Кіплінґ: як війна ввійшла в наші домівки

Написане 1915 року оповідання Кіплінґа «Мері Постґейт» визнають одним з найяскравіших (і найстрашніших) його творів. Перша світова війна ввійшла в Англію та стала першою за довгі роки, яка точилася не десь далеко, а на самому острові. Авіанальоти на мирні англійські міста та села довершили повну дегуманізацію ворога.

Це оповідання можна назвати розповіддю про народження ненависті – фізіологічної ненависті до загарбників та вбивць. На кількох сторінках Кіплінґ майстерно описує ізольований світ звичайної жінки, в чиє життя входить війна, руйнуючи першооснови буття та наповнюючи єство люттю.

Історію про Мері Постґейт перекладено під звуки вибухів російських снарядів, і ми радіємо, що встигли надіслати переклад до редакції газети День.

Марія й Володимир Чернишенки, Зазим’я, 04.03.2022. Літературний редактор – Ганна Осадко.

Мері Постґейт

Леді Макозленд написала про Мері Постґейт таке: «Вона дуже сумлінна, охайна, гарна компаньйонка з гідними манерами». Сама шкодує, що доводиться з нею розлучатися, і завжди вболіватиме за неї.

З огляду на таку рекомендацію міс Фовлер і найняла міс Постґейт. На її подив, а міс Фовлер на компаньйонках зналася, виявилося, що все справді так і є. Старша пані вже наближалася до шостого десятку. Вона потребувала догляду, проте не надто виснажувала свою доглядачку; радше навіть наснажувала цікавими оповідками. Її батько був дрібним чиновником Двору за часів, коли Велика Виставка 1851-го року щойно запатентувала Цивілізацію в її довершеному вигляді. Щоправда, дещо зі спогадів міс Фовлер було не для юних вух.

Але Мері й не була юною. Хоча мова її була такою ж безбарвною, як очі й волосся, вона ніколи не шарілася. Спокійно вислухавши чергову оповідку, Мері тільки й додавала «Як цікаво!» або, якщо це здавалося доречнішим, «Отакої!» і ніколи більше про неї не згадувала. Адже Мері пишалася своїм тренованим розумом, «не схильним розмірковувати про подібні речі». До того ж вона чудово вела домашню бухгалтерію, за що місцеві постачальники з їхніми щотижневими розрахунками її недолюблювали. Більше ворогів у жінки не було. Навіть найбезбарвніші пані у місті їй не заздрили. Про неї не пліткували, на неї не зводили наклепів; завжди можна було розраховувати, що вона з’явиться менш ніж за пів години, якщо за столом пастора чи доктора бракуватиме гравця для партії. На їхній вулиці Мері Постґейт була такою собі «всіхньою тіткою» малят, чиї батьки приймали все, крім «допомоги». Вона заміщала міс Фовлер у Сільському Комітеті Медсестер, коли ту вразив ревматоїдний артрит, і за шість місяців (регулярні дві зустрічі на місяць) здобула повагу всіх членкинь.

Тож коли Доля повісила на міс Фовлер піклування про племінника, неоковирного сироту одинадцяти років, Мері Постґейт і собі взялася до його виховання, як то прийнято в приватних та загальних школах. Вона вивчала надруковані переліки необхідного одягу й рахунки за додаткові послуги. Листувалася з директором, класними керівниками, кастеляншами, медсестрами й лікарями. Раділа чи засмучувалася оцінкам у табелі. Юний Віндгем Фовлер віддавав їй належне на канікулах: звав її «Ґейтпост», «Пості» або «Крученитка», плескав по вузькій спині, ганявся за нею по саду, і вона трюхикала по-верблюдячому, з прямим корпусом, роззявленим великим ротом і великим носом, задертим догори. Згодом він наповнив будинок гамором, суперечками, вимогами щодо його особистих потреб, «хочу» й «не хочу», а ще нотаціями про обмеженість «вас, жінок», і Мері то плакала від фізичної втоми, то (коли він волів жартувати) не могла стримати сміх. При загостреннях стосунків, а їх більшало в міру того, як він ріс, вона була його посланницею й перекладачкою для міс Фовлер, що не надто співчувала молоді. Вона була його депутаткою на сімейних нарадах, де вирішувалося його майбутнє. Його кравчинею, особисто відповідальною за те, щоби черевики й одяг лежали на своїх місцях. Його терплячою й відданою служницею.

