«Вам варто опожежитися. Ледь-ледь»
Не знаю, навіщо придумала, що раз я за знаком Вогонь, то цілком можу собі дозволити напередодні вічно дивного свята 8 Березня не розповідати знову і знову про значимих трендових жінок, а самій побути однією єдиною жінкою серед бравих чоловіків. Йдучи не абикуди, а в Головне управління Державної служби з надзвичайних ситуацій у Києві до нового начальника Сергія Миколайовича Окатова, думала — пожартуємо, попрошу його пригадати ситуації зі списку «а ось був випадок», побачу браву виправку, особливу організованість їхнього пожежного світу, і зовсім не для того, щоб сьогодні аналізувати великі проблеми і очевидну відповідальність цієї професії, навіть на якийсь час прибрати з розмови всю серйозність завдань, а спробувати підглянути, намацати щось неформальне, ледь уловиме, зазвичай приховуване людьми в погонах.
І хто призначає зустріч у понеділок, лаяла себе, поки йшла довга нарада. Чекаю, розглядаю старі фотографії з пожежної історії в його кабінеті і засмучуюся — так зависнути. Вже півдня пройшло. Окатов буквально вискочив із зали засідань, побачив мене, хоч і хотів приховати, однак думка легко читалася — як усе це не вчасно, справ же по горло. Щоправда, миттєво звично скомандував — їдемо вітати ювіляра. Вам треба злегка опожежитися.
«Як, — здивувалася, — ми ж повинні були спокійно поговорити, у мене 8-березневий матеріал горить». «Нічого, — почула, — загасимо. До того ж пожежна служба — жіночого роду».
Отож того понеділка, опожежуючись не без задоволення, але за новим сценарієм, зустрілася на ювілеї з легендою пожежного світу Миколою Андрійовичем Хорошком, дізналася, що його сім’я — ціла пожежна династія — від сина до онука. Довкола були самі генерали — виступав відомий Пилип Миколайович Десятников, який прослужив майже півстоліття у пожежних військах, і його дружина полковник міліції пані Оксана, заступник начальника Державної служби з надзвичайних ситуацій в Україні Василь Стоєвський, інші заслужені гості, які вважають іменинника своїм Вчителем в улюбленій справі, лідером і які раділи миті свого командного людського братерства.
І ось ми знову в авто — мчимо на Оболонь в особливе пожежне містечко, де розташована 25-та пожежна частина, в Київський музей історії пожежної техніки. Слухаючи на ходу співрозмовника, який вже 30 років у погонах, 28 із них — у пожежній справі, забула навіть про первинну мету зустрічі. Повністю поглинула незвичайна екскурсія до Києва, якого не знала, хоч і помоталася по ньому як репортер неабияк. Проїжджаючи Солом’янку, дізнаюсь від мого співрозмовника, що історична назва цього району виникла від солом’яних дахів, які були тут розкидані ще з ХIХ століття. До речі, професійне уточнення — їх не можна загасити звично, спочатку треба стягнути баграми з висоти. Оберемок усіляких ностальгічних подробиць сиплеться на мене — встигай лише запам’ятовувати.
Виявляється, тут жив знаменитий у майбутньому Олександр Вертинський, родина якого мешкала в Залізничній колонії.
«У величезному сараї стояли бочки з водою і насоси, і тут же в стійлах штовхалися приготовані до упряжки коні, — згадує Вертинський, — а зверху була каланча. Вдень і вночі ходив довкола неї маленьким майданчиком черговий вартовий і, якщо помічав десь пожежу, бив у дзвін; тоді вмить розкривалися двері, запрягалися коні. Першим вискакував передовий верхи на коні, а за півтори-дві хвилини за ним вилітала вже вся команда. У сліпуче начищених касках, смілива, гаряча, здатна на будь-які подвиги, вона була чарівно прекрасною. З драбинами, сокирами і баграми, з особливим шиком, ледь тримаючись однією рукою за поручні, стояли пожежники. Гуркочучи, колісниця неслася в далечінь, схожа на колісниці римських гладіаторів. Як я заздрив їм — пише автор. — Я мріяв, що, коли виросту, обов’язково стану пожежним. А тут ще під носом — приголомшливий приклад. Серед дружинників був один наш гімназист восьмого класу. Красень парубок, високий, стрункий, сильний. Він здавався мені справжнім героєм. У дитинстві сам із собою грав у пожежників. Врахувавши моє захоплення, один пожежник продав мені поламану мідну каску, власне кажучи, півкаски — за рубель...»
