Врятувати світ від катастрофи здатна краса

Істинний ентузіаст і справжній подвижник української євроінтеграції з багатолітнім успішним досвідом керівництва стратегічними дослідницькими структурами –  Закарпатською філією Національного інституту стратегічних досліджень, Центром аналізу регіональних ризиків, а поміж тим радниця директора НІСД, докторка філософії, заслужена діячка науки і техніки України, перший  повний кавалер ордена Княгині Ольги на Закарпатті Світлана Мітряєва – є відомою особистістю як у вітчизняному експертному середовищі, так і в міжнародній спільноті. Для неї наш європейський вибір є не тільки суто професійним напрямом, а й глибоким особистісним переконанням. На рахунку Світлани Іванівни десятки реалізованих ініціатив, які відчутно сприяють консолідації закарпатського соціуму, транскордонному співробітництву, налагодженню постійного взаєморозуміння між Україною та сусідами. У її науковому доробку – понад 200 публікацій, виданих в Україні, Словаччині, Угорщині, в тому числі чотири індивідуальні монографії, останні з яких «Європейська безпека і Україна» та «Основи національної безпеки держави». Вона –співавтор експертної доповіді «Модернізація України – наш стратегічний вибір», цілого ряду щорічних Послань Президента України до Верховної Ради України, які незмінно презентувалися нею в Ужгороді. Про не прогнозованість професійних і життєвих поворотів – наша розмова з цією одержимою жінкою напередодні дня ювілею.

Зроблений власноруч мистецький дарунок депутату Європарламенту Івану Штефанцю

- Пані Світлана! Ваші дитинство і юність припали на непрості часи, коли країна поступово виходила з повоєнного лихоліття та мороку сталінської диктатури. Якими були ті роки, що вам найбільше закарбувалося у пам’яті з дитинства?

З тих далеких років чи не найвиразніше у пам'яті закарбувалися санаторний дитячий садочок по вулиці Берчені - тоді вона мала назву Богдана Хмельницького. Ми перебували у ньому цілий тиждень і лише на вихідні батьки забирали нас додому. Пам'ятаю, що там було багато квітів, гарний сад у якому ми гралися, а взимку каталися на санчатах. У нас були дуже добрі вихователі, няні і медичний персонал. Ніколи не лаялися і дуже любили всіх.

Другий момент – важкий і болісний, похорон моєї мами (мені тоді було 9 років). Труну везли на катафалку –  чорній кареті запряженій кіньми. Мене посадили на цей катафалк, де було багато квітів, і вся процесія йшла за нами. Спостерігаючи усе це я ще не усвідомлювала, що воно означає. Лише згодом, ставши старшою, я часто поверталася у думках до цього моменту. І просила Всевишнього дати мені сили...

І третій спогад, що найбільш закарбувався, припадає на 1956 рік. Багато містян спостерігали, як вулицями міста їхали радянські танки душити угорську революцію, її героїчних учасників – які віддали життя за звільнення своєї країни від російської комуністичної диктатури. Упродовж кількох днів у місті стояв страшенний гуркіт, а перелякані містяни дуже переживали, чи не несе усе це загрозу і їхнім сім'ям. Батько тоді заборонив нам виходити з дому. Такі от сумні спогади про моє раннє дитинство.

- У молодості ви добре вчилися, «дружили» з музикою і спортом. Ви самі обирала собі захоплення, чи вам хтось допомагав у цьому?

Мій батько був переконаний у необхідності гармонійного розвитку особистості і в дитинстві я займалася в Ужгородській дитячій музичній школі, яку також закінчила успішно по класу скрипки (фортепіано – другий інструмент). Музика здатна пробуджувати мрії навіть у ті часи, коли, здавалось би, місця для цього взагалі немає...

У мене були чудові вчителі: Магдалина Задор (поки їхня родина не виїхала до Львова), та Арпад Петкі. На випускному я грала четвертий концерт Генделя для скрипки. По класу фортепіано у мене була дуже інтелігентна вчителька – Олена Мартон, яка весь час казала, що у мене дуже сумні очі. І це зрозуміло, адже у 9 років я втратила найдорожчу людину – маму. Вона часто запрошувала мене до себе додому і пригощала солодощами. Сольфеджіо викладала Марія Крайняниця, музичну літературу Тетяна Кликова, унісон і оркестр вів Йосип Базель, а я сиділа за одним пультом з Антоном Кашшаєм. Корінним ужгородцям ці прізвища багато про що говорять. Саме моїм вчителям з музичної школи я завдячую тим, що вони навчили мене не тільки розуміти і любити музику, а й розмовляти з нею, мислити. І це – на все життя.

Багато моїх знайомих, з якими я довгий час підтримувала і підтримую нині зв'язок, саме з музичної школи: Гобіка Томчаній (Щока), Світлана Дежурная (Рогач), Марина Корабельшикова, Антон Кашшай, Ернест Бучко, Тетяна Попович та інші. Ми ходили у філармонію на концерти симфонічного оркестру, який тоді приїздив до Ужгорода, та на концерти відомих виконавців.

Щодо спорту. У дитинстві мені подобалося плавання, тренером у нас був Отто Ромбай. У 9 класі я стала чемпіонкою області з плавання на спині на дистанції 400 м.!  В останні 25 років мій пріоритет – йога.

Світлана Мітряєва, політолог Дослідницького центру Словацької асоціації зовнішньої політики Олександр Дулеба та Надзвичайний і Повноважний Посол Словаччини в Україні Марек Шафін на міжнародній конференції у м. Пряшів

- Яким був Ужгород у часи вашого студентства? Що з тих принад він зберіг до сьогоднішнього дня, що втратив?

Звісно, проживши в древньому місті майже 75 років я з болем дивлюся на ті зміни, які руйнують його ідентичність, нівелюють притаманний йому шарм і неповторність європейської архітектури, а новобудови занурюють у несмак і провінційність. Місто стало не просто засміченим, але й тісним.

У мої студентські роки в Ужгороді було дуже багато квітів, величезні яскраві клумби, особливо на площах, пахучі троянди на набережних, Театральна площа з фонтаном. Ми по декілька разів на день спускалися з університетської бібліотеки, яка знаходилася в теперішній єпископській резиденції, на каву до «Золотого ключика» (нинішнє перехрестя вулиць Корзо і Волошина). Тут часто можна було зустріти дуже імпозантних, з стильними зачісками і манікюром, гарно вдягнутих дам поважного віку, які відвідували ту кав'ярню і неспішно розмовляли на різні світські теми. Це було традицією. Ми спостерігали за цим процесом, нам це подобалось.

Добре пам'ятаю променадне Корзо. Тут містяни полюбляли прогулюватися, можна було зустрітися з тим, хто тобі подобався, показати себе, продемонструвати нові наряди, адже європейська мода завжди була притаманною ужгородцям. Нажаль, наразі Ужгород втрачає свою історично сформовану європейськість і справа не тільки в архітектурі, а й у стилі життя…

- Отримавши диплом ви обрали для себе академічну науку. Що вплинуло на ваш вибір?

Колись  Сомерсет Моем сказав, що життя  багатьох людей визначає оточення. У цьому плані мені дуже пощастило, оскільки моє життя визначали видатні особистості академічної науки. Ірина Миколаївна Мельникова – перша жінка історик, член- кореспондент НАН України, яка підготувала не одне покоління академічних дослідників на Закарпатті, Арнольд Миколайович Шлєпаков – директор Інституту соціальних та економічних проблем зарубіжних країн НАН України, Іван Михайлович Гранчак – доктор історичних наук, відомий історик-славіст, проректор і завідувач кафедрою УжНУ.

Ще в студентські роки я активно займалася науковою роботою і вивчала мови. Уже на старших курсах університету працювала старшим лаборантом в Ужгородському відділі європейських країн Інституту історії НАН України.

У той час на Закарпатті було створено цілу низку академічних установ, у тому числі й відділ Інституту історії НАН України, який разом з УжДУ проводив міжнародні заходи: конференції, конгреси, засідання комісії істориків України та Угорщини, де збиралася академічна еліта України, європейських країн-сусідів України, тощо. Саме цей період і став для мене справді великою школою – я навчилася тонкощами міжнародного етикету, набула наукових зв'язків з видатними університетськими та академічними вченими.