А коли він вирішив стати адвокатом і найнявся в офіс у Лондоні, коли замість «Гей, Пості, кіт на хвОсті» він почав звертатися до неї «Ранку, Крученитко», прийшла війна. І ця війна – не схожа на всі, які Мері пам'ятала, – не залишилася, як годиться, поза Англією, у газетах, а вже стосувалася життя її знайомих. Як Мері казала міс Фовлер, це «дуже дратувало». Війна взяла пасторового сина, який з братом починав спільну справу. Взяла племінника полковника, який був хотів вирощувати фрукти в Канаді. Взяла сина пані Ґрант, який, за словами його матері, хотів присвятити себе церкві. І дуже, дуже рано взяла Вінна Фовлера, який прислав листівку з проханням надіслати йому теплий вовняний жилет на застібках, як людині, що служить у Повітряних силах.

– Нехай служить і нехай отримає той жилет, – вирішила його тітка. Тож Мері придбала спиці необхідного розміру й нитки, а міс Фовлер звернулася до чоловіків (двох садівників та шістдесятирічного робітника), що всі, хто може піти в Армію, хай ідуть. Садівники пішли. Чіп, робітник, залишився й отримав садівникову хату. І кухарка пішла, замість скніти на пісній юшці, ще й влаштувала пані сцену та забрала з собою покоївку. Міс Фовлер висвятила Неллі Чіп, робітникову дочку, в покоївки, а його матір – у кухарки (з залученням до прибирань), тож господа, хоч і поменшала, проте вистояла.

Вінн вимагав збільшити йому фінансування. Міс Фовлер, яка звикла дивитися правді в очі, мовила: «Нехай так. Підозрюю, він не довго ті гроші отримуватиме, тож якщо триста фунтів його звеселять...»

Вінн був удячний та приїхав додому в тугенькому новому однострої, щоби цю вдячність висловити. Вчився він поряд, миль за тридцять чи навіть менше. В його лексиконі з’явилося стільки технічних термінів, що доводилося пояснювати їх кресленнями різноманітних апаратів. Він і Мері одне подарував.

– І ти, Пості, добре його вивчи, – додав він. – Ти тут такого скоро надивисся.

І Мері вивчала креслення. Та коли Вінн приїхав наступного разу почистити пір'ячко перед жіноцтвом, вона погано склала залік і отримала ту ж саму оцінку, що й за старих добрих часів.

– Ти ж ніби на вигляд як людина, – вирік Вінн своїм Армійським Тоном. – У тебе колись, давно, і мозок мав бути. Що ти з ним зробила? Де ти його ховаєш? Та вівця більше знає, Пості. Ти жалюгідна. З тебе менше користі, ніж з порожньої бляшанки, злиденна страусихо!

– Це що, старший офіцер з тобою так розмовляє? – спитала міс Фовлер зі свого місця.

– Так Пості ж не проти, – відмахнувся Вінн. – Чи ти проти, Крученитко?

– Перепрошую? Вінн щось казав? Я розберуся в цьому до наступного разу, – промурмотіла Мері. Тієї миті її світлі брови зійшлися над переніссям понад проєкціями «таубів», «фарманів» і «цепелінів».

За кілька тижнів буденні битви на суші чи на морі, про які вона читала міс Фовлер після сніданку, були для Мері варті не більше, ніж пара з рота. Її серце й очі підіймалися вгору, де Вінн закінчив «бочкувати» (що б це не означало) та після «таксі» пересів уже на більш-менш власну машину. Одного ранку ця машина зробила коло над їхніми димарями, сіла на луці біля хвіртки у сад, і синій від морозу Вінн з порога закричав про їжу. Вони витягли крісло міс Фовлер на луку, – колись вони часто це робили, – щоб вона подивилася на біплан. Мері зауважила, що він «дуже смердить».

– Пості, – зітхнув Вінн. – Ти, мо', носом думаєш. Точно не мізками. То який це вид?

– Я збігаю по креслення... – запропонувала вона.

– Безнадійна! У білої миші між вухами більше! – і він пояснив усе про циферблати й відсіки для бомб, і пояснював доти, доки не настав час сісти за кермо та знову поплисти у мокрих хмарах.

– Ах! – Вихопилося у Мері, коли ця смердюча машинерія рвучко здійнялася вгору. – Ото нехай тільки наші Повітряні сили стануть до роботи! Вінн каже, у літаку значно безпечніше, ніж у траншеї.

– Та невже, – гмикнула міс Фовлер. – Гукни Чіпа, нехай відбуксирує мене додому.

