Час прокидатися

Прикро займатися тим, чого не любиш, але куди ж втечеш від суспільства, яке примушує дотримуватися певних умовностей.

Отож, після десятка дзвінків від різних людей, які сповістили мене про статтю Костянтина Родика «Сюжет шкода» (див. «День» від 17.11.2006) з сакраментальним українським — «ти ж даси відповідь?» — я й подумав: доведеться.

Щоправда, не бачу сенсу писати відповідь на статтю Костянтина Родика, радше варто поміркувати над окремими темами Родикових сновидінь, які мають безпосередній стосунок до дійсності. Бо попри надто дратівливий сон головного редактора «Книжника- Рев'ю» окремі пасажі статті «Сюжет шкода» дозволяють поміркувати над болючими проблемами сучасного стану книговидавничої галузі, які сьогодні більше замовчуються, бо якщо тверезо оцінювати стан справ, то справді краще тікати в сновидіння.

Щоправда, перед цим дозволю собі дати відповідь на кілька пасажів, які автор втнув за рецептами ВПШ- коктейлю (ВПШ — вищі партійні школи радянської доби), що вчить так змішувати правду з вигадкою, що важко відрізнити одне від іншого.

Отож, кілька слів про суміш фактів і вигадки.

Чому міжнародну громадську організацію «Академія книги» було зареєстровано до проведення першої конференції?

Все дуже просто. Хто бодай раз стикався з реєстрацією громадських організацій, дуже добре знає, наскільки марудним і тривалим є цей процес у нашій державі. Він може тривати місяць, може — два, а може розтягнутися й на рік. Десь свята, десь не «так оформлені документи», десь чергова зміна влади, десь «ображені» чи «незапрошені» допоможуть розтягнути процес реєстрації на невизначений термін. Це лише уві сні результат досягається миттєво, в українських реаліях не виконуються навіть Укази Президента. І нічого. Живемо, й робимо вигляд, що все нормально.

Отож, аби відстань між конференцією з широким залученням громадськості та юридичною реєстрацією «Міжнародної громадської організації «Академія книги» не затягнулася на невизначений термін, Володимир Рубан, Дмитро Стус і громадянин Чехії Франтішек Капєцкі власним коштом і власним часом (що нині дорожче, сказати важко) подолали всі перепони й оформили необхідну документацію. Чому троє? Бо це є юридичною нормою навіть тоді, якщо коло учасників громадської організації налічує десятки і навіть сотні людей.

Тепер про майже військову вісь «Стус — Рубан — Шевченко» і суми з великою кількістю нулів, які наснилися Костянтину Родику.

Дивно, що колишній держчиновник К.Родик має коротку пам'ять чи невідповідну кваліфікацію, бо лише не маючи жодних уявлень про порядок використання бюджетних коштів можна уявити, що неприбуткова громадська організація може «дерибанити» держбюджет.

Що ж до участі «Київської Русі» в організації підготовки