Євромайдан як шахтарська традиція
Сьогодні вночі мій чоловік одягнув шахтарську каску мого батька та поїхав на Євромайдан. Каска опинилася в Києві майже випадково — ми готувалися до мистецької акції, а насправді підготувалися до протистояння з «Беркутом».
Ця наша оранжева родинна (шахтарська!) каска, та всі інші, що ми їх бачимо цими днями поряд із чорними шоломами спецпідрозділів — не випадкові на Євромайдані. Бо ця традиція страйків у незалежній Україні, наскільки я розумію, зародилася вкінці ХХ ст., а точніше 1989 року, коли не вийшло на роботу 222 тис. шахтарів Донбасу. На страйках вони висували вимоги, пов’язані із соціальним забезпеченням шахтарів. А вже в березні 1991 року до цих вимог додалися політичні. Зокрема, шахтарі Донбасу просили відставки Президента СРСР та розпуску З’їзду народних депутатів СРСР. Нічого зараз не нагадує? Так, шахтарські загальногалузеві страйки переросли в загальнонаціональні, і наш Євромайдан — це послідовне їх продовження.
Тож, із тих смутних часів я пам’ятаю не лише черги до магазинів, у яких ми стояли з мамою (поки ще було за чим стояти), а й страйки шахтарів. Особливо яскраві спогади маю про страйк 1998-го року, що безпосередньо стосувався моєї сім’ї.
Як страйкують шахтарі, я побачила, коли мама взяла мене і мою сестру на шахтарський страйк до Луганської облдержадміністрації. Було спекотне донбаське літо. Чоловіки у спецодязі сиділи на розпеченому асфальті та ритмічно й голосно стукали по ньому касками. Тому прочинені вікна Луганської облдержадміністрації одразу зачинялися — цей галас негативно діє на ніжні нерви держслужбовців.
Ночували шахтарі прямо поряд із так званим будинком «с шарами», тобто Луганською ОДА, у сквері Героїв Великої вітчизняної війни. Сквер і досі так називається, як і не змінили назву вулиці Радянська, Леніна та інші — влада Луганщини консервативна щодо реформ у топоніміці. Іншими словами, шахтарі ночували в центрі міста, як і зараз це є в Києві. Хто спав у наметах кольору хакі, а хто просто під ялинками кольору хакі. Усі вони були худі й голодні, ні в кого не було грошей, та їх підгодовували добрі луганчани. На страйку шахтарі сиділи зі своїми оранжевими касками (страйки були сидячі), якими створювали шум, коли гатили по асфальту.
Треба зауважити, що каска — це не просто спосіб захисту від обвалу в прохідці чи забої, це — посвідчення шахтаря, другий паспорт, тому на страйку без неї ніяк. Після тих страйків каска — це ще й символ стійкості, тому не випадкові вони й на Євромайдані.
Того дня нас привіз до Луганська один знайомий, якого мама заправила бензином. Це майже 100 км. дороги, що мій тато разом із іншими шахтарями здолав пішки за три дні. (Здається, шахтарів було кілька сотень — мені важко зараз точно сказати). Він пройшов той шлях під палючим сонцем Донбасу як бригадир, і за ним ішли люди.
Де страйкують шахтарі, нам підказали люди. Це був довготривалий страйк тривалістю в місяць, тому всі про нього знали, усі співчували. У сквері ще здалеку ми побачили худезного нашого тата, який махав нам рукою. Ми привезли йому два балони (так у нас називають трилітрові банки) закутаного в ковдри теплого борщу, ще — хлібу, картоплі і різної городини, яку навчилися вирощувати самі. Готову їжу розклали на лавці і тато покликав шахтарів. Вони прийшли зі своїми алюмінієвими мисками та ложками і жадібно їли. А потім приносили нам листи, складені кутиками, підписані адресами. Потім ці листи ми із моєю сестрою, Анею, розносили по хатах нашого селища. Такі тоді були способи зв’язку. Але й за тієї і за сучасної системи комунікацій до протестувальників часом приходили непрошені гості із «Беркуту»…
Зараз мені важко зрозуміти, чому шахтарі протягом року-двох, а то й більше отримували 3-5% від зарплатні, а дуже рідко — 12%, і не звільнялись. Бо не було іншої роботи? Бо змінилися часи, а психіка ні? А може, дійсність змінюється швидше за свідомість? Це щось подібне до того, як деякі матері тепер розказують, як їм тяжко прати брудний дитячій одяг у пральній машинці-автоматі. У соціумі щось змінилося, а в голові ні. Може цього разу змінилося і в голові, у мільйонах голів, які носять символ стійкості — оранжеві каски або співають гімн України як молитву-захист, які приносять протестувальникам їжу, миють підлогу в КМДА, прибирають сніг і сміття, ночують у наметах чи в Будинку профспілок, будують барикади на Євромайдані та слідкують за цим усім через ЗМІ?
На щастя, у 90-х ми навчилися виживати. Мама навчилася пекти хліб (бо так дешевше), а ми із сестрою — обробляти город, хоч він через донбаське сонце та відсутність зрошення давав малі врожаї. На щастя, ця напруга змушувала нас із сестрою добре вчитися в школі, бо ми не хотіли в шахту, як тато, і не хотіли на вуглезбагачувальну фабрику, де влаштувалася мама, коли дитячий садочок, де вона працювала закрили.
На щастя, із кількох обвалів у прохідці тато вийшов живим, хоч і з поламаними кінцівками. На щастя, тато не опинився на тому страйку кількох шахт, який 24 серпня 1998 р. потрощив «Беркут» і де спалив себе один шахтар. На щастя, він повернувся зі страйку живий, хоч і загострилась його виразка шлунку.
Тому сподіваюсь, що і мій чоловік із нічного чергування на Євромайдані повернеться живим. І це буде теж на щастя. І так буде з усіма тими, хто зараз там. На щастя!
Мабуть, ми все-таки щасливий народ. І це щастя ми переживаємо кожного ранку, коли дізнаємося, що цього разу, хоч цього, усі залишилися цілі. І буде щастя, коли наші вимоги втілимо в життя та одного ранку повернемося додому переможцями. Як шахтарі, які доклалися до розвалу СРСР, коли модернізували цю нашу козацьку традицію вільних зібрань, яку ми зараз звемо Євромайданом.