– Це вже донизу стежкою, я й сама можу, – зголосилася Мері. – Тільки поставте на гальма.

Вона вперлася худеньким тілом у поруччя і вони посунули додому.

– Та не спіши, бо ще спітнієш і застудишся, – зауважила занадто тепло вдягнена міс Фовлер.

– Я ніколи не пітнію, – відповіла Мері й випростала довгу спину; коліщатка крісла торкнулися ґанку. Втім, вона від зусиль запашілася, і вітер скуйовдив пасмо волосся на її чолі. Міс Фовлер глянула на компаньйонку.

– Ти про що взагалі думаєш, Мері? – раптом зацікавилася старенька.

– О, Вінн просив три пари гольфів, якнайгрубших.

– Просив. Але я не про те. Ось ти, тобі вже за сорок...

– Сорок чотири, – чесно уточнила Мері.

– Ну?

– Ну? – і вона, як завжди, підставила міс Фовлер плече.

– І ти зі мною вже десять років.

– Чекайте... Вінну було одинадцять, коли він приїхав. Зараз йому двадцять, а я приїхала за два роки до нього. Вже одинадцять років.

– Одинадцять! І за весь цей час ти ніколи не сказала мені нічого важливого. Я оце зараз зрозуміла, що це я завжди говорю.

– Боюся, я не надто балакуча. Як каже Вінн, мені мізків не вистачає. Давайте я візьму вашого капелюха.

Міс Фовлер важко ступила у коридор і гримнула гумовим кінчиком ціпка по плитці підлоги. – Мері! Ти є кимось, крім компаньйонки? Ти могла би бути кимось, окрім компаньйонки, хоч колись?

Мері повісила садового капелюха на належний йому вішачок.

– Ні, – нарешті озвалася вона. – Не можу такого уявити. Але ж у мене і немає уяви.

І принесла міс Фовлер її склянку мінералки, як завжди об одинадцятій.

Той грудень був такий мокрий, що за місяць випало шість дюймів опадів. Жінки виходили з оселі лише за крайньої потреби. Кілька разів їх відвідав Вінн на своїй летючій колісниці, а ще двічі на світанку Мері, попереджена листівкою, наслухала тріскотню його пропелера. На другий раз вона побігла до вікна та втупилася у зблідле небо. Над головою промайнуло щось маленьке. Вона простягла до нього свої худі руки.

Того вечора о шостій принесли офіційний конверт. Їх повідомили, що молодший лейтенант В.Фовлер загинув під час виконання тренувального польоту; миттєва смерть. Вона прочитала листа й віднесла міс Фовлер.

– Я й не чекала іншого, – виголосила та. – І все ж мені шкода, що він не встиг нічого зробити.

Кімната закрутилася довкола Мері Постґейт, але сама вона стояла твердо.

– Так, – мовила вона. – Дуже шкода, що він не загинув у бою, вбивши когось.

– Помер на місці, – вела далі міс Фовлер. – Це вже втіха.

– Але Вінн казав, що шок від падіння вбиває одразу... «що б не трапилося з пальним», – процитувала Мері.

Кімната вже зупинялася. Вона почула, як міс Фовлер нетерпляче питає «але чому ми не можемо плакати, Мері?», і сама ж відповідає: «нема про що плакати. Він виконав свій обов'язок так само, як і син місіс Ґрант».

– Але коли її син помер, вона прийшла і ридала тут увесь ранок, – пригадала міс Фовлер. – А я тільки почуваюся втомленою... жахливо втомленою. Ти не допоможеш мені лягти, Мері?.. і ще, мабуть, я б хотіла грілку.

І Мері довела її до ліжка й сіла поруч, і завела мову про Віннові буремні молоді роки.

– Як на мене, – зненацька вставила міс Фовлер, – старі й малі вислизають з-під таких ударів. Це люди середнього віку відчувають їх найгірше.

– Цілком можливо, що так і є, – погодилася Мері, встаючи. – Я піду поприбираю у його кімнаті. Будемо носити жалобу?

– Ні, звісно, – вирішила міс Фовлер. – Одягнемо лише на похорон. Я не дійду. Ти йди. Влаштуй, щоб його тут поховали. Яке полегшення, що це не трапилося в Сейлсбері!

Всі, від начальників Повітряних сил до пастора, були до них дуже добрі й ласкаві. Мері на певний час опинилася у світі, де тіла мали властивість рухатися за допомогою найрізноманітніших пристроїв до найрізноманітніших місць призначення. На похороні два юнаки в застібнутих одностроях стояли біля могили; потому вони заговорили до Мері.

– Ви – міс Постґейт? – спитав один. – Фовлер мені про вас розповідав. Він був хороший хлопець... друзяка... так прикро.

– Так прикро! – прохрипів і другий. – Нам усім дуже його шкода.

– З якої висоти він упав? – пошепки спитала Мері.

– Та десь з чотирьох тисяч футів, га? Ти того дня теж літав, Мавпо?

– Чотири тисячі було, – відказало друге дитя. – Мій барометр був на "трійці", а він був добряче вище.

– Тоді все гаразд, – підсумувала Мері. – Дуже вам дякую.

Вони відійшли, і місіс Ґрант у сльозах упала на пласкі груди Мері біля виходу з цвинтаря.

– Я знаю, як це! – здригалася вона. – Я знаю це відчуття!

– Але ж обоє його батьків померли, – сказала Мері, відступаючи. – Вони зараз, мабуть, усі разом, – додала вона про всяк випадок, утікаючи до екіпажу.

– Я про це теж подумала! – побивалася місіс Ґрант. – А він же для них майже чужий! Як незручно!

Мері в деталях розповіла міс Фовлер усе про церемонію, і та посміялася з розпачу місіс Ґрант.

– Ой, як би це Віннові сподобалося! Він був геть несерйозний, кого б не ховали! Пам'ятаєш... – і вони знову завели про нього мову, і якщо котрась з них не могла чогось пригадати, то інша підказувала. 

– А тепер, – виснувала міс Фовлер, – ми завісимо вікна й гарненько поприбираємо. Це завжди допомагає. Ти розібралася з його речами?

– З усім... відколи він уперше тут з'явився. Він ніколи нічого не псував... навіть іграшки.

Вони подивилися на ту прибрану кімнату.

– Це ж, мабуть, неприродно, не плакати, – врешті мовила Мері. – Я так боюся, що з вами щось трапиться.

– Я тобі казала, ми, старі, вислизаємо з-під удару. От за тебе я боюся. Ти ще не плакала?

– Я не можу. Я тільки серджуся на німців.

– Це просто марнування віталітету, – пхикнула міс Фовлер. – Ми мусимо дожити до кінця війни.

Вона відкрила шафу, повну одягу.

–Я оце думала, і ось що надумала. Усі його цивільні речі можна віддати... бельгійським біженцям чи ще комусь.

Мері кивнула.

– Черевики, комірці й рукавички?

– Так. Нам нічого не треба, крім його кепі й пояса.

– Учора повернули його одяг з Повітряних сил, – Мері вказала на згорток на малому залізному ліжку.

– Е ні, його військове вбрання залиш. Когось порадуємо потім. Пам'ятаєш його розміри?

– П'ять футів вісім з половиною дюймів; обхват грудей тридцять шість дюймів. Ні, ще півтора дюйма, він казав нещодавно. Я це позначу на комірі й прив'яжу до спальника.

– От і по всьому, – міс Фовлер постукала пальцем по долоні. На пальці був перстеник. – Яке марнотратство! Завтра дістанемо його шкільну валізу та спакуємо цивільне.

– А решта? – спитала Мері. – Його книжки, іграшки, ігри й... й усе інше?

– Як на мене, спалімо все дощенту, – вирішила міс Фовлер. – Тоді ми знатимемо, де воно, і що його ніхто вже не торкатиметься. А ти як гадаєш?

– Гадаю, так і варто вчинити, – погодилася Мері. – Але цього всього так багато.

– Спалимо у деструкторі.

«Деструктором» називали піч, де знищували сміття: ґратчаста кругла вежа заввишки чотири фути, зведена з цегли на залізній решітці. Міс Фовлер загледіла таку кілька років тому в садівничому журналі та захотіла й собі такий у нижній частині саду. Піч імпонувала її натурі, схильній до охайності, адже дозволяла уникнути неоковирних звалищ, а попіл розпушував грудкувату глинисту землю.

Мері хвилинку поміркувала, як це краще зробити, склала для себе план і знову кивнула. Того вечора вони спакували такі звичні костюми з Віннового цивільного життя, спіднє, на якому Мері позначила розміри, й купи надміру цвітастих шкарпеток і краваток. Довелося узяти ще валізу, а потім ще малу валізку, і вже пізно увечері наступного дня Чіп і носій з місцевих закинули все на воза. Пастор, на щастя, знав когось, чий син мав десь п'ять футів вісім з половиною дюймів зросту і був би дуже вдячний за повний однострій Повітряних сил, тож послав по речі сина свого садівника. Кепі повісили у спальні міс Фовлер, а ремінь – у кімнаті міс Постґейт. Як висловилася міс Фовлер, не збиралися ж вони про них теревенити за вечірнім чаєм.

– Та й по всьому. А з рештою ти мусиш упоратися сама, Мері, – попросила стара. – Я не подужаю туди-сюди бігати. Краще візьми великий кошик для білизни, і хай Неллі тобі допоможе.

– Краще я сама, я візьму тачку, – відказала Мері. І вперше у житті не додала більше нічого.

Коли міс Фовлер дратувалася, то називала Мері «педантичною до печінок». І тепер вона одягнула свій найстаріший водонепроникний плащ, і садовий капелюх, і завеликі калоші, адже знову заповідалося на дощ. У кухні взяла розпал, пів відра вугілля та в'язанку хащнику. Завантажила на тачку й відкотила замоховілою стежкою до куточка, оточеного невисокою лавровою огорожею; там на деструктор крапало з трьох дубів. Жінка перелізла через дротяний парканчик до пасторового вигону та взяла з копиці фермера, що орендував цю землю, два великі жмутки сіна; розклала рівним шаром по ґратці. А тоді, раз-по-раз проминаючи біле обличчя міс Фовлер у вікні вітальні, завезла у запнутому рушником кошику для білизни зачитані до дір томи Генті, Марріа, Стівенсона, баронеси Орсі, Ґарвіса, підручники й атласи, несортовані номери «Мотоцикліста», «Авт», каталоги Олімпійських виставок. Були там залишки вітрильного флоту – від баркасів за дев'ять пенні до яхти за три гінеї. Шкільний костюм. Битки – від дешевих, за три шилінги шість пенсів до дорогих, по двадцять чотири шилінги. М'ячі для крикету й тенісу. Розвалені локомотиви (накрутні та парові) й набори звивистих рейок. Сіро-червону модель субмарини. Замовклий грамофон та потріскані платівки. Ключки для гольфа, які доводилося ламати об коліно, так само, як і ціпки та асеґай. Світлини з його шкільних матчів з крикету й футболу, з його офіцерського вишколу, де хлопці вчилися маршувати. Негативи та плівки. Олив'яні кружки й навіть один срібний кубок – нагороди в боксі та бігу з перешкодами. Купи шкільних світлин. Світлина міс Фовлер. Світлина самої Мері, яку він колись жартома взяв і не повернув (а вона ніколи-ніколи не просила повернути). Коробка з секретом. Оберемок теплої білизни, поясів, светрів, пара шипастих черевиків, що загубилася на горищі. Всі до єдиного листи, що вони йому написали, а він з якогось дива жодного не позбувся. Щоденник, який він п'ять днів збирався вести. Обрамлені світлини гоночних авт на треці у Бруклендзі. І ще ходка за ходкою – мішанка з наборів інструментів, уламки кролячих кліток, батарейки, солдатики, пилки та складанки…

Міс Фовлер при вікні дивилася, як вона знову й знову повертається по речі. І їй подумалося, що Мері постаріла, а вона того й не помічала.

Після ланчу вона порадила їй перепочити.

– Я зовсім не втомилася, – відповіла Мері. – І все вже облаштовано. О другій піду в село по гас, бо Неллі стільки не має. А мені корисно погуляти.

Мері ще раз оглянула будинок перед виходом. Переконалася, що вона нічого не пропустила. Коли жінка проминула луку, де Вінн садив свій біплан, довкола почав спадати туман. Їй навіть почувся його пропелер, але нічого не було видно. Вона підняла парасольку й кинулася у вологу сліпоту, поки її не сховало порожнє село. У крамничці містера Кідда вона поклала в плетену торбинку повну пляшку гасу, а на виході зустріла сестру Едейн – місцеву фельдшерку, з якою, за звичаєм, завела розмову про сільських дітей. Вони саме прощалися навпроти «Королівського дуба», коли почули, ніби просто за пабом вистрілила гармата. І дитячий вереск, що зійшов у скимління.

– Щось трапилося! – вигукнула сестра Едейн й шмигнула крізь порожній бар. Мері помчала за нею. Вони побачили дружину власника, місіс Геріт: вона тільки задушливо кавкнула й махнула у бік двору. Там, серед трухи й трісок, хилилася набік комора. Сестра Едейн схопила зі шворки те, що сохло перед вогнем, вибігла, підняла щось з землі та закутала. Тканина забагряніла. Пів її однострою теж, доки вона внесла свою знахідку на кухню. Це була дев'ятирічна Една Геріт. Мері знала її з пелюшок.

