Російськомовні українці Сходу і Криму — про мовний закон
Прикра новина про те, що гарант Конституції В. Янукович поставив свій підпис під антиконституційним законом про мови і тим фактично змінив напрямок руху країни, заданий 22 роки тому Декларацією про державний суверенітет, заскочила мене на мальовничому Святогір’ї, на півночі Донецької області. Із 8 по 12 серпня в наметовому містечку на березі Сіверського Дінця тривав Перший ФРІ Business Camp, організований донецьким відділенням Фундації регіональних ініціатив. З’їхавшись із усієї країни, понад 60 молодих людей — підприємці-початківці, журналісти, громадські діячі й звичайні студенти — вдало поєднали приємне з корисним: відпочили на річці, побачили лавру й монастирські печери, а також прослухали низку тренінгів і семінарів із ведення бізнесу, проектного менеджменту, медіа та правозахисної діяльності. Інакше кажучи, присвятили час тому, на що й належить його витрачати здоровим людям у здоровій країні, котра прагне рухатися вперед і розвиватися. Годі й казати, що жодного протистояння на мовно-культурному ѓрунті не було й навіть не могло бути: учасники табору вільно розмовляли українською й російською, разом співали «Катюшу» і «Ленту за лентою», ділилися регіональним досвідом і в режимі он-лайн творили спільний наснажений і натхненний простір свободи і творчості. Тобто народжували Україну, в якій понад усе хочеться жити.
Це — молоді українці. А що ж перестарілі політики?
Засліплені владою й цілковито відірвані від реалій, вони в цей самий час готували й підписували закони, котрі не просто гальмують, а й відкидають країну на десятки років у минуле. Порушували й самі ж «розв’язували» «проблеми», через які країна ще довго розгублено борсатиметься в трясовині ідіотизму й ризикуватиме ніколи не дорости до серйозних предметних дискусій, спроможних вивести її до числа провідних країн світу.
Розуміючи важливу націотворчу роль української мови й визнаючи хибність і облудність чинної мовної політики, 10 серпня учасники бізнес-кемпу провели День української мови, упродовж якого старалися розмовляти винятково державною мовою. Скориставшись нагодою, я поспілкувався із представниками Півдня і Сходу країни про їхнє ставлення до «мовного» закону.
Олександр БЕЗНІС, член донецького осередку Фундації регіональних ініціатив (ФРІ), бізнесмен (Донецьк):
— Моє бачення цього питання сформувалося задовго до мовних змін, тобто цілком незалежно від закону про мови. Сформувалося під впливом історичного досвіду, документів, міркувань. І про що свідчать ці документи? Що нація, яка бажає заможно жити й мати добробут, хоче економічно розвиватися, повинна мати певну самоідентифікацію. Це шлях до успіху, до того, щоб добре жити. І одним із найважливіших елементів самоідентифікації є мова. Досвід засвідчує, що народи, які мають власну мову, набагато розвиненіші. Насаджують вони її чи ні, це вже інша справа. Але моє бачення українського питання полягає в тому, що ми повинні брати за основу самоідентифікації українську мову. Це дасть нам можливість розвиватися самостійно й поважати не тільки свою мову, а й націю. Повага у свою чергу сприятиме кооперації, установленню довірчих економічних відносин, що врешті-решт призведе до кращого життя українців, простої української родини. Завважте, це вам каже людина, для якої рідною є російська. Це скидається на певний дисонанс, але я насправді так вважаю. Будучи російськомовним, почуваюся українцем і хотів би мати можливість розмовляти українською для того, щоб краще жити. І щоб краще жив наш народ.
А що ж до «мовного» закону, то я переконаний: весь той гармидер, який розгорівся довкола мовного питання, — не більш ніж маніпуляції людей, які хочуть на цьому заробити політичні дивіденди. Це цинічно. Але щодо боротьби за мову, то вона має поставати в таких формах, як, наприклад, видавництво книжок українською мовою на російськомовному Сході країни. Це справжня боротьба, а не мітинги із плакатами під облдержадміністраціями чи під Українським домом. Якщо акції під Українським домом ще мають якийсь смисл і чогось домагаються, то заходи під ОДА є звичайними профанаціями. Мені смішно, коли бачу на них людей, представників місцевої опозиції, які чимало накрали, а тепер виходять за мову.
Юлія ТОПОР, глава Севастопольського осередку Фундації регіональних ініціатив (ФРІ):
— Ставлення до цього закону в мене скоріше негативне, ніж позитивне, оскільки мовні права російськомовних громадян у Севастополі ніяк не утискуються, та й у принципі російська мова в Україні жодним чином не гнобиться. Для мене це черговий політичний PR-хід перед виборами і нічого більше. «Регіонали» та всі інші за рахунок мови і подібних маніпуляцій вже не перші вибори виходять у «дамки», бо вони в черговий раз вирішили порозділяти Україну, піднести, так би мовити, схід і південь і піднятися в очах сходу і півдня. При цьому думка західної України їм байдужа, бо в очах заходу їм просто вже нікуди опускатися.
Тут потрібно зазначити, що окрім російської мови внаслідок ухвалення цього закону можуть зміцнитися й інші мови — на Західній Україні, зокрема в Ужгороді, проявиться угорська, в Криму — дуже сильно розвинеться кримськотатарська. А це може призвести до того, що Україну почнуть розривати на частини. Знайдуться ті, хто почне згадувати: тут моє коріння, у мене тут прадід жив, бабка жила, тому в мене є права на ці землі, віддайте їх мені, це ніяка не Україна. Я дійсно боюся, що цей закон спричинить розвал України. У нас є одна українська школа, в якій діти навчаються виключно українською мовою. В решті шкіл українська зараз викладається, якщо я не помиляюся, з початкової школи; є окремо російська школа. Але великого бажання вивчати українську мову в нашому місті немає, бо вона не особливо затребувана в Севастополі, не особливо потрібна. У нас все — російською мовою! Аби ви розуміли, я й сама — людина, яка в школі «відвідувала» уроки української, а не вчила її. Ми належимо до того покоління, якому почали нав’язувати українську мову, тому ми сприймали все це в багнети. Я українську вивчила лише завдяки своїй громадській діяльності і завдяки тому, що почала спілкуватися з україномовними людьми. У мене мати дуже негативно ставиться до української мови. Вона людина старого гарту. Для неї це чуже. І не лише для неї — люди старшого віку у нас негативно ставляться до всього українського. Але тепер я дуже толерантно ставлюся до української мови, співаю пісень українською. Часто, коли потрапляю до відповідної атмосфери, переключаюся і починаю розмовляти українською. А приїхавши додому, ще тижнів зо два балакаю суржиком, причому періодично забігаю до старшого брата в кімнату і запитую: «Даню, як це буде російською? Не можу пригадати». Перебуваючи в Севастополі, сумую за українською і прохаю україномовних друзів поговорити зі мною українською по скайпу. Тобто зараз я дуже добре ставлюся до всього українського. У мене дуже багато сварок із матір’ю з цього приводу, бо я дивлюся і кіно, і все що завгодно українською, а вона цього не розуміє. Тому зараз я прагну привчити до толерантного ставлення до української мови своїх рідних і своє севастопольське оточення.
