Перейти до основного вмісту
На сайті проводяться технічні роботи. Вибачте за незручності.

Іншого Заходу в мене для вас нема

«Розслабилися» після завершення холодної війни
16 березня, 14:26

Оцінка того, наскільки Захід підтримав або не підтримав Україну у боротьбі з російською навалою, включає два моменти. Перший – економічний, а другий – військовий. Економічний аспект – це розмови на тему, чи достатньо введено санкцій, чи своєчасно вони введені, чи на потрібних фізичних та юридичних осіб спрямовані, чи дієві такі санкції.

Військовий же аспект – це, відповідно, все, що пов’язано з нашим військом та з війною в цілому. Тут актуальна тема закритого неба, надання Україні сучасних систем ППО, надання ракет, винищувачів тощо. Розмірковуючи про це, можна принагідно згадати і той ганебний, як висловився президент Зеленський, «пінг-понг», який влаштували Польща та Сполучені Штати у питанні передачі Україні літаків.

Все це, повторюся, доречно та потрібно обговорювати, але я цього не робитиму. По-перше, на вказані теми сказано достатньо, до того ж – сказано фахівцями у воєнній та дипломатичній сфері. По-друге, події надто швидкоплинні, і там, де сьогодні спостерігаються невдачі (як, наприклад, в історії з літаками), вже завтра все може змінитися на краще.

Я би хотів поговорити зараз про інше. Про те, що війна – це не лише величезна трагедія для всього адекватного людства, але й нагода змінити ситуацію на краще. І якщо нас, українців, не влаштовують відносини з Заходом, нам випадає шанс проаналізувати те, чому вони є саме такими, а не інакшими. Проаналізувати та чесно визнати: ми також винні у тому, що ці стосунки розвиваються не за найкращим сценарієм.

Безперечно, колективний Захід відчутно «розслабився» після завершення холодної війни. Можливо, це пов’язано із тим, що зі світової політичної арени зійшли справжні «яструби» цієї війни, здатні протистояти Кремлю, а їхні наступники просто не «витягують» таку боротьбу. А, можливо, все ще значно простіше і зав’язане, як завжди, на грошах. На великих грошах, які замазують очі та роти свідкам путінських злочинів.

Адже війна в Україні є не першою трагедією, до якої активно спричинився путінський режим. Згадаймо чеченські війни, першу та другу, й знищення Грозного тими самими методами, якими нині знищено Волноваху, якими знищують Ізюм та Маріуполь. Згадаймо вибухи 1999 року у Москві та Волгодонську і вбивство путінського опонента Олександра Литвиненка, котрий наважився сказати правду про те, як «ФСБ підриває Росію». Згадаймо роль Росії у виникненні так званих республік (теж «народних») Абхазії та Південної Осетії. Згадаймо російсько-грузинську війну 2008 року. Згадаймо, зрештою, анексію Криму, окупацію Донбасу, збиття малайзійського боїнгу.

Чи була на всі ці злочини гідна відповідь колективного Заходу? На жаль, ні.

Те, що творив Путін, не могло перебити для західних підприємців вигоду від ведення бізнесу з Росією. Попри те, що Європа і Америка таки вводили санкції після 2014 року, їхній ефект був сміховинним та не порівняним із профітом від економічних взаємин з РФ. Так що західні бізнесмени, західні банкіри, які допомагали режиму Путіна відмивати гроші, також відповідальні за нинішню трагедію в Україні. Це їм варто подякувати за будівництво «Північного потоку-2», за тиск на національні уряди, аби ті продовжували реалізовувати спільні з РФ проєкти.

Але окрім підприємців, є й інша категорія осіб, котра несе моральну відповідальність за колективне вирощування монстра у вигляді Путіна. Маю на увазі проституйовану ним когорту європейських політиків, котрі годувалися з рук кремлівського режиму. Всіх цих «особистих друзів» Путіна на кшталт Шрьодера або представників російської п’ятої колони в європейському істеблішменті – таких, як Марін Ле Пен та їй подібні. Вони також спільними зусиллями виплекали та викохали кремлівського деспота, зміцнили його параноїдальну віру у власну велич та безкарність.

