«Скажіть, а хто, якщо не ми?»

На початку лютого кореспондент «Дня» разом із волонтерами побував в Артемівській лікарні, де вдалося поговорити з водіями «швидких», які під обстрілами забирали поранених з Дебальцевого. Серед них був і Василь Задорожний, позивний «Кавказ». А за тиждень після розмови з 49-річним медиком окремої медичної роти імені Пирогова Національної гвардії надійшла тривожна звістка. 9 лютого «Кавказ» із групою вкотре поїхав на передову. Не доїжджаючи до Дебальцевого, машина підірвалась на фугасі. Василю Задорожному перебило ноги, але він був живий. Підкріплення, яке приїхало згодом, не змогло дістатися до місця трагедії. Територію зайняли терористи. За день до цього команду, в якій був Микола Рябушко, накрило «Градами» та мінометами. «Капелана» контузило. Наступного дня він мав їхати з «Кавказом», однак через ушкодження йому не дозволили.

Певний час «Кавказа» та його групу вважали зниклими безвісти. Але надії не справдилися. У середу Львів прощався з «Кавказом» та ще двома медиками-волонтерами. Разом з ним 24 лютого привезли тіла ще двох загиблих — це 38-річний Дмитро Лагунов, позивний «Кощій» та 35-річний Тарас Кончевич, позивний «Медик».

На в’їзді до Львова загиблих героїв зустрічали громадські активісти, котрі колоною із близько 250-ти автомобілів супроводжували їх з національною символікою. На колінах під гасло «Герої не вмирають!» люди утворювали живі ланцюги, які освічували запаленими лампадками. Кілька тисяч людей прийшли попрощатися з медиками. Після панахиди в гарнізонному храмі святих Петра і Павла траурна процесія через центр міста вирушила до Личаківського цвинтаря. Поховали героїв з військовими почестями на полі почесних поховань №76 Личаківського кладовища. Вічна пам’ять.

Публікуємо розмову з водіями, що відбулася в Артемівську. На жаль, останню з «Кавказом».

Медики Артемівської лікарні щодня бувають у «пеклі». Ризикуючи своїм життям, вони їдуть на передову, щоб забрати українських солдатів. Командир медроти Нацгвардії Ігор Ільків говорить, що є інформація, наче бойовикам дано наказ вести прицільний вогонь по «цілителях».

Коли почалася революція, Василь Задорожний із позивним «Кавказ» залишив свій бізнес та поїхав на Майдан. Там записався у 5-ту сотню, з якою вперше потрапив у «пекло». Війна на Донбасі одразу зробила його волонтером. З ГО «Рабів до раю не пускають», до якої належав, часто навідувався на схід — возив гуманітарку. А одного дня зрозумів — він тут потрібен завжди.

«Кавказ» розмовляє у колі медиків та колег-волонтерів. Скоро виїжджає під Дебальцеве. Я напросився на розмову. Стоїмо біля реанімобіля, якому він кілька хвилин тому міняв колесо. На запитання, чому залишився на сході, він здивовано відповів: «Скажіть, а хто, якщо не ми?».

«ЯКЩО ПОМИРАТИ — ТО З МУЗИКОЮ»

— «Молодняк» сюди посилати не можна. Вчора привезли нам хлопця 91-го року. Три дні побув у зоні АТО і поїхав додому без руки і без ноги. Це страшно, — говорить спокійно, але з серйозним обличчям «Кавказ». Елегантно виголена борідка та вуса додають йому якогось шарму та міцності. Задорожний — водій «швидкої» Нацгвардії та командир автомобільного відділу. У його групі п’ять машин, по три людини в кожній.

— Як це — їхати місцевістю, яку прострілюють?

— Я вам покажу відео, як ми їдемо, бо такі речі неможливо пояснити, — «Кавказ» витягує мобільний телефон і шукає запис. На відео машина їде дорогою з вибоїнами, обабіч одна «зеленка». Кожна секунда шляху непередбачувана. Вони їздять поблизу Дебальцевого і вдень, і вночі.

— А ось так ми їдемо на роботу, — на весь салон грає «Ми — хлопці з Бандерштату». Василь усміхається. — Музика заряджає нашу команду.

— Якщо помирати — то з музикою, — жартує хтось із колег водія, почувши нашу розмову.

— Про що думаєте, коли їдете на роботу?

— Знаєте, я думаю, як туди заїхати так, щоб взяти максимум живих людей. Бо «двохсоті» можуть почекати.

Щось схоже казав медик із позивним «Шаляпін» — закон польової хірургії. «Хто кричить, рухається — живий, а той, що вже мовчить, до нього в першу чергу. Це або 200-й, або скоро ним буде», — говорив він.

