Передсмак форуму
Початок цьогорічного Форуму видавців у Львові й всього, що з ним пов’язано — різних акцій та вечорів, усього літературного дійства — відзначився для мене двома фіаско. Обидва були пов’язані з Львівським національним університетом. У понеділок там мав виступ почесний гість 20 форуму Зиґмунт Бауман. Багато людей, котрі прийшли вчасно, все ж не отримали навушників для прослуховування синхронного перекладу. Через погану акустику та складний акцент доповідача, котрий говорив англійською, зрозуміти суть лекції довелося із конспектів у ЗМІ.
Друге розчарування було тоді, коли на 10-тій хвилині презентації книги “Фізика Майбутнього” Мічіо Кайку в тому ж університеті я знудився від подяк модератора різним директорам інститутів, професорам, менеджерам компанії-спонсора, а також її гендиректору — випускнику фізичного факультету. Також дізнався, що отримання “Фізикою майбутнього” титулу “Найкращої книги року” — це “великий успіх для нас” (присутніх у залі).
Перш ніж презентація почалася, поміж проектором та білим стендом, на який було спрямоване зображення, ходили відвідувачі, які шукали собі місця. На їхніх обличчях неначе блимав прапор якоїсь невідомої країни в Океанії. Студентки ззаду перешіптувалися про те, що на цій лекції відсутніх не відмічають.
Вулиця Коперника на час проведення книжкового ярмарку відкрита лише для машин преси, видавців та інших причетних. Ймовірно також для мешканців вулиці. Стало шкода водіїв: ще одна перекрита вулиця до тієї кількості, що зараз на ремонті. Ввечері письменниця Богдана Матіяш, стоячи біля високої й великої купи бруківки, зробить прекрасне зауваження: деякі автори приїжджають до Львова не щороку. Наприклад Маріуш Щиґел із Польщі був кілька років тому, а тепер приїхав удруге. Тоді, як і тепер, він міг жити у готелі над розкопаними ямами. “Що ж людині думати?”
Розкопані вулиці погіршили на якийсь час ситуацію з транспортом. Саме тому, коли автобус доїжджає до центру, краще вийти, а не стояти у корку. В перший день Форуму — п’ятницю — вистрибнув на тротуар разом з журналістом Отаром Довженком, з яким випадково зустрілися. Ми погодилися, що програма настільки насичена й цікава, що у кінцевому результаті важко себе змусити піти на форум — нічого не встигнеш. Хотілося відвідати стільки заходів, що пішов купувати книжки.
Відчуття того, що Форум проґавлено, до мене прийшло у вівторок — коли Форуму ще й не було. Напругу зняло відвідання всього двох коротких вечорів, які відбувалися один за одним в “Дзизі”. Коли заходив у заклад, то за одним із столиків на дворі сидів біля власника Іздрик. Він був у светрі з гостроверхим капюшоном — мабуть, щоб його не помічали. Після заходів мені вдалося роздивитися краще, і то справді був Іздрик.
Літературні ж вечори дуже між собою різнилися: читання-думання спокійних та усміхнених, старших та досвідчених Ігоря Померанцева (Велика Британія/Україна) та Єлєни Фанайлової (Росія), яка, проте, вірші пише й про російську “жесть” (так означив Ігор Померанцев); і читання-хвилювання молодших, живо перейнятих написаним Енн Коттен (Німеччина) та Сергія Жадана (Україна). Обидва читання були цікавими, але мали щонайменше 2 важливі відмінності: перші автори читали з паперу, пан Ігор інколи не міг знайти наступного аркуша, читав із пам’яті вірші з 1960-тих. Другі автори користалися якимось сучасним приладом, однак деякі вірші Сергій Жадан також декламував із пам’яті.
Посеред читань запахло чимось смачним. Смачним, а саме кавою, гарно пахне і на другому поверсі Львівського палацу мистецтв. Там є спокуса сісти після того, як обійшов стенди усіх чи то майже всіх видавництв. Столики розміщені у відділеному чорним килимом та металевими конструкціями прямокутнику. Тут і там, в порядку, зовсім трішки схожому на шаховий, стоять чорні шафи із польською й польськомовною літературою, а також книгами, що Польщі стосуються. Якісь пани сидять і почитують щось польське. Молодші п’ють каву. Цю ідилію бажає закарбувати не один професійний фотограф, яких на ярмарку й на заходах доволі багато, і вони всі різні. Є високі молоді хлопці, а є низенькі повненькі старші жіночки в червоних светрах. Не кажучи вже про типових фотографів, які не запам’ятовуються. На тому “польському острівці” сталася вельми неприємна річ: мене запідозрили у крадіжці. Я наче пацан вивертав торбу із чесно купленими книжками. Бррр.
Крім “польського”, є ще “комп’ютерні” острівці. На кожному форумі, на яких я був (а почав ходити з 11-того), посеред зали неподалік від входу стоять на столі по колу комп’ютери. Якісь відвідувачі на них щось роблять. Ніколи не цікавився, що саме. Тепер таких точок побільшало: біля книг розгортають свою діяльність ті, хто займається якимись технологіями комп’ютерів, мобільного зв’язку й може ще чогось. Але переважно ті люди самотньо щось собі клацають у комп’ютерах чи інших приладах. Типові гуманітарії, яких більшість, не дуже цікавляться цим.
Натомість значно більше увагу привертає привертання уваги. На третьому поверсі від видавництва якийсь-там “Пірат” ходить пірат й пропонує купити книжку та отримати в подарунок акваріум... а може мені причулося. Надворі стоять хлопці в червоних куртках і з великими прямокутними пластиковими дошками на спинах. На тих щитах наліплена реклама одного із відомих журналістських видань країни. А посеред наметів, що містяться в подвір’ї палацу, розміщена клітка із двома гопниками. Вони одягнені у спортивний одяг та кепки. Підлога засмічена папір’ям, пляшками з-під пива. Довкола збирається багато цікавих глядачів. Це презентація на Форумі проекту “Жлобологія”.
