправдовую себе тим, що мені нема що робити саме там, я не можу бути корисною у Донецьку. Мені немає там роботи і майже всі близькі звідти виїхали. Я боюсь постійно боятися, що хтось арештує чи здасть – навіть не з якихось політичних міркувань, просто ти комусь припадеш не до душі, і на тебе напишуть донос.
Мої кошмари – покарання за боягузтво. Не можеш приїхати у рідне місто реально – зробиш це у жахливому сні. Але я не дуже цим переймаюся. Нічні марення лишають важкі відчуття, але я справді рада бачити рідне місто, ходити його вулицями, хоча б у снах. Я не знаю, коли і за яких умов знов приїду у Донецьк. Не знаю, як прийме мене це місто і чи прийме взагалі. Але колись я туди приїду. Сьогодні Донецьк – не самі біль та кошмари його мешканців по обидва боки лінії розмежування. Це – місто, з яким тисячі людей пов’язують чимало надій. Повернемо. Розбудуємо. Грати будемо у футбол та хокей. Решту часу – нормально жити. І усі кошмари про Донецьк закінчаться.