– Це велика вавка? – спитала Една й спливла кров'ю у руках сестри Едейн. На мить, коли тканина відхилилася, а Мері ще не встигла замружитися, вона побачила перебите й пошматоване тільце.

– Це диво, що вона взагалі щось сказала, – мовила сестра Едейн. – Боже мій, що це було?

– Бомба, – відповіла Мері.

– Із цих «цепелінів»?

– Ні. З аероплана. Мені здалося, що я його чула, там, над лукою. Але я подумала, що то наш. Певно, він вимкнув двигун, коли спускався, тому ми його не помітили.

Сестра Едейн зблідла й здригнулася.

– Брудні свині! І як я тут... Біжіть по доктора Генніса, міс Постґейт. – Вона глянула на матір дівчинки, що лежала на підлозі. – Вона просто знепритомніла. Переверніть її обличчям догори.

Мері перевернула місіс Геріт так, як треба, і поспішила до лікаря. Коли вона йому все розповіла, він запропонував їй почекати в операційній; їй принесуть попити.

– Не треба, не переймайтеся, – відказала вона. – Про це ж не варто казати міс Фовлер? Її серце після дощу таке слабке.

Доктор Генніс подивився на неї з повагою.

– Не варто, – погодився він, збираючи сумку, і поквапився у «Королівський дуб». А Мері понесла свій гас далі. Село за нею було таке саме тихе, адже новини ще не розійшлися. Вона трохи насупилася. Її великий ніс негарно смикнувся. Раз-по-раз вона бурмотіла слова Вінна – Вінн ніколи не стримувався перед своїм жіноцтвом, і зокрема щодо ворога. «Чортові поганці! Вони чортові поганці!» А проте, вела вона далі згідно зі своїми життєвими переконаннями, не варто було довго на цьому зупинятися.

Вона не встигла дійти додому, коли її наздогнав машиною доктор Генніс. Окрім того, що він працював сільським лікарем, він ще був тимчасово призначений констеблем.

– А, міс Постґейт, – звернувся він до неї. – Хотів вам принагідно повідомити, що той нещасний випадок у «Дубі» стався через Герітову стайню. Стара стайня, завалилася. Її вже давно треба було знести.

– Я ще наче чула вибух.

– То, певно, тріснули колоди. Я їх зараз бачив. Наскрізь гнилі. Звук, мабуть, був як постріл.

– Невже? – ввічливо спитала Мері.

– Нещасна Една гралася внизу, – продовжив лікар. Він дивився їй просто в очі. – І уламки її посікли. Розумієте?

– Я бачила, як це сталося, – Мері похитала головою. – І чула.

– Ну, напевно тут не скажеш, – доктор Генніс говорив уже геть іншим тоном. – Я знаю, що ви з сестрою Едейн заслуговуєте на повну довіру. Я вже бачив сестру Едейн, до речі. Тож я розраховую, що ви не будете розповідати зайвого... принаймні поки. Не варто збурювати людей, якщо тільки...

– Так я ж їх ніколи й не збурюю... – мовила Мері. І доктор Генніс поїхав у містечко.

Зрештою, сказала вона собі, була ж якась мізерна ймовірність, що то просто завалилася стара стайня. Що то стайня зробила такий жах з бідною Едною. Вона пошкодувала, що бодай натякнула на інше пояснення, але ж сестра Едейн була дуже розважлива людина. Поки вона дійшла, те, що відбулося, уже змаліло й віддалилося, бо воно було надто жахливе. Коли вона увійшла, міс Фовлер повідомила їй новину: кілька аеропланів промайнули вгорі пів години тому.

– А, я думала, що я щось таке чула, – мовила Мері. – Я піду в сад. Є гас.

– Так, але... що то в тебе на черевиках? Вони ж мокрі. Перевзуйся негайно.

Мері не просто перевзулася. Вона загорнула черевики в папір і поклала в сумку до пляшки. Зрештою, вона вирушила, озброївшись у кухні найдовшою коцюбою.

– Знову дощить, – мовила міс Фовлер наостанок. – Але... я знаю, тобі спокою не буде, поки не доробиш.

– Я недовго. Вже все складено. А деструктор я накрила, не відвологне.

