Створення видимості

Ще кілька років тому російська пропаганда буквально захлиналася від захоплення у передчутті так званого повороту на схід. Під ним малося на увазі перенесення центру тяжіння московської зовнішньої політики у напрямку Китаю та Індії, можливо, що й Південної Кореї.

Навіть плекали ідейки на кшталт осі Пекін-Москва-Делі, щоправда, недовго. З вісі нічого не вийшло, тому що дві її найважливіші складові почали з’ясовувати стосунки на своїх кордонах у Гімалаях та Кашмірі. Ба більше, Індія дедалі більше почала зміщуватися в бік США. Так відбувалося за Трампа, а за Байдена дійшло до створення поки що вербального союзу Quadrilateral Security Dialogue (QUAD) — Чотиристоронній безпековий діалог у складі Австралії, Індії, Японії та США.

Отже, з Індією не вийшло, тому в Москві вирішили скористатися напруженням між Китаєм і США, щоб показати Пекінові свою значущість та потрібність. Мали дві цілі.

Перша. Компенсувати дипломатичні, економічні та фінансові втрати, поточні та майбутні, внаслідок західних санкцій на сході. Не в останню чергу дещо послабити зашморг технологічних санкцій та втрат за рахунок китайської техніки та технологій.

Друга. За рахунок більш тісної військової та військово-технічної співпраці з Китаєм підвищити значущість Росії на міжнародній арені й цим самим створити хоч якусь противагу американському та натовському тискові.

Є й інші цілі, але згадані належать до найважливіших.

Реалізація такого цілепокладання пов’язана з досить великими труднощами.

По-перше. В економічному, військовому та технологічному плані Пекінові Москва була не дуже потрібною. Принаймні до певної миті. Користі від неї жодної. Навпаки, самі лише витрати.

Економічний потенціал Росії невисокий, здобути від неї щось нове, технології та знання неможливо. Москва сама намагається вкрасти все, що можливо, хоча не дуже вдається.

По-друге. У військовому плані китайська армія та флот вже так випередили російські, що залишається лише демонструвати спільний похід кораблів двох країн на зло Японії через протоки поблизу південних Курильських островів або проводити спільні військові навчання.

По-третє. Китай не має передових технологій видобутку важковидобувної нафти, яких так потребує Росія. Ба більше, Піднебесна сама зацікавлена у таких західних технологіях, але не може їх здобути через санкції.

Ось чому в Пекіні досить обережно відповідали на постійні паси з Москви і надавали перевагу красномовним, але нічого не значущим фразами. Ба більше, торговельна війна, що її розпочав Трамп, серйозно вдарила по китайській торгівлі зі США, що обернулося втратами сотень мільярдів доларів. Прихід адміністрації Байдена породив у Піднебесній надію розпочати торговельну та можливу політичну розрядку. Проте не сталося. Принаймні у повному обсязі.

Каменем спотикання став Тайвань. Проблема в тім, що ні Вашингтон, ні Пекін не можуть поступитися. Немає підгрунтя для хоч якогось компромісу. Щодо торгівлі та інших питань є мінімальні можливості домовитися, а ось щодо острова жодних.

До цього додаються внутрішні проблеми в Китаї, особливо в економіці та фінансах. За відомою традицією вихід у нагнітанні зовнішньополітичної напруги.

Ось тут Путін зі своїм білоруським клієнтом став у пригоді. Сенс дуже простий. Що сильніше Путін-Лукашенко конфліктуватимуть із Заходом, то менше уваги, принаймні так видається, Вашингтон зможе приділити проблемам Тайваню та Південно-Китайського моря.

Таким поворотом китайської політики слід вважати декларований енергетичний союз із Росією та військово-технічну співпрацю з Білоруссю.

Росія постає перед очевидною перспективою зниження видобутку нафти вже після 2025 року. Розвідані запаси виснажуються, а розробка нових родовищ неможлива через відсутність західних технологій та відповідної техніки, які потрапили під санкції. Навіч спроба, хоча від самого початку приречена, щось розв’язати за допомогою Китаю.

Ще один дуже важливий для Москви чинник. На відміну від Європи та США у Китаї не форсують процес відмови від вуглеводнів в енергетиці. Звідси випливає, що цей ринок буде більшим й місткішим, ніж, приміром, європейський.

Зараз Росія на першому місці з постачання нафти до Китаю, хоча тут їй доводиться конкурувати із Саудівською Аравією. Остання має очевидні переваги, бо вартість видобутку там набагато нижча і Ер-Ріад цілком може займатися демпінгом, до чого  він неодноразово вдавася, щоб послабити конкурентів.

Із газом для Росії ситуація є набагато гіршою. Торік експортували менше ніж 5 млрд куб. м, цьогоріч буде близько 10. Є певні перспективи наростити постачання до 2030 року до 38 млрд куб. м, але це поки що межа. Щось дасть скраплений газ із Ямалу та Сахаліну.

Що ж до вугілля, то частка Росії у китайському імпорті трохи більш як 15-18% і не може збільшитися, оскільки є обмеження щодо пропускної спроможності залізничного та морського транспорту.

Електроенергію Росія постачає до Китаю приблизно 7 ГВт-год на рік, що для Китаю взагалі непомітно. Розраховувати на збільшення неможливо, оскільки Далекий Схід є енергодефіцитним. Як зазначив аналітик фінансової групи «ФІНАМ» Олександр Ковальов, «російська електроенергія тим часом залишається переважно «брудною» за своєю природою, що серйозно обмежує потенціал зростання постачання до Піднебесної». Китай поставив за мету досягти вуглецевої нейтральності до 2060 року, і це додатковий обмежувальний чинник постачання електроенергії з Росії. Окрім того, нинішня енергетична криза змушує Пекін розпочати будівництво власних додаткових потужностей в електроенергетиці, що спрятиме тому, що попит на російську електроенергію також буде серйозно обмежений.

І останнє, але дуже важливе. Перемовини із Китаєм дуже складні. Щодо газогону «Сила Сибіру» вони тривали роками, і врешті-решт китайці погодилися купувати газ за досить низькою ціною. Практично «Газпром» постачає його на збиток собі.

Ще складніше із кредитами. Як сказав аналітик Фонду національної енергетичної безпеки (ФНЕБ) Ігор Юшков: «Якщо Китай надає кредити російським компаніям, то бере високий відсоток і вимагає, щоб частина цих кредитів витрачалася на закупівлю у китайських компаній. Щоб гроші врешті-решт залишалися в Китаї».

Вести мову про те, що склався енергетичний союз Росії та Китаю можна, але поки що лише на папері. Їх підписується багато зараз, так було у минулому і буде в майбутньому. Насправді, реальність є дуже далекою від рожевих уявлень, що розганяються російською та китайською пропагандою.

Пекін підштовхуватиме Москву до подальшого протистояння із Заходом та Вашингтоном насамперед. Із згаданих та інших причин йому це вигідно.

Щодо військово-технічної та іншої співпраці з режимом Лукашенка, то тут ще більше пропагандистського туману. Військовим потенціалом Білорусі можна знехтувати через незначну величину. Безплатно зброю Пекін не постачатиме, а Лукашенко платити просто не може. Та й Москва не допустить надто братніх військових відносин. Нехай і з відносно дружнім до першого повороту Китаєм. Тож тут лише усмішки, тости та обіймання з присяганнями у вічній дружбі та братерстві.

Скидається на те, що розмовами про союзи Москва та Пекін хочуть когось налякати. Цікаво кого? Вашингтон і Брюссель чудово знають ціну таким, так би мовити, союзам. Тож ця пробна куля проживе не надто довго.