Київ активно готував академічні кадри для західних областей України, у т. ч .і для наукових установ Закарпаття. Через деякий час я вступила на стаціонарне відділення аспірантури Інституту історії НАН України (відділ історії європейських країн) науковим керівником якого була член-кореспондент НАН Україні М. Мельникова. Після успішного захисту дисертації я повернулася на роботу в уже знайомий мені академічний відділ молодшим науковим співробітником, де згодом стала старшим науковим співробітником, Вченим секретарем відділу. Наша установа була переведена з Інституту історії НАН України до новоствореного Інституту соціальних та економічних проблем НАН України, який очолив академік Арнольд Миколайович Шлєпаков. Знання мов допомагало мені налагоджувати наукові зв'язки.

- Більша частина вашого професійного життя пов’язана з міжнародною політикою, транскордонною співпрацею та безпековими питаннями. З чого все починалося?

Починалося все з аспірантури. Я вже згадувала, що навчалася в аспірантурі Інституту історії НАН України, у відділі історії і міжнародних відносин європейських країн. Оскільки в Ужгороді тоді було створено філію цього Інституту, то мене готували для роботи у цій академічній установі по напрямку історії і міжнародних відносин із Словаччиною, що цілком зрозуміло: по-перше – область прикордонна, по-друге – треба було встановлювати саме академічні зв'язки з науковцями академічних підрозділів прикордонних країн-сусідів України першого порядку. Стало в нагоді і володіння словацькою мовою.

З великою вдячністю і шаною згадую своїх перших наставників, які відкрили мені початок великого наукового шляху: Ірину Миколаївну Мельнікову, Івана Михайловича Гранчака, Олексія Васильовича Хланту, Степана Юрійовича Пруницю, Георгія Георгійовича Шманька. Тематику наших академічних досліджень визначав і затверджував центральний Інститут, а в Ужгородській філії ми займалися дослідженнями і забезпечували її виконання. Це, перш за все, була тематика соціально-економічних і політичних досліджень країн центрально-східної Європи.

Уже значно пізніше, в Закарпатській філії Національного Інституту стратегічних досліджень, де я працювала з моменту її відкриття у 1998 році, ми займалися і безпековими питаннями, а всі дослідження проводилися з точки зору існування загроз, викликів і ризиків для України. Думаю, не треба пояснювати: події, які відбуваються у країнах-сусідах мають прямий, або опосередкований вплив на Україну загалом, і на Закарпаття зокрема. Нині ми це спостерігаємо цілком рельєфно.

- Національний Інститут стратегічних досліджень – багато в чому унікальна структура. Розкажіть будь ласка про свою роботу в ньому.

Я вдячна долі, що останні 23 роки моєї трудової діяльності пройшли в цьому  престижному експертному науково-інтелектуальному закладі серед непересічних особистостей, що дало можливість не тільки зростати фахово, але й навчили дивитися на  події і процеси більш глибоко, перш да все з точки зору національної безпеки держави. За роки незалежності України Національний Інститут стратегічних досліджень пройшов довгий і не завжди простий шлях, але завжди займав чільне місце в системі прийняття стратегічних рішень держави. Змінювалися Президенти, підпорядкування (РНБО, Адміністрація Президента, Президент України), директори – відповідно до політичних прапорів, що майоріли на Банковій – але  пріоритет НІСД залишався один: глибинний стратегічний аналіз подій і процесів, аналітичний супровід діяльності цих поважних структур. Те саме можу сказати й про очільників НІСД – Олександра Федоровича Бєлова, Анатолія Степановича Гальчинського, Володимира Павловича Горбуліна, Олександра Валерійовича Литвиненка. За освітою, характером, стилем роботи, уподобаннями – це досить різні люди. Але усі вони мали одну спільну рису – кожен з них є справжньою постаттю як в українському державотворенні загалом, так і в його безпековому сегменті.

Фокус досліджуваної проблематики – державна політика щодо безпеки і розвитку. При цьому відзначу, що переважна більшість наших наукових співробітників і експертів завжди поділяли і були прихильними саме європейської ідеї розвитку країни, формували і втілювали державну європейську політику в сфері євроінтеграції, використовуючи для цього різний інструментарій.