Сад наливався присмерком. Мері закінчила приготування й скропила спалюване жертовною олією. Вона вже чиркнула сірником, який спопелить її серце, коли десь позаду, за щільними португальськими лаврами, хтось чи то застогнав, чи то захрипів.

– Чіпе? – спитала вона нетерпляче. Але хто-хто, а Чіп, з його древнім хворим попереком, у своєму затишному котеджі, не порушив би святості моменту. 

– Вівця, – вирішила Мері й закинула сірник. Ватра заревла. Ніч сполохано сахнулася.

«Як би Віннові сподобалося!» – подумала вона й відступила від полум'я.

І в тому світлі вона побачила щось кроків за п'ять, під лаврами. Те щось виявилося чоловіком, що нерухомо скоцюрбився біля підніжжя дуба. Упоперек його тіла, закриваючи одну ногу до черевика, лежав уламок гілки. Голова його без капелюха повсякчас хиталася з боку на бік, а от тіло не рухалося зовсім. Він мав на собі однострій, що зблизька дещо нагадував Віннів. Теж защібався навскоси через груди. На мить вона подумала, що то один з юнаків, які приходили на похорон. Але в тих волосся було густе й темне, а цей був білявий, як малюк. І стрижка в нього була така коротка, що знизу просвічувала огидна рожева шкіра. Він ворушив губами.

– Що ви кажете? – спитала Мері, схилившись до нього.

– Laty! Laty! Laty!1 – шепотів він. Руки його ковзали по мокрому мертвому листю. Вона не сумнівалася в його національності. Вона стала така зла, що відійшла до деструктора, хоч там і було ще рано ворушити коцюбою. Занадто жарко. Віннові книги добре зайнялися. Вона подивилася на дуб за чоловіком. Кілька тонших гілок нагорі та дві-три гнилі внизу відчахнулися й засипали доріжку. Схоже, він зачепився за дерево, коли падав. Вінн казав, що випасти з аероплана досить легко. Вінн казав, що дерева добре гасять швидкість падіння авіатора. Але цей авіатор, мабуть, зламався, а то б він відповз чи ліг зручніше. Він був такий безпорадний. Тільки ця його жахлива рухлива голова. Втім, за ременем у нього була кобура для зброї... Мері ненавиділа зброю. Кілька місяців тому, почитавши деякі репортажі з Бельгії, вони з міс Фовлер і собі придбали револьвер. Великий револьвер, і стріляв він кулями з пласкими кінчиками. Вінн сказав, що такі заборонені правилами бою проти цивілізованого ворога.

– Нам підходить, – вирекла тоді міс Фовлер. – Покажи Мері, як воно працює.

І Вінн, сміючись з самої думки про те, що це може стати їм у пригоді, зводив зіщулену Мері до закинутих мармурових кар’єрів на пасторових землях. Там він показав їй, як стріляти з тієї жахливої штукенції. Револьвер лежав у верхній лівій шухлядці її туалетного столика, цю пам'ятку вона не спалила. Вінну було би приємно бачити, як вона не боїться.

Ішов дощ. Вона прошмигнула в дім. Коли Мері поверталася, то очі в тій білявій голові запалали надією. Рот навіть спробував усміхнутися. Але вигляд револьвера обернув ті кутики рота вниз, просто як в Едни Геріт. З одного ока викотилася сльоза, а голова сіпнулася від плеча до плеча, ніби намагаючись щось цим сказати.

– Cassée. Tout cassée,2 – видихнула істота.

– Що таке? – зневажливо мовила Мері. Вона не наближалася, хоча в того рухалася тільки голова.

– Cassée, – повторила істота. – Che me rends. Le médicin! Toctor! 3

– Nein! – мовила вона. Все, що вона не могла висловити через мізерний запас німецьких слів, чудово висловлював її великий револьвер. – Ich haben der todt Kinder gesehn.4

Голова завмерла. Рука Мері опустилася. Вона дуже переймалася, щоб не натиснути випадково на гачок, щоб не вистрілити. Почекавши трохи, вона знову стала до деструктора. Полум'я спадало. Вона покопирсалася коцюбою у Віннових обвуглених книжках. Голова знову застогнала про лікаря.

– Годі! – мовила Мері й тупнула ногою. – Годі, поганцю чортовий!

