Хто ми?

Я далекий від того, щоб робити оптимістичні прогнози щодо стану вітчизняного кінематографа. Між тим, нині і в його царині намічаються позитивні процеси. Щоправда, вони поки що пов’язані не стільки із бажаними змінами у самому українському кіно, скільки із тектонічними зрушеннями в українському суспільстві.  Якщо раніше, за рідким виключенням, важко було побачити на наших екранах вітчизняний фільм (його показ зазвичай обмежувався фестивальною програмою або прес-показом для журналістів), то нині намітилися протилежні тенденції. Я, наприклад, так і не зміг подивитися на екрані «Ровер»  Девіда Мішо, незважаючи на голлівудські та канські «відмітини» цього фільму, бо сеанс часто скасовували через брак глядачів. У той же час, у тому самому залі «Плем’я» Мирослава Слабошпицького збирало якщо не аншлаги, то достатньо повні зали.

Фільм «Такі красиві люди» Дмитра Мойсеєва, на відміну від розкрученої картини Слабошпицького, навряд чи матимете такий же успіх у глядача. Тут справа і в рекламі, і в цікавості до «Племені» з боку зарубіжних фестивалів, і в тематиці, жанрових особливостях та якості самих фільмів. Між тим, попри всі слабкості дебютної картини Мойсеєва (вона не отримала призів на конкурсі останньої «Молодості», її ж прем’єра нещодавно відбулася в кінотеатрі «Київ»), «Такі красиві люди» все ж варті уваги. По-перше, завдяки хорошим оператору та художнику (Сергій Тартишніков та Віктор Харкевич) фільм тішить око — більшість його кадрів нагадують про майстрів голландської школи  живопису. Спокуси стилізувати картинку під голландців було важко уникнути, оскільки дія стрічки відбувається на березі моря, його герої промишляють риболовлею, то ж і натюрморти з рибою так і просяться в кіно, у назві якого є слово «красиві».  По-друге, режисер стверджує своїм фільмом давно забуті істини, головна з яких полягає у тому, що щастя треба шукати не в зовнішніх обставинах свого життя, а у стосунках з «красивими людьми».

Герої картини, покинувши сповнене напруги та суєти життя в мегаполісі, оселилися в омитих морем пісках Південної Україні, щоб жити в гармонії з природою. Щоби нехитра  історія знайомства самотньої жінки із таким же самотнім чоловіком  стала цікавою і для кіногурманів, режисерові та акторам (у головних ролях  Поліна Войневич — Марта та Костянтин Данилюк — Іван) не вистачило досвіду і майстерності, якої, на жаль, не здобувають належним чином у наших мистецьких вузах. Тому сюжет тут пробуксовує, метафори не набувають потрібного смислового та емоційного наповнення, а зміни, які відбуваються з героями, є радше декларативними, аніж внутрішніми.             

...Поки фільм знімали, акцент у його назві, зрозуміло, робився на «красиві». Тепер же, коли у нас війна і нам, здається, вже не до краси, хочеться робити акцент на слові «люди». Стільки проявів нелюдяності ми побачили за останні десять місяців, що час уже почати дискримінувати людей від не людей не лише за формою тіла. Утім, людяності без краси в homo sapiens не виховаєш. То ж назва фільму Дмитра Мойсеєва, як і настрій та головний месидж цієї картини як ніколи актуальні.

Продовження теми:

«Мені потрібно було місце, яке схоже на край світу»