«А у нашому дворі...»

Відчути, а, відтак, за В. Дільтеєм, і осягнути дух доби, що минає; вихопити із плину часу й зафіксувати на плівці її неповторну подобу — це є одним із двох найбільших соціальних завдань фотографії (хоч щоб на цю тему казали апологети «l’Art pour l’Art») в епоху глобалізації.

Розмиваючи межі поміж суспільствами, сьогодення уніфікує життя за найменше вигадливими канонами й просто на наших очах розчиняє у морі одноманітності самобутні культури — унікальні світи зі своєрідним порядком, притаманним лише для них укладом та життєвими ритмами. Подібно до того, як завезені із Європи види тварин незворотно змінили довкілля на о. Маврикій та спричинилися до зникнення птаха додо, що став сумним символом невідновлюваності в природі, стихія глобалізації підриває локальні культури, неминуче руйнує їхню цілісну атмосферу й перетворює на археологічні шари, цікаві хіба що поодиноким ученим.

«Деякі люди вміють відчути дощ. Решта просто мокріють», — метафорично описав сон почуттів, характерний для більшості обивателів, Б. Марлі. Індиферентне ставлення українців до національно-культурної спадщини (згадаймо бої за збереження пам’яток Києва) є промовистим свідченням браку відповідальності та історичної пам’яті. Втім, найперше — нерозвиненості естетичного почуття, тільки на грунті якого й можливе осягнення неперехідних цінностей — а, отже, й самого життя. Власне, пробудження й виховання чутливості до його розмаїтих, яскравих та живих виявів і є другим соціальним завданням митця — людини, що вміє помічати прекрасне. Марія Сурженко — фотограф-початківець із Донецька, яка взяла участь у цьогорічному Фотоконкурсі «Дня» в категорії «Світ очима дітей», — поза сумнівом, має цей дар.

Робота молодої донеччанки «А у нашому дворі...», яку нагороджено на останньому Фотоконкурсі газети «День» призом від Британської Ради, занурює нас у неквапливу і затишну атмосферу Єрусалимки — старого району у Вінниці, заснованого наприкінці ХVIII ст. і заселеного єврейськими бідняками. Блукаючи старовинними вуличками, виконаними у знаменитому стилі єврейського міського бароко, авторка відкриває маленький світок, що вражає своєю щирістю. Вона знаходить і карбує на плівці життя-тут-і-тепер. В якому маленька дівчинка, підкидаючи м’ячика в небо, зосереджується на тому, аби конче його зловити, бо для неї ця Гра є відчутно чимось більшим за гру. В якому маленький хлопчик, ховаючись за дверима від об’єктиву, відкриває для себе співвіднесеність з Іншим — і у такий спосіб відкриває себе. В якому (за межами вихопленого у вічності кадру) розгортається прекрасна історія родинного щастя, де є тато і мама, спільна праця й радість Ігри. Радість Життя.

— Фотографію зроблено в Вінниці в серпні цього року, — розповідає Маша. — Я брала участь у фестивалі (аудіовізуальних мистецтв. — С.С.) «Кришталеві джерела». Фестиваль закінчився, всі роз’їхалися по домівках, але у нас, донецьких учасників, поїзд був тільки ввечері, тому потрібно було чимось зайнятися. Ми вирішили поблукати Вінницею і поїхати до єврейського квартальчика. Нам, щоправда, радили туди не їхати, мовляв, там немає нічого цікавого, але вони були неправі.

— А звідки виникла ця ідея?

— Це була моя ідея (посміхається). У нас була екскурсія автобусом, і коли ми проїжджали той район, мені сподобалося. Потім мені дозволили скласти маршрут, тому ми пішли саме туди. Там дуже розбиті вулички, старі-старі будинки. Красиво. В цьому був якийсь свій шарм. Свій дух і своя атмосфера. Ці будиночки із історією, із якоюсь душею. Вони немов антиподи сучасної пластикової моди, абсолютно однакової та позбавленої смаку. Ми там довго ходили і натрапили на будиночок, яких немає в Донецьку. На ганку сидів татусь із маленькою дівчинкою. Вони чистили моркву. А поряд бігав малюк. Ми одразу хотіли сфотографувати його, але він тікав від нас. Проте це було навіть і краще, бо він визирав із-за дверей, сміявся. Потім тато з донькою дочистили свою моркву, тато забрав все те діло, а дівчинка взяла м’ячик і почала ним гратися. Тим часом малюк все ще так само тікав від нас. Згодом на подвір’я вийшла й мама. Дуже класно, що тато дозволив нам провести зйомку, бо зазвичай батьки забороняють фотографувати дітей. А ці виявилися дуже добрими.