А в момент небезпеки всі ці так звані «еліти» спасували перед агресією та хамством Москви. Забелькотіли щось про потребу «деескалації конфлікту», непоширення його на зону НАТО тощо. Витягли білі хустинки та своє традиційне «глибоке занепокоєння». Злякалися Третьої Світової війни, яка вже йде, і заговорили про пошуки компромісу. Хоча ще Черчіль свого часу казав, що не можна домовлятися із тигром, коли твоя голова лежить у нього в пащі.

Але, що поробиш, немає у сучасному політикумі Черчіля. Немає навіть Кеннеді, котрий не побоявся під час Карибської кризи «спровокувати» чи «роздражнити» російського ведмедя – навпаки, змусив «ведмедя» боятися та танцювати під свою дудку. До речі, для тодішнього кремлівського вождя Хрущова це завершилося відставкою – закономірною долею того, хто програє. А Путін вже програв розв’язану ним війну, але, ризикну припустити, що Захід (на відміну від кремлівського параноїка) про це ще не знає.

Що ж, такий вже він є – сучасний Захід. І як зараз прийнято казати, іншого у мене для вас немає.

Однак чи тільки Захід винний у тому, що ситуація дійшла до нинішньої кривавої межі? Чи тільки там засідають корумповані уряди та / або парламенти, чи тільки там великому бізнесу «не пахнуть» гроші?

А як щодо України?

Так, наш народ – той самий народ, котрий зараз захищає власною кров’ю в тому числі й майбутнє Європи – свого часу зробив свій вибір, відстояв та захистив його на Майдані. Ми обрали європейський вектор, але не змогли убезпечити його від безчесних політиків, яких самі ж й привели до влади. І якщо вже нам є, що пред’явити Меркель або Байдену, Макрону чи Шольцу, якщо є, чим дорікнути керівництву Ізраїля чи Угорщини, то давайте також «подякуємо» і нашим «чудовим» керманичам – від Кучми до Порошенка.

Бо це вони спільними зусиллями вирощували олігархат, збагачувались разом із ним, знищували паростки демократії, свободи слова, вбивали журналістів та політичних опонентів, підтасовували результати вибору громадян. Правоохоронці та судова гілка влади обслуговували їхні інтереси і також збагачувались. Вільної економіки не було, податкова система знищувала бізнес, а «свої люди» в середині системи отримували преференції.

І коли на нашу землю прийшла війна, вони відповіли на неї розквітлою наново корупцією – всіма цими «стінами Яценюка» та «рюкзаками Авакова». Наші владці так само не квапилися вводити санкції, не спішили розривати дипломатичні стосунки з агресором чи називати війну війною. Торгівля з Росією процвітала та набирала оберти, і так тривало би, напевно, довгий час, якби не «широкомасштабна агресія» Кремля.

Тож зараз нам треба говорити не лише про те, що нинішня Європа скомпрометувала себе, засвідчила слабкість та імпотентність. І не лише про те, що ряд її інституцій – таких, як ООН, ОБСЕ, МАГАТЕ, ОПЕК та Червоний Хрест – продемонстрували свою неспроможність, як продемонструвала її Ліга Націй перед Другою світовою війною. Нам корисно ще й глянути на самих себе, глянути критично і чесно відповісти на питання, чому від Європи ми чекаємо більшого, аніж від, власне, України?

І якщо ми зможемо чесно відповісти, що зміни треба починати з себе (а війна дає поштовх до таких змін), тоді й побудова стосунків із Заходом вийде на нові рейки.

Зрештою, альтернативи конструктивним взаєминам із Європою, Америкою та рештою цивілізованого світу у нас немає. Так само, як і у них немає альтернативи тому, щоб рятувати світ від новоявленого фашизму разом з Україною. Разом ми переможемо, бо зараз ми – сполучені судини, наповнені, на жаль, дещо каламутною водичкою.

Але час очистить її до кришталевої дзвінкості. І ось тоді й почнеться відлік нової Європи з новою Україною, бо інакше, я переконаний, бути просто не може.

 

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати