Життя на межі

Я пережив комуністичну систему в її пізній фазі й думав, що завдяки цьому досвіду є експертом з усіх проявів державного насилля. І думав, що брутальність тоталітарного режиму була вершиною, яку не перевершить жодна форма диктатури. Я помилявся.
     На очах Європи, на її краю, формується нова нелюдська система, яка вивертає ілюзію того, що наш континент назавжди залишив позаду жахи XX століття. На сході зародилася диявольська комбінація державного капіталізму та державного терору. І під наглядом російської диктатури зараз в Білорусі та на території Донбасу проводиться тест, скільки потрібно насилля, щоби такі диктатури втрималися при владі.
    У Білорусі було ув’язнено десятки тисяч людей, багатьох з них катували, багатьох було вбито. В українському Донбасі, на території фактично окупованій Росією, ця кількість залишається невідомою, та іноді одне свідчення може замінити всю статистику.

Цим свідком є Станіслав Асєєв, український журналіст і письменник, який відбув майже три роки в ув’язненні на Донбасі. Його випустили наприкінці 2019 року завдяки обміну полоненими між Україною і Донбасом, і цього року він видав книжку під заголовком The Torture Camp on Paradise Street (тут йдеться про англомовну версію книжки «Світлий Шлях»: історія одного концтабору», ВСЛ, 2020, яка вийшла друком у 2021 році. — І.П.).

ДОНЕЦЬКИЙ ДАХАУ

Асєєв під псевдонімом готував репортажі про війну на сході України для «Радіо Свобода». В травні 2017 року в центрі Донецька його заарештували й він опинився на колишньому заводі, який тамтешній режим перетворив на «табір катувань». Шість тижнів його били й пропускали через нього електрострум, потім він провів 28 місяців у камері без контакту з зовнішнім світом. Багата світова в’язнична література дає чимало можливостей для порівняння, з якої очевидно, що продуманий садизм донецького ув’язнення походить із тоталітарної традиції: замало вбити людину (хоч більшість ув’язнених не пережила тортури), потрібно в неї забрати всі ознаки людської гідності й у такий спосіб знищити її особистість. Побиттям, голодом, приниженням, брудом та безнадією.

Концентраційний табір у Донецьку, який жителі міста називають «Донецьким Дахау», невеликий: на колишньому заводі є лише вісім камер, а в них, імовірно, 80 в’язнів (включно з жінками). Однак це лабораторія садизму. Асєєв хотів вчинити самогубство, та це було неможливим, бо всі камери під постійним наглядом відеокамер. А коли оголосив про голодування, то за п’ять днів відмовився від нього, бо в’язням у камері дали знати, що коли Асєєв не почне їсти, то вони не отримають їжу.

У книжці чимало детальних описів катувань, особливо електричним струмом, підведеним до пальців на руках, а також до геніталій і прямої кишки. Асєєв описує зґвалтування жінок, із яких більшість стали проститутками, щоб уникнути побиттів, або одночасне катування батька та сина. Наглядач кричав батькові: «Подивися, як твоє щеня обісцялося!». Згодом батько сказав Асєєву, що значно гірше було дивитися на муки свого сина, ніж фізичний біль, який відчував сам.

ГОЛОСУВАННЯ ЗА СМЕРТЬ

Але, як пише Асєєв, зрештою і катування не були найгіршими. Цим була вбивча безнадія та життя на межі не життя. «Підйом о шостій. Встаєте й чекаєте, поки звільниться місце біля умивальника або на туалетній мисці. За годину відчиняється віконце й отримуєте шматок їжі. На п’ять хвилин будете випущені на прогулянку. Це ваш день, у двох словах. Камера має п’ять на сім метрів, у ній живе з десяток чоловіків. Не змінюються ані обличчя, ані ґрати на вікнах, лампочка так само надокучлива, як учора. Так минають місяці та роки».

Асєєву говорить один із в’язнів, бувалий злочинець: «Це не тюрма. Повір мені, я провів у них роки, та такого ще не переживав». Нелюдськість донецької катівні можна виміряти щастям, яке відчували місцеві в’язні, коли були переведені в нормальну тюрму. Асєєв змушений був чекати того щастя 28 місяців, став ветераном, який прожив у катівні чи не найдовше за всіх.

Одного дня, коли вони сиділи в камері і в цей момент, за збігом обставин ніхто не був побитим і не мав зламаних кісток, один із в’язнів сказав, що якби Бог запропонував йому кинути на весь будинок ракету «Град» і вбити всіх в’язнів, включно з ним, а також охоронців та катюг, то він обрав би це. Інші теж приєдналися. «Ми всі голосували за смерть», — пише Асєєв.

Асєєв знав, чому потрапив сюди (йому призначили 30 років) — режим вважав його ворогом. Та більшість його співкамерників були випадковими жертвами: водій фури, шахтар, колишній військовий ветеран, звичайні злочинці, а також проросійський бунтівник, який воював проти України й якого запроторили свої ж. Параноїчна диктатура хапала людей на вулиці без будь-якої логіки.

Ця невизначеність, коли вас можуть заарештувати будь-коли, типова для сучасних диктатур і є одним із інструментів державного терору.

ПИТАННЯ ЕМПАТІЇ

Книжка Асєєва, як і вся справді якісна тюремна література, відома такими авторами, як Варлам Шаламов і Прімо Леві, однак виходить за межі форми свідчення. Є передусім пошуком відповіді на запитання, що залишається від людини в екзистенційній ямі. Асєєв навдивовижу чесний самий з собою та темою своєї книжки. Він визнає, що сприймав її як певну форму помсти своїм мучителям, але, на щастя, він надто хороший автор, щоб звузити книжку до цього виміру. Пише про свою втрату емпатії, коли не було дня, щоби хтось не повернувся в камеру напівживим з опіками від електричного струму, але він уже не хотів це бачити й обертався до стіни. «Я більше не відчував почуття провини перед ним чи чимось божественним, я перестав відчувати, що поняття людська істота має щось спільне зі мною».

Водночас він чіплявся за людей, що жили за стінами концтабору. Чув машини з поближніх вулиць і сам себе питав: «Живуть своїми життями, але чи знають, що ми тут?». Звичайно, в Донецьку всі про це знають. Але не хочуть про це думати. Це така сама втрата емпатії, яка спіткала Асєєва в його камері.

Утім, велике питання — одне з найбільших у людській цивілізації — полягає в тому, чи здатні ми взагалі до цієї емпатії на відстані, і якщо так, то як їй дати раду. Бо перше, що я відчув, після прочитання книжки Асєєва, яка викликає в читача сильну хвилю співпереживання, — це безсилля. Як ми можемо спинити це насилля? Ніяк.

У Європі, недалеко від нас, є люди, які зазнали тортур, і нові форми диктатур там тестують міру насилля, яка втримає їх при владі. Але переважна більшість європейців не хоче це знати. Це не докір, це факт. Зрештою, сам Асєєв пише, що коли опинився на свободі, після кількох місяців шоку, що люди й надалі живуть своїми життями, з нього цей жах поступово також випарувався. Він розуміє тих, хто не хоче знати: «Чому хтось повинен жити знаннями, які унеможливлюють його сон?»

Ми знаємо це з історії. Мало хто хотів знати про Голокост у часи, коли мільйони євреїв були закатовані й убиті в концтаборах, мало хто хотів знати про мільйони людей, що животіли в російських ГУЛАГах. А скільки сьогодні хочуть знати про те, що діється з уйгурами в Китаї?

Не в наших силах зупинити насилля, яке коїться поблизу нас, і навіть часто таке, що відбувається вдома. Та відчуття безсилля не мало би ставати нам на заваді, принаймні в намаганні знати про це насильство і зберегти сяку-таку здібність до емпатії. Книжка Станіслава Асєєва сприяє цим намаганням. 

Мартін Мілан ШІМЕЧКА, словацький журналіст і письменник

Переклад із словацької Ірини ПУШКАР 

ДОВІДКА «Дня»

Мартін Мілан Шімечка (1957 р.н.) — словацький журналіст і письменник. До 1989 року Мартін Мілан Шімечка належав до кола чеських і словацьких дисидентів. У листопаді 1989 року був членом ради руху «Громадськість проти насилля». Мартін Шімечка був головним редактором щоденної словацької газети SME, шеф-редактором і членом редакції авторитетного чеського тижневика Respekt, а з листопада 2016 року й понині — коментатор незалежної словацької газети Dennik N. Автор кількох романів та публіцистичних книжок, одна з яких — «Серед словаків» — 2020 року побачила світ в українському перекладі.