Проходжуючись доріжками доглянутого, просто шикарного пожежного містечка на Оболоні буквально щохвилини чую, неначе синхрон своїм враженням, від Окатова: у пожежника шиком, що став правилом, вважається особлива акуратність — повернувшись після гасіння або тренування, спочатку до блиску відмити техніку, а потім вже братися за свій душ. «Цей якір біля пристані, бачите, витягнули з дна морського, і, дивіться, як він прикрасив причал, кущі ми теж дружно висаджували, помилуйтеся — який куточок утворився біля озера, а ось вже і наш музей, — пояснює його науковий співробітник Ірина Мамалига. — Усередині — парад старих машин, але хто ж дозволить їм вважати себе такими — блищать, здоров’я, зрозуміло, гарантоване — все на ходу. Ось автомобіль 1936 року — учасник гасіння пожежі в блокадному Ленінграді, поруч — рукавний автомобіль, мало не єдиний у світі, а ось подивіться — насос 1863 року. Він у нас з’явився з колекції Олександра Пилипенка». Додам від себе — відомого київського збирача, невтомного розповідача, людини, у якої не буває тьмяного порядку денного. Упевнена, Алік якось зателефонує і додасть — знаєш, історія цього насоса така... І обов’язково буде цікаво.
Головне для Окатова — мати команду однодумців, аби, окрім професіоналізму, очі горіли. Це він і говорив Лесі, молодій дівчині в лейтенантській формі, юристові за освітою, яка одержує ще й другу освіту в Інституті внутрішніх справ. Вона прийшла на співбесіду. І ще додав: «Ми повинні повернути авторитет і пошану до пожежників в очах суспільства, і це не гучні слова, це — мета». Про самого Окатова відгукуються так: компетентний, ерудований, грамотний, приємний у спілкуванні і завжди в найскладніших ситуаціях знаходить консенсус.
Від себе до цього додам — фанатично відданий справі, і, хоч у нас зараз прийнято все лаяти, а не хвалити, зазначу — все ж дивлячись кого. Коли очі у начальника горять, а досвід вже багаторічний, він разом із командою посадить будь-який вогонь у прямому і переносному сенсі.
«Особлива його пристрасть — просвіта. Фільми, скромно звані навчальними, справляють враження не лише на дітей, але й на дорослих, — розповів головний лікар однієї з лікарень. — Прийшли якось пожежні інспектори, зібрали наш колектив і показали свою стрічку: що таке пожежа, за який час вигоряє квартира, за скільки хвилин згорає автомобіль, і, головне, що потрібно робити. Всі вийшли очманілими, основна маса зрозуміла, що з вогнем жарти абсолютно недоречні. Ось хоча б як користуватися вогнегасником, як узяти його в руки, як потрусити. Адже багато обивателів упевнені, що вуглекислотний вогнегасник можна використовувати на природі для охолоджування напоїв, а пожежний рукав хороший не для гасіння вогню, а для виготовлення гойдалок або тарзанок».
Не можу не зазначити, що служба організована так, що щодня на київському залізничному вокзалі працівники зустрічають переселенців. Лише у лютому розподілено в різні області 1524 особи, з них — 363 дитини, 55 — інвалідів.
Знаю, що майже будь-який чоловік, а такий, як Окатов, точно, все одно в душі — хлопчисько. Тому вже приготувала запитання — у що граєте? Мимохідь він і відповів: «Ось старовинні пожежні стволи, їх можете бачити просто у кабінеті. Про інше — якось наступного разу, у мене багато іграшок».
Божевільна випадковість завжди настигає вчасно, правильніше, коли їй же захочеться, якщо жити в хаосі. У пожежників немає часу на хаос, не допускають його ні в житті, ні тим більше на службі, підкреслив офіцер. Ось з’являться нові машини, бойовики свіжі, стимул-реакції, і все це обов’язково збудеться.
Правильне ж життя для Окатова — це коли отримуєш задоволення від того, що робиш.
Опожежившись за день, в думках відповіла цьому найсправжнісінькому полковникові — згодна, абсолютно з цим згодна.
Як не як, мій знак той же — Вогонь. І не більше, але й не менше.
P.S.: Коли верстався номер, стало відомо про пожежу в центрі Києва, де загинули молоді пожежники борючись з вогнем. Це — горе. Газета співчуває близьким і колегам загиблих.
