Дипломатія образ і погроз

Зовнішньополітична ситуація для Росії настільки ускладнилася, що треба було позначити напрямки політики для дипломатів та вищого бюрократичного апарату. Про складність становища свідчить той факт, що виконувати таке завдання взявся сам сонцевеликий. Не так часто у Росії, а раніше в СРСР керівник країни виступав на подібних зборах.

Не сказати, що у виступі Путіна прозвучало щось надзвичайне. Навпаки, здебільшого він говорив про образи та нерозуміння з боку західних партнерів. Проте дещо відносно нове прозвучало. Зокрема, щодо ситуації в Азово-Чорноморському регіоні.

Однак перед цим варто зупинитися на українському питанні, як його розуміють у Кремлі. Тут ми чуємо знову набридлі сентенції про мінський процес, невиконання Україною його положень. Але й повною мірою претензії до Франції та Німеччини. Підтримка Парижем та Берліном позиції Києва настільки обурила Москву, що вона пішла на публікацію листування профільних міністрів. Це факт, що виходить з ряду, але Путін і Ко на нього зважилися від усвідомлення власного безсилля.

ФОТО РЕЙТЕР

З погляду Москви у цьому напрямку все погано. На переговорах у Парижі міністрів закордонних справ та оборони у форматі 2+2 французька сторона несподівано попередила співрозмовників про дуже серйозні наслідки порушення у будь-якому вигляді територіальної цілісності України. Такого вже давно не було і для Москви виявилося дуже неприємним сюрпризом.

Другий чорний лебідь готується прилетіти з Берліна. Уже очевидно, що нова коаліція в бундестазі та сформований нею кабінет дуже відрізнятимуться від уряду бундесканцлерін Меркель. Саме у бік твердішої позиції стосовно Москви і вивертам її зовнішньої політики. Тим самим Кремль у Європі позбавляється хоч якоїсь підтримки двох провідних країн, що особливо неприємно на тлі погіршення відносин з США.

Іншими словами, щодо України Москва залишилася у гордій самоті. На Китай розраховувати нічого, особливо після останньої розмови Байдена та Сі Цзіньпіна. Іран надто далеко і має свої проблеми.

Чорне море Росія передбачала перетворити на власне озеро і цим загрожувати прибережним країнам своїм Чорноморським флотом. Однак  з посиленням військового тиску на Україну США та Велика Британія направили туди свої кораблі, кожен з яких сильніший за російський флот у регіоні.

Путін, а до нього міністри закордонних справ та оборони не приховували роздратування присутністю кораблів та літаків США та Великої Британії. Один прохід есмінця Defender поблизу Криму викликав паніку у московських найвищих коридорах влади.

Путін у своєму виступі фіксує, що, на його думку, НАТО в Чорному морі вийшло за червоні лінії, які він і провів. Тут міститься, звичайно, певна погроза і намір далі уважно стежити за ситуацією в Чорному морі, мабуть, щось робити. Проблема в тому, що можливості в нього дуже обмежені. Справа не в кількості кораблів та вертольотів країн НАТО у Чорному морі. Авіаносна ударна група (АУГ) 6 флоту США з Мармурового та Егейського морів може завдати дуже серйозних ударів по всьому зборищу старих кораблів, що становлять Чорноморський флот.

Ця обставина, як і дедалі зростаюча військово-технічна підтримка України, буквально виводить кремлівського правителя з себе. Намір Великої Британії направити своїх спецназівців в Україну в разі загрози вторгнення та подібні висловлювання в Парижі значно девальвують погрози, що походять від концентрації російських військ на українських кордонах. Справа не в кількості британських військових. Достатньо одного зіткнення з російськими, щоб почав діяти механізм 5 статті Північноатлантичного договору.

Тому вигадали так звану асиметричну відповідь.

Для початку дещо дивовижний пасаж щодо необхідності якихось гарантій безпеки Росії. Маючи таку, як розповідають у Москві, потужну  армію, флот, авіацію, навіщо ще якісь гарантії. Які гарантії Кремль вважає достатніми та хто їх має давати?

Виникає враження, що Москва під виглядом гарантій вимагає свободи рук на периферії своїх кордонів. Звичайно, в державах, які колись входили до СРСР. Наразі на це немає сенсу розраховувати, і тому Путін створює, причому відкрито, точки напруження в суміжних країнах. Де виходить, то у вигляді відкритої агресії, а де провокуванням конфліктних ситуацій на кордонах як у Польщі, так і в країнах Балтії.

«Відоме напруження там (на Заході. — Авт.) таки виникло. І у зв'язку з цим два моменти тут бачу. По-перше, треба, щоб цей стан у них зберігався якнайбільше, щоб їм на думку не спало влаштувати нам на наших західних рубежах якийсь непотрібний нам конфлікт… Партнери наші дуже своєрідні і, як би сказати м'якше, поверхово дуже ставляться до всіх наших застережень та розмов про «червоні лінії».

Як приклад перетину червоних ліній Путін назвав постачання Україні «летального сучасного озброєння» та проведення «провокаційних військових маневрів у Чорному морі». Стратегічні бомбардувальники країн НАТО літають на відстані 20 км від кордонів Росії, це виходить за будь-які межі, обурився Путін.

Коли російські бомбардувальники літають поблизу території Норвегії чи Великої Британії, це червоні лінії не порушує. Адже вони не заходять у територіальні зони. Чому так не можуть робити інш? Нейтральні води та повітряний простір вільні, ними може скористатися будь-яка країна.

От постачання зброї Україні — це справді головний біль російського керівництва. І тут два варіанти.

Перший. Розхитати внутрішню ситуацію в Україні, як  2014 року, та розпочати агресію під будь-яким приводом.

Другий. Створити для НАТО кілька точок напруження, розтягнути сили Альянсу і вже тоді починати агресію. Можливо, з обмеженими цілями.

Події на кордонах Білорусі, Польщі та Литви показали, що створити там новий повноцінний фронт не виходить, а от наслідки вже вимальовуються сумні. Однак від цієї політики Путін не відмовляється, бо іншої немає.

На користь цієї версії свідчить нова стаття Суркова «Куди подівся хаос? Розпакування стабільності» на порталі «Актуальні коментарі».

Ми не вдаватимемося в подробиці авторського перенесення другого закону термодинаміки та поняття ентропії на соціальні проблеми та державний устрій. Набагато важливіше теоретичне обґрунтування, сенс якого зводиться до двох тез.

По-перше, стійкі держави, до яких Сурков відносить Росію, мають задля збереження стабільності експортувати власну соціальну ентропію кудись, наприклад, до сусідів. Інакше кажучи, створювати у країнах стан хаосу (по-науковому збільшувати в них ентропію).

По-друге, зростання власної ентропії чи хаосу долається зовнішньою експансією. Розширенням кордонів, якщо хочете, збиранням земель, поверненням територіальних подарунків більшовиків тощо.

«Протягом століть Російська держава з її суворим і малорухливим політичним інтер'єром зберігалася виключно завдяки невпинному прагненню за власні межі. Вона давно розучилася, а швидше за все, ніколи й не вміла виживати іншими способами. Для Росії постійне розширення не просто одна з ідей, а справжній екзистенціал нашого історичного буття.

Про це Путін і говорив на колегії, тільки у термінах про червоні лінії. Ось так зійшлися у російській зовнішній політиці теорія та практика.