Університет у екзилі
ДонНУ, який шість років тому відкинув Стуса, переїжджає на його батьківщину
Минулого тижня Сергій Квіт повідомив, що моя alma mater, Донецький національний університет, переїде до Вінниці, де продовжить свою роботу в системі освіти і науки України. Інакше кажучи, всіма приміщеннями й матеріально-технічною базою сепаратисти (сподіваюсь, що тимчасово) заволодіють; очевидно, що їм до снаги зупинити й частину викладацького складу, яка залишиться працювати в «ДонНУ ДНР». Утім, правдивий український ДонНУ збереже свою ідентичність і тяглість.
У зв’язку з цим напрошуються два міркування — історичне й метафізичне.
Передусім нагадаю, що теперішній вимушений переїзд інституції — вже не перший в її історії. Перша евакуація відбулась 1941 року (рішення ухвалено 9 жовтня). Тоді інститут переїхав до м. Кунгур Пермського краю Росії внаслідок німецької окупації. Нині він вимушений працювати у вигнанні через окупантів з Росії.
Втім, куди цікавішим є міркування метафізичне.
Майже шість років тому, взимку 2008—2009 років, студенти й випускники Донецького університету ініціювали кампанію з надання вишу імені Василя Стуса. Ця кампанія, зокрема завдяки інформаційній підтримці «Дня», набула всеукраїнського розголосу; звернення з цього приводу надсилали на адресу ректора Володимира Шевченка не лише деякі депутати, але й міністр освіти Іван Вакарчук.
Незабутню реакцію, яку можна було спостерегти серед керівництва ДонНУ у зв’язку з тими подіями, доцільно вважати другим яскравим симптомом хвороби, що сьогодні проявила себе на Донбасі із повною силою (першим симптомом була реакція на Майдан 2004 року). Неначе лакмусовий папірець, Стус дав можливість зазирнути під культурний шар донецької свідомості й побачити комплекси й страхи, що нуртують в колективному несвідомому регіоні.
Допити активістів у міліції та СБУ, недвозначні погрози відрахувати із вишу після найближчої сесії, публічні осуди активістів немов повернули місто років на 30-40 у минуле. Минуле — цілком у дусі доби — безсоромно брехливе та лицемірне: під синьо-жовтими кольорами (всі противники ініціативи начепили тоді синьо-жовті стрічки — ми, мовляв, за Україну, авжеж, за Україну) Стуса було змішано з брудом. Брутально й цинічно.
Шість років тому на шпальтах «Дня» я вже висловлював міркування, чому у ДонНУ не сприйняли ідею надання вишу імені Стуса. Сьогодні можу лише повторити свої думки: Стус був виразно вільним і кидав виклик конформній свідомості; Стус був виразно чесним і кидав виклик облуді і брехні; Стус був виразно українським і кидав виклик російському шовінізму. Отже, підважував всіх трьох китів, на яких грунтувалась радянська людина.
Абсолютно невипадково для цієї людини виявились чужими й три засадничі неперебутні цінності, що здійняла на щит Революція Гідності, — Правда, Свобода та Україна. Революція Гідності повернула країні притомний порядок денний — і виявилась незрозумілою для значної частини моїх земляків.
Схоже на те, що з метафізичної точки зору відторгнення Стуса шість років тому знаменувало духовну смерть Донецького університету. Смерть фізичну (втрату матеріально-технічної бази), що зрештою настає за духовною смертю, ми спостерігаємо зараз. Утім, ця смерть уможливлює духовне очищення та переродження. Відкриває можливості для катарсису.
Глибоко символічно, що місцем, де має можливість переродитися ДонНУ, стане Вінниччина — земля, де (випадковостей не існує?) народився Стус. Народився, між іншим, на початку 1938 року, що також додає символізму, коли згадати, що 1937/38 навчальний рік став першим в історії для Донецького університету (тоді педінституту).
Отже, відкинувши Стуса, ДонНУ йде до місця його народження. Діставши щеплення від сепаратизму, заявляє про свою українськість. Жертвує тілом, щоб відродити дух.
