Подорожі в часі й просторі

Нещодавно виповнилося два роки, як відійшов у вічність доктор філологічних наук, професор, письменник, засновник «ЛітАкценту», постійний автор і друг «Дня» Володимир Панченко. Він володів рідкісним нині поєднанням — виняткового таланту та неймовірної скромності. Його енциклопедичні знання, мудрий погляд на українську культуру, надпотужний ентузіазм до відкриття нового, літературні експедиції, які прагнули віднайти втрачений час, назавжди залишаться в пам’яті усіх, хто його знав. Тож кожна можливість продовжити з ним діалог, хоча б через читання його книг, є надзвичайно цінною. І нині маємо такий шанс — у видавництві «Темпора» видано дві нові книги Володимира Панченка — «Шевченко зблизька» та «Він не буде абияким чоловіком». Про них і поговоримо з редакторкою цих книг, свого часу студенткою Володимира Євгеновича, Ольгою ПЕТРЕНКО-ЦЕУНОВОЮ.

«ТИТАН» УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

— Знаю, що ви доволі давно знайомі з Володимиром Євгеновичем Панченком...

— Володимир Євгенович належить до постатей, на яких трималася моя Могилянка, як і Сергій Семенович Іванюк, і Володимир Пилипович Моренець. Дуже шкода, що їх уже немає з нами, це були титани. Мені дуже пощастило, що я змогла їх застати й взяти від них їхні знання та любов до слова. Вони були надзвичайні люди.

Наш курс був останній, у кого Володимир Євгенович ще читав українську літературу другої половини ХІХ ст., після цього він уже пішов з викладання. Досі користуюся його конспектами, адже він дуже ретельно й ґрунтовно все розповідав. До того ж цей період  української літератури часто асоціюється зі стражданнями, болем, однак Володимир Євгенович навіть про нього умів розповідати дуже цікаво. Хоча ХІХ століття — це час великих романів, Панченко знаходив такі сторінки, як Яків Щоголев — поетичні, небуденні. Зараз багато згадують, що Володимир Пилипович Моренець дуже гарно читав поезію — це правда, я теж ним захоплювалася. Водночас також пригадую, як Володимир Євгенович читав поезію: коли помер Олег Лишега, наша пара почалася з того, що Панченко читав «Поки не пізно — бийся головою об лід», і це було дуже потужно.

У видавництві «Темпора» ми з ним спочатку працювали над другим виданням «Сонячного годинника». Вийшла дуже тепла й сонячна книжка, як і хотів Панченко. І коли він мене запросив прийти, щоб записати мені на флешку файли книжок про Шевченка (тоді Володимир Євгенович уже хворів і лежав у лікарні), то ще й подарував авторський примірник з дуже зворушливою присвятою.

А коли мала виходити книжка «Книги Якова» Ольги Токарчук, Панченко хотів поділитися своїми читацькими враженнями, але він себе вже погано почував, хворів. І ми домовилися, що я йому зателефоную і він мені надиктує свої роздуми. 12 жовтня я йому зателефонувала, він надиктував, побажав мені натхнення (він завжди на прощання мав щось щиро побажати людині), а вже 14 жовтня я дізналася, що його більше немає. І виходить, що за два дні до його кончини ми ще встигли востаннє поговорити. Це було для мене дуже щемко, аж до мурашок, і досі це важко згадувати без сліз.

ДИВОВИЖНІ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНІ «РЕКОНСТРУКЦІЇ»

— Так, Володимир Євгенович працював до останнього і навіть у лікарні думав про поїздки й те, чи збереглися архіви... А про що саме йдеться у книжках, які він вам передав і які нещодавно вийшли друком?

— Одна книжка має назву «Шевченко зблизька» і писалася багато років. Частина з цих текстів — подорожі в просторі, подібно до «Сонячного годинника», під час яких Панченко відвідав багато містечок, пов’язаних з Шевченком. А інша частина — це мандрівки тільки в часі, можна сказати інтелектуальні «реконструкції». Кожен розділ — це окрема історія про один з родів української еліти, переважно нащадків козацької старшини, з якими приятелював Шевченко, і їхні маєтки. Зокрема, ідеться про Закревських і їхню садибу в селі Березова Рудка, маєток Рєпніних у Яготині, палац Тарновських у Качанівці.

З сюжетів, які особисто мені запам’яталися найбільше — історія взаємин Шевченка й  Куліша, які спочатку знаходили спільну мову, але потім Куліш немовби взяв покровительство над Шевченком, а після смерті Кобзаря почав його критикувати й намагатися просувати власну версію козацького міфу (про козацтво як руїнництво). Проте в українській історіософії закріпився таки образ Шевченка — козаків як оборонців українства. Цікава історія про Тарновських, до яких приїжджали всі тогочасні митці. Їхній маєток був оазою для тогочасної творчої богеми, і навіть зберігся альбом автографів гостей, які відвідували маєток — це дуже цікаво почитати. Усіх інтриг розповідати не буду; раджу просто читати цю книжку й відкривати для себе Шевченка зблизька.