Звісно, що філія Інституту в Ужгороді завжди вирізнялася своїм європейським баченням, практичними кроками. Було багато цікавих стажувань, різних міжнародних заходів (конференцій, круглих столів, форумів, проєктів) які я проводила, як в рідному Закарпатті, так і на майданчику центрального офісу Інституту в Києві та за кордоном. Вони були корисними, мали резонанс і головне – практичний результат. Були й цікаві знайомства з неординарними особистостями – Володимиром Горбуліним, Самюелем Хантінгтоном, Джеймсом Шером, Послами та  Президентами, євродепутатами, міністрами закордонних справ країн-сусідів України, тощо.

- Саме ви започаткували на Закарпатті новий формат спілкування «Чай с  Послом». Розкажіть про це детальніше.

Добре відомо, що далеко не всі рішення приймаються у високих кабінетах, а роль неформальних бесід на усіх рівнях спілкування переоцінити складно. Відповідно до європейських тенденцій у жовтні 2013 року я ініціювала та започаткувала новий для Закарпаття формат спілкування експертної, наукової, бізнесової еліти краю з представниками дипломатичних кіл країн – сусідів України, так званий «Чай з Послом», який дає змогу подискутувати про проблеми, які, можливо, не зовсім коректно порушувати у рамках офіційного протоколу. Такий формат спілкування сприяє кращому розумінню позицій одне одного, виробленню нестандартних рішень.    

Першим гостем такої зустрічі був Надзвичайний і Повноважний Посол Угорщини в Україні Мігай Баєр. Наступними – Надзвичайний і Повноважний Посол Словаччини в Україні Павол Гамжик, Державний секретар Словацької Республіки Петер Буріан, віце-прем’єр-міністр, міністр закордонних справ та європейських питань Словацької Республіки Мирослав Лайчак, Надзвичайний і Повноважний Посол Словаччини в Україні Юрай Сівачек, Президенти Словацької Республіки Рудольф Шустер (1999-2004 рр.) та Іван Гашпарович (2004-2009 рр.), Надзвичайний і Повноважний Посол Чехії в Україні Радек Матула, Голова політвідділу, Перший секретар Посольства Японії в Україні Дайсуке Мінаміно. Тричі гостем такого формату був депутат Європейського Парламенту від Словацької Республіки Іван Штефанець.

Передача гуманітарної допомоги від словацьких друзів захисникам України

- У перші дні широкомасштабного російського вторгнення в Україну тисячі людей різного віку і суспільного впливу зізнавалися, що не вірили в російську інвазію. Особисто ви коли очікували на початок великої війни?

Аналізуючи процеси, що відбуваються, та маючи трохи більше інформації, аніж пересічний закарпатець, я добре розуміла, що в імперії завжди превалює загарбницький  характер. Тим паче, що Кремль протягом майже всієї своєї історії вважав українські землі васальними і анітрохи не позбувся наміру знищити нашу Незалежність, тому я усвідомлювала, що вторгнення неминуче. Не зважаючи на те, що про широкомасштабне вторгнення росії тривалий час попереджали зарубіжні спецслужби, керівництво нашої держави в цьому сумнівалися…І хоча війна розпочалася ще 2014 року, повномасштабне вторгнення мало поставити крапку у цьому глобальному протиріччі ХХІ століття.

Сьогодні багато хто ставить собі запитання: як така масштабна війна з безпрецедентними  за розмахом жахливими руйнуваннями, масовими вбивствами, звірячим катуванням і  ґвалтуванням цивільних беззбройних людей стала можливою? Поділяю думку багатьох експертів, і також вважаю, що масштабна континентальна війна стала логічним наслідком слабкості «колективного Заходу» та його нездатності знайти консенсус у протистоянні  з росією, яка безперервно усі ці роки тиснула і системно  наступала. Наразі ми спостерігаємо, як «колективний  Захід» нарешті усвідомив масштаби загрози і поступово об'єднується навколо українського питання та змінює свої погляди на підтримку героїчної української нації, яка стала форпостом в обороні європейської цивілізації. Але цей процес буде стикатися з труднощами і складними перепонами, які продукуватиме країна-агресор.

- Працюючи керівником Закарпатської філії НІСД та «Центру аналізу регіональних ризиків» ви багато спілкуєтеся з партнерами і нашими справжніми друзями за кордоном. Як вони оцінюють ситуацію в Україні та загрози світовому устрою загалом? Що і як довго вони готові робити, аби агресор зазнав поразки?