«Двохсотих» вони також витягують — нікого з хлопців не залишають. Цікавлюсь, як часто обстрілюють самих медиків. «Кавказ» задумується, наче рахує в голові.

— За останні три дні — чотири рази. Ходімо, покажу машину.

Ми підходимо до реанімобіля. «Кавказ» рукою показує пошкоджений салон від осколка. Очевидно, снаряд вибухнув десь неподалік. Говорить, якби тут хтось сидів, його б убило. Машині також розбило скло.

— Як ви мотивуєтеся перед поїздкою? Де берете ту впевненість і спокій, коли їдете на передову? Ви ж розумієте, що дорога може бути в один кінець.

— Я їду спокійно — факт. А ось де беру її — не маю уявлення. І не можу пояснити. Коли вже приїжджаю, буває, і руки трусяться, і заснути важко. Ось подивіться на нашого «Капелана» — він завжди спокійний, — показує рукою на кремезного чоловіка богатирської статури з чорною довгою бородою.

— А чому «Капелан»?

— Бо він же подібний на ксьондза, — сміється «Кавказ. — До речі, був випадок, коли дві жінки легкої поведінки до нього звернулися за відпущенням гріхів. Я так сміявся, — регоче він. Почувши про себе, «Капелан» підходить до нас.

Львів’янину Миколі Рябушку — 41 рік. Він також водій «швидкої». До цієї роботи займався дизайнуванням інтер’єру та екстер’єру. На Майдан приїхав у час кульмінації — 19 лютого.

— Що справді — самі підійшли, і так просто? — запитую у нього. На обличчі в Рябушка щира усмішка.

— Самі, самі — от спитайте у кого хочете, — регоче сильним низьким голосом і знизує плечима. — Та й не тільки вони. То мода така в нас була — всі підходили, просили посповідати. Було й таке, що до мене підійшов якийсь чоловік і просив благословення. Ми всі сміялися.

«ТО ВСЬОГО ЛИШ ЗАЛІЗО,  А ТО — ЖИТТЯ»

— Повернімося до поїздок. Чи були випадки, коли куля зачіпала когось із вашої групи?

— Моя група — тьху-тьху-тьху. Зараз одна з них перебуває в оточенні. Ні ми до них, ні вони до нас пробитися не можуть, — говорить «Кавказ». У нього дзвонить телефон. Продовжую розмову з «Капеланом».

— Пам’ятаю, ви щось розповідали про страх, коли стояли біля входу. Як ви ставитеся до страху?

— Всім страшно — це нормальний та звичний інстинкт самозбереження. Не бояться лише дурні та малі діти. Якщо хтось каже, що не боїться, значить, він брехун — плюнь йому в ліве око, — жартує Микола.

Він мотивує себе тим, що в його дім прийшли покидьки та хочуть вказувати, як жити. «Не будуть», — строго відрізав він.

— Назвався салом — лізь у борщ, — починає сміятися «Капелан».

— У своїй хаті своя правда і своя воля.

— Звичайно, не ми прийшли, а вони. Хтось має цю роботу виконувати. Ми починали з того, що привозили машини для АТО, волонтерством займалися. Понаганявши машини, побачили, що на них нікому їздити. З передової бійців не висмикнеш, бо їм є чим займатися. А лікарі їхати туди не хочуть, бо стріляють. І цю ланку між лікарнею та передовою була не закрито. Ще до того, як опинився у Нацгвардії з «Кавказом», ми просто неофіційно займалися тією ж самою роботою. А потім вже пішли як добровольці.

— Машини часто ламаються у недоречний момент. У вас таке бувало?

— Щоб у зовсім недоречний, у мене не траплялося, на щастя. Такі моменти пильнуємо на випередження. Пам’ятаю, як нашого хлопця витягували з відірваною рукою, йому залишалося 25 хвилин джгуту (джгут накладають до двох годин, потім починається некроз тканин). Їхати було до холєри, на дворі ніч та ожеледиця — класика. Летіли, що аж відірвали міст у машині. Вона потім тиждень була на сервісі. Але руку врятували. То всього лиш залізо, а то — життя.

«Капелан» говорить, що тут ні в кого немає вихідних. А день від дня відрізняється лиш кількістю виїздів на передову. Від цього мало хто орієнтується в календарі. «Кавказ» взагалі дуже здивувався, почувши запитання про налаштування перед поїздкою. Він не може це пояснити — так само, як «Капелан». Напевно, після побаченого в зоні АТО у більшості людей, які працюють не тільки в Артемівській лікарні, а й по всьому східному фронті, організм підсвідомо активізує функцію готовності та умотивованості. Тому такі люди завжди «увімкнені» та готові до будь-чого.