Стокгольмський синдром
«05-11.02.2016»
Вулицями нічного міста зі швидкістю літака мчить автомобіль. Звична, особливо для тих, хто живе уздовж основних трас великих міст, картина, правда? Мчить, не звертає уваги на знаки, світлофори, вимоги поліції зупинитися. Що робити поліції? Намагатися зупинити? — Будь-яка спроба, — не лише стрільба, а навіть штучна перешкода на такій швидкості для водія автомобіля і його пасажирів смертельна. До трагедії, у якій можуть постраждати безневинні — ми з вами, наші діти, друзі та знайомі, будь-хто, хто опиниться біля них на дорозі, хвилини або секунди. Максимум кілька хвилин, за які треба прийняти рішення. Що робити? Зателефонувати з питанням міністрові? — «Алло! Алло! Аваков мі біте!» Написати у «Фейсбук», чекаючи, а що порадять топові блогери? Єдиний порадник у цій ситуації не вони й навіть не інтерв’ю з добрими побажаннями, яке заступник міністра дав напередодні. Діями поліції в цій ситуації керують лише службова інструкція і закон, які передбачають вживання силових заходів аж до табельної зброї.
Щоправда, деякі правозахисники і просто вільні критики стверджують, що в цій ситуації поліція повинна виходити з безумовного права правопорушника на життя. Погоджуючись з цією тезою світоглядно, запитаю лише, скільки життів ні в чому не винних в даному випадку пішоходів, водіїв інших автомобілів, врешті-решт поліцейських допустимо принести в жертву цим високим принципам гуманізму? Чи все ж право злочинця на життя обмежене правом на життя тих, хто волею випадку може стати його жертвою? Утім, відповідь на це запитання в той момент слід було шукати не у тиші кабінетів, за комп’ютером або ж у телестудії на вашому телеекрані. Приймати це рішення мусили не вільні базіки (у даному випадку я й себе відношу до їхнього числа), які не несуть відповідальності ні за свої слова, ні за їхні можливі наслідки, а поліцейські, яким, так уже в нашому суспільстві повелося, в будь-якому разі відповідати. Хоч би що вони зробили — відкрили вогонь або діждися неминучої аварії й людських жертв, у будь-якому разі громадська думка неодмінно поклала б провину на них.
Одного ранку проспектом Перемоги й бульваром Шевченка, не розбираючи знаків і світлофорів, мчав розкішний кабріолет. — Після весело проведеної в клубі ночі мажор і його супутниця вирішили обкатати новий автомобіль. Перші автомобілісти вже потягнулися на роботу, тому швидкість його була поменше — 140—160. Проскочивши на червоний, за площею Перемоги на самому початку підйому водій, не впорався з управлінням, ударився об бровку, дерево і на величезній швидкості влетів у припарковані на узбіччі «Жигулі». Водій цієї бляшаної коробки був приречений — благо, смерть його була миттєвою. Кабріолет же в повітрі перекинувся, і водій разом зі супутницею вилетіли з нього. — Уявіть, вони навіть не були пристебнуті. Дівчина перш ніж впасти на тротуар ударилася об стіну будинку, водієві ж пощастило більше. Коли через хвилину до місця аварії під’їхав автомобіль з його друзями, що їхав слідом, вони допомогли хлопцю піднятися й миттю помчали з місця аварії. Ніхто з них не затримався, щоб спробувати допомогти дівчині-пасажирці й тим паче водієві «Жигулів». Навіть швидку допомогу, й ту викликали випадкові перехожі. Гаразд, водій був уже мертвий, але дівчина, виявилося, була ще жива й померла, не приходячи до тями, лише на четвертий день після аварії.
Місце трагедії змінити не можна, тільки час. Історія, яку я вам зараз розповів, не сумніваюся, більшості з вас чудово знайома. Сталася вона 30 травня 2007 року, а за кермом кабріолета був пасинок Дмитра Фірташа Сергій Калиновський. Ви звернули увагу, на відміну від нинішнього випадку, 2007-го ніхто не намагався мажора зупинити. — Не те що стрільби, навіть погоні не було. Та все ж замість одного загиблого пасажира через кілька днів родичі ховали ще одну безневинну жертву. І ось ще що примітно. На відміну від нинішнього випадку, у той раз претензій до ДАІ ніхто не висував. Вони чудово впоралися з роллю статиста — з чистою совістю провели слідчі дії й склали протокол. Усі права Сергія Калиновського на життя при утриманні його в приватній клініці були дотримані, й мажор спокійнісінько довгі вісім років переховувався від слідства, поки, сп’янівши від повної своєї безкарності, не був затриманий торік.
Минуло дев’ять років. Небагато, але хоч щось усе-таки змінилося у нашій країні. І ті, хто говорить, що в даному випадку дії патрульної поліції нічим не відрізняються від дій колишньої ДАІ, безсоромно кривлять душею. Ми аплодуємо, коли поліція за незначне правопорушення штрафує олігарха або дружину міністра, але коли під загрозою наші власні життя ми готові зв’язати цій поліції руки, підмінити своєю приватною думкою закон. Що це, стокгольмський синдром? Можливо, нам усе ж варто розібратися, чого ми насправді хочемо — гарно екіпірованих ряджених, з якими весело фотографуватися, чи ефективний інструмент, покликаний захистити правопорядок, нехай навіть ціною заходів, що виглядають не надто гламурно? Адже коли ми говорили про беззаконня на дорогах, йшлося не лише про хабарі ДАІ? Так уже повелося, що суд громадської думки особливо суворий не до злочинців, а до тих, хто покликаний захищати закон. Але рішення про те, чи правомірними є дії правоохоронців, приймає все ж не громадська думка, нехай і найавторитетніші автори соціальних мереж, а суд, який керується не нашою з вами великодушністю, а буквою й духом закону. Утім, який закон! Адже він у нас не писаний не лише для суддів, а й для тих, хто голосніше за всіх кричить про необхідність реформи судів, про верховенство закону й захист прав громадянина. Та все ж, особисто я вважатиму за краще, щоб поліція за будь-яку ціну зупинила автомобіль, що мчить на шаленій швидкості, ніж разом з лікарями упаковувати в мішки тіла тих, хто випадково опинився у нього на шляху. А ви? А, справді: «А раптом у цьому автомобілі буду я сам»...