Ще донедавна цивілізований світ, попри продуктивну діяльність своїх спецслужб та аналітичних центрів, не допускав, що «гаряча» війна з Росією у ХХІ ст. стане реальністю. Але агресія росії проти Україна, її імперські геополітичні намагання об'єднати навколо себе увесь «антизахідний світ», відверто цинічна і брехлива риторика путіна – примусили «колективний Захід» поступово позбавлятися ілюзій про щось домовитися з кремлівським диктатором. Потрібно розуміти, що в країнах-сусідах України першого порядку дуже фрагментовані суспільства, а вплив агресора, зумовлений довготривалою присутністю роспропаганди в їхньому інформаційному просторі, надзвичайно сильний і диференційований. Цю сумну реальність засвідчили і недавні позачергові парламентські вибори в Словаччині, це відмічають й аналітики, експерти та депутати Європейського парламенту.

Ми до цих пір недооцінюємо окремі країни з точки зору їхнього впливу та потенціалу  співробітництва. Тому на шляху до ЄС у найближчий час посилення відносин з цими країнами – ключовий виклик для нас. Водночас Україна, як член ЄС і НАТО, значно посилила б Центральну Європу. Депутат Європейського парламенту від Словаччини Іван Штефанець на зустрічі з експертами, організованій ЦАРР у січні цього року в Ужгороді, висловив думку, що сьогодні Північноатлантичний Альянс потрібує Україну, з її потужними, вмотивованими і загартованими у боях ЗСУ більше, ніж сама Україна потребує членства у НАТО. Упродовж останніх десятиліть Європа інвестувала величезні кошти у все що завгодно, окрім власної безпеки, тому нині, на тлі зростаючих імперських намірів росії, має серйозні проблеми в оборонному секторі. Свого часу країни НАТО належним чином не відреагували на російську інтервенцію в Грузію у 2008 році, анексію українського Криму та початок окупації Донецької та Луганської областей у 2014 році, що заохотило окупанта. Можна твердити, що Європа виміняла непорушність кордонів, гарантованих Гельсінською угодою 1975 року, на дешевий російський газ. І тільки злочинне масштабне вторгнення в Україну стало тим поворотним пунктом, коли європейський політикум нарешті зрозумів, що доля безпеки його країн і народів сьогодні вирішується у боях на українській землі, де ЗСУ боронять усю Європу. Добре, що це почали усвідомлювати наші західні партнери, які надають нам гуманітарну, військову, фінансову та іншу допомогу. А наше завдання – активно використовуючи усі інструменти адвокації (міжнародні, дипломатичні, експертні тощо), активно сприяти цьому процесу.

Творчість - зцілення і натхнення

- Кілька років поспіль ви уподобали собі заняття живописом. Це самореалізація вашої душі? Які композиції вам приносять найбільшу насолоду?

Живописом я почала займатися за рекомендацією лікаря Обласного клінічного центру нейрохірургії та неврології Олександра Бобровника після перенесеного мною інсульту. Він сказав, що для стимуляції пошкоджених клітин мозку треба зайнятися тим, чого ніколи раніше не робила: музикою, вивченням мов, живописом – і сам відвів мене в художню студію. Так я почала займатися арт-терапією. Усі, хто бачив мої роботи говорять, шо виходить непогано. У студії мені дуже подобається – там приємна атмосфера, чуйний і душевний викладач. Малювання мне заспокоює, дає відчуття гармонії і свій внутрішній стан я намагаюся перенести на полотно.

Сюжети для картин пропонує викладач, але кожен може пропонувати і свій задум. Дуже цікаво: усі можуть малювати одне й те саме, а виходить у всіх по-різному. Спочатку малювала як і всі –  те, що пропонував викладач. А потім відчула, що хочу чоґось іншого. Так виникла серія робіт «Квіти моєї душі» – світла, ніжна філігранна, десь навіть щемлива. У цей непростий для усіх нас час хочеться нести людям світло і вірити в оптимізм! Краса здатна врятувати світ від масштабної катастрофи, а квіти – це краса!

І наостанок хочу наголосити: усе, чого я досягла у своєму житті, стало можливим завдяки Творцю і щоденній підтримці мого чоловіка В’ячеслава з яким ми разом уже 52 роки. Дякую йому за все!!!

Василь Ільницький, Ужгород