Спокійно!
Розмова з дуже гордим революціонером
Серед постійних мешканців Майдану є один, якого запам’ятовуєш практично відразу. Невисокий, з кучерявим волоссям, в окулярах, з упевненим і дещо іронічним виразом покритого кіптявою обличчя, він пересувається в сучасному електричному інвалідному візку, на якій прикріплені таблички «Юлій Цезар». Він завжди в центрі подій. Завжди бадьорий і товариський. Майдан без нього уявити неможливо.
Ми розмовляли ввечері, на другому поверсі Будинку профспілок біля прес-центру, де наш герой, судячи з усього, ночує.
— Хто ви, звідки?
— Мене звуть Юрій (на фото), я живу в Євпаторії. Євпаторія — це Крим (кашляє). Приїхав сюди у справах. Мав би пробути тут кілька днів — залишився майже на два місяці. І разом з хлопцями я щодня виходжу на барикади. Учора (25 січня. — Д.Д.) виходив прямо. Переліз через усі барикади і дістався до самого «Беркуту», віч-на-віч. Сам підполковник прийшов, потиснув мені руку. Він був у шоці, звичайно, якийсь хлопчак-інвалід першої групи на візку перелазить усі барикади, чорний, як негр. Підполковник був у шоці, вся «беркута» охала — з ним ще 30 людей підтяглися.
— Навіщо ви до них пішли?
— А щоб довести, що люди різні бувають. Навіть інваліди, такі як я, гордість мають. А гордість я маю таку, що весь Майдан не має — перелізти без амуніції, без шлему туди. Я знав, що вони можуть і застрелити мене, ну...
— А чому ви вирішили залишитися на Майдані?
— Перший раз я залишився суто через них (показує на своїх юних супутників. — Д.Д.) — молодь стоїть, а я що? Я молодь поважаю. А потім, коли почали бити студентів 30 числа, я вирішив до кінця залишитися. Так, мені теж важко, не викупатися, не відпочити нормально, але коли-небудь все закінчується. Я думаю, ми все-таки виграємо. Знімемо Януковича і всю цю банду.
— А що вас підтримує?
— Гордість. Я думаю, моя гордість і сила волі.
— По суті, все ваше життя — боротьба.
— Не знаю, я вже звик. Спокійно.
— Вам часто доводилося долати упередженість щодо вас як інваліда?
— Так, звичайно.
— Вам скільки років?
— 31.
— Ось за цей час — наскільки ви пам’ятаєте — в який бік змінилося ставлення до людей з обмеженими можливостями? Чи стало легше?
— Ні, все по-старому. Молодь не поважає нікого, не щадить нікого. Ні інвалідів, нікого. Їм наплювати. Але я вчора переліз, кажу молодим: «Підемо, чого ви боїтесь, ніхто вас не чіпатиме». Засцяли! Одна лише доросла людина, журналіст переліз. Я йому: «Пішли зі мною, нічого не буде». Він мені довірився і пройшов зі мною. Є відео, фото...
— Звідки у вас такий візок?
— Мені один дуже хороший друг подарував, живе в Сімферополі. Дай бог йому здоров’я.
— А чому Юлій Цезар?
— (З усмішкою). Мені подобається фільм.
— Який?
— Той, найстаріший (екранізація трагедії Шекспіра, 1953 р., режисер — Джозеф Манкевич. — Д.Д.).
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»
— Любите кіно?
— Так, я фанат фільмів. Особливо історичних.
— Я кінокритик за основним фахом.
— Якби ви зі мною змагалися, ви б полягли переді мною. Я б вас переконав все одно.
— Навіть не насмілююся вам заперечувати.
— Скажіть, як вас звуть?
— Дмитро.
— Дмитро, ось самі скажіть мені: хто мав найбільшу армію у світі?
— Найбільшу армію у світі?
— Так. Історично.
— Можливо, Тамерлан?
— Ні.
— Чингізхан?
— Ні. Армія у нього була, звичайно, велика, але найбільшу — мав Олександр Македонський. 2,5 мільйона людей. Він пройшов півсвіту. І у нього стратегія була дуже хороша. Ось за його стратегією я б узяв «Беркут». Спокійно.
— Це надзвичайно. В вас, напевно, загинув полководець.
— (Посміхається, відпиває чаю). А поруч стоїть мій хороший друг. Учора ми посварилися, але, я думаю, більше сваритися не буду. Він мені допомагає, дай бог йому здоров’я.
— Про що ви мрієте?
— Не знаю (кашляє).
— Чим все це закінчиться, як ви гадаєте?
— Зрозумій мене правильно: те, що я побачив тут — знущання з молоді — це вже межа. Але люди не здадуться. Якщо здадуться — буде повна ж... усіх пересаджають. Усіх поголовно.
— Сподіватимемося, що переможемо.
— До кінця треба стояти. Повністю до кінця.