Як легко й природно було це казати. Це були слова Вінна. А Вінн був джентльмен, який за жодної у світі причини не пошматував би так маленьку Едну на яскраві стрічки й лахміття. Але Едну пошматувала істота, яка тепер скоцюрбилося під дубом. Так несхоже на ті газетні жахи, які вона читала міс Фовлер. Мері це бачила на власні очі на кухонному столі «Королівського дуба». Не варто надовго про це замислюватися. Вінн помер, і все його майно злипалося зараз, і шурхотіло, і виблискувало під її рішучою коцюбою, і ставало червоно-чорним порохом та сірими листками попелу. Й істота під дубом помре теж. Мері бачила смерть неодноразово. Як вона казала міс Фовлер, вона походила з родини, де люди мали звичку вмирати «за найприкріших обставин». Вона не піде, поки не переконається остаточно, що істота померла. Померла, як її милий батько в кінці вісімдесятих. І тітка Мері у вісімдесят дев'ятому. І мама в дев'яносто першому. І кузен Дік у дев'яносто п'ятому. І покоївка леді Макозленд у дев'яносто дев'ятому. І сестра леді Макозленд у дев'ятсот першому. І Вінн, похований п'ять днів тому. І Една Геріт, яка ще чекає, щоб земля сховала її, як годиться. Вона згадувала, прикусивши нижню губу одним буруватим зубом, насупивши брови, напруживши носа. Вона так шкрябала коцюбою, що чіпляла ґратку внизу, але поверху цегли рухала її акуратно. Подивилася на годинник. Уже було майже пів на четверту, і дощ перетворився на справжню зливу. Чай буде о п'ятій. Якщо істота доти не помре, вона геть вимокне й муситиме переодягнутися. Але поки що вона зосередилася на тому, як добре палали Віннові речі, попри всю цю шумку воду. Так, раз-по-раз з загальної маси випинався корінець книжки, і можна було легко прочитати назву. Фізичне навантаження її зігріло до самих кісток. Вона тихенько наспівувала. Співати вголос вона ніколи не вміла. Вона ніколи раніше не притримувалася тих новітніх поглядів, до яких була частково схильна сама міс Фовлер, щодо місця жінки у світі. Але зараз, так, вона вбачала в них дещо вартісне. Ось, наприклад, те, що вона робила зараз, це була її робота. Жоден чоловік, не кажучи вже про доктора Генніса, не міг би її виконати. Чоловік був би за таких обставин «спортсменом», як сказав би Вінн: усе покинув би, побіг по допомогу. Поза сумнівом, заніс би істоту в хату. А от жінка мусила будувати щасливий дім для... для чоловіка й дітей. А як ні... і про це не варто було замислюватися... але...

– Годі! – крикнула вона ще раз у пітьму. – Кажу тобі, nein! Ich haben der todt Kinder gesehn.

Але факт залишався фактом. Жінка, що нічого з цього не мала, все ж могла бути корисною... у деяких випадках кориснішою за чоловіка. Вражена цією захоплюючою таємницею, Мері гатила по горілому так сильно, наче забивала бруківку. Дощ заливав вогонь, було надто темно, аби щось побачити, але відчувалося, що вона своє зробила. Внизу деструктора ще тлів тьмяний червоний жар. Не такий, щоби підпалити дерев'яну накривку, якщо частково заслонити піч від дощу. Так вона й зробила, й сперлася на коцюбу. І чекала. Її охопило почуття невимовного захвату. Вона вже нічого не думала, тільки повністю віддалася почуттям. Із млосною насолодою вона почула те, чого стільки разів чекала з жахом і болем. Мері усміхнено нахилилася вперед. Так, вона не помилилася. Вона заплющила очі, щоби чути тільки цей звук. Він раптово урвався.

– Нумо, – ледь чутно промурмотіла вона. – Ще не час.

І зрештою час настав, дуже чітко, між двох поривів дощу. Мері Постґейт коротко втягнула повітря й затремтіла від голови до ніг.

– Усе гаразд, – задоволено мовила вона й повернулася додому. І вдома, плюнувши на всі місцеві звичаї, довго ніжилася в гарячій ванні перед чаєм. А опісля виляглася на дивані з виглядом, як на те сказала міс Фовлер, «гарненької панянки».

Примітки:

1. Laty. – Леді (англ. спотворене).

2. Cassée. Tout cassée. – Зламане, все зламане (фр. спотворене).

3. Che me rends. Le médicin! Toctor! – Я здаюсь. Лікаря! Лікаря! (фр., англ. спотворене).

4. Nein!.. Ich haben der todt Kinder gesehn. – Ні!.. Я бачила мертву дитину (нім. спотворене).