Друга книжка, невеличка, але дуже зворушлива, «Він не буде абияким чоловіком: з дитячих літ генія» — про дитинство Тараса Шевченка (закінчується березнем 1829 року, коли Шевченко з Енгельгардом їдуть у Вільно). Є окремі розділи про інакшість молодого Тараса, те, як він вирізнявся на тлі своїх односельців, однолітків, як любив усамітнюватися, читав і переписував Сковороду. Це було дуже небуденно, і мало хто розумів Шевченка і цінував його здібності, бо потрібно було працювати — відробляти панщину. Але попри це все, Шевченко не полишав своїх інтелектуальних шукань. У книжці можна прочитати, як зароджувалася Шевченкова любов до малювання, як формувалося його уявлення про етику й естетику питомого українства, як на нього вплинуло ставлення до жінок-покриток і до дітей-байстрюків у селі й перелилося в образ Катерини, такий надпотужний у Шевченковій творчості.

Тобто це книжка не суто про дитинство в буквальному біографічному сенсі, хоча там є фактично всі подробиці, які можна відтворити з різних біографій Шевченка (наприклад, Панченко посилається і на перші біографії, зокрема, Кониського, який пояснює, звідки взялася легенда, що прізвище роду Кобзаря було не Шевченки, а Грушевські). Водночас, окрім цього біографічного виміру, там ще важливий вимір поетичний, і Панченко відстежує, які емоційні поштовхи потім знайшли відображення і в поезії Шевченка, і в його живописі та життєвій філософській позиції.

Важливо, що у книзі йдеться про рустикальність, ще не забарвлену народницьким каганцюванням, бо вже у другій половині ХІХ ст. село сприймається в опозиції до міста. З несподіваних подробиць, мені було цікаво дізнатися про Ярему Галайду. Панченко переконливо реконструює психологічні риси, які Шевченко переніс із себе на образ Яреми Галайди, як-от молодий відлюдько, який намагається знайти щастя у речах, незрозумілих загалу. Як він пише «сирота Ярема, сирота багатий», адже попри складні життєві обставини, той все одно знаходить у серці світлі речі, які допомагають бачити це світло у світі навколо.

«ШЕВЧЕНКО ОЧИМА ЛЮДЕЙ, З ЯКИМИ БУВ ВІДВЕРТИЙ»

— А назви й обкладинки до цих книг підібрав Володимир Євгенович чи це вже рішення видавництва?

— Володимир Євгенович придумав обидві назви. Щодо обкладинок, то ми встигли домовитися тільки щодо книги «Зупинитися і озирнутись», у якій зібрані колонки Панченка для різних видань. Обкладинки книжок про Шевченка ми з ним не встигли обговорити як слід. Він лише сказав наостанок, що для «Він не буде абияким чоловіком» добре було б взяти тему неба. Більше побажань не висловив, тож перед нами було відкрите поле для візуальної  інтерпретації. І врешті ми зупинилися на тому, що для цієї книжки обрали малюнок, який Шевченко зробив у одному з рукописів. На цьому малюнку зображено тополю і все, тобто дуже багато неба, яке присутнє там не в кольорі, а на рівні образності й символіки. До того ж ця тополя, принаймні мені, схожа на ті легендарні стовпи, які згадував Шевченко: в дитинстві йому розповідали, що десь там за обрієм є небесні стовпи, які підпирають небо, і він дитиною ходив їх шукати.

Для «Шевченка зблизька» обрали такий образ — підрамник, на ньому натягнуте біле полотно. Це символізує те, що кожен може написати свій портрет Шевченка. Бо назву книги можна тлумачити, що, з одного боку, подані історії людей, які знали Тараса Григоровича зблизька, тобто Шевченко очима людей, з якими він був відвертий, говорив про свої потаємні ідеї, творчі плани, бачення майбутнього України. А з іншого боку, така назва, тому що ми його пізнаємо нешаблонним. Ця книга — це спроба показати митця очищеним від «бронзи», з різними парубоцькими забавами, конфліктом з Табачниковим (цю історію Володимир Євгенович любив розповідати) та ін.

«ЗЧИТУЄ У ТЕКСТАХ КОНТЕКСТИ»

— Як Володимиру Євгеновичу вдалося створити цей нешаблонний образ Шевченка?

— Це велика інтелектуальна відвага братися писати на таку тему, як Тарас Шевченко, коли вже видано тисячі публікацій. Але Володимир Панченко береться, і йому це вдається. Напевно, першим чинником, як вдалося створити нешаблонний образ, є особиста залученість дослідника. Панченко сам їде у ці місця, вивчає архіви, знаходить рукописи в музейних кімнатах місцевих краєзнавців. Тобто він не переказує сказане вже багато разів, а знаходить «родзинки».

Володимир Євгенович вирізнявся тим, що не був кабінетним дослідником. Він сідав за кермо свого авто, їхав у ті місця, де жили письменники, спілкувався з музейними співробітниками, робив власні фотографії у меморіальних кімнатах, фіксував збереженість усіх цих пам’яток, спогади місцевих, яким ще прапрабабусі щось розповідали. Тема збереження пам’яті присутня у всій інтелектуальній спадщині Володимира Панченка.

А по-друге, Панченко як тонкий літературознавець, який відчував художнє слово, зчитує у текстах контексти: бачить, як біографічні речі впливали, відображалися і проростали через поезії. Завдяки зіставленню біографічного плану із планом творчим Панченко здійснює дуже цікаві відкриття і ділиться з ними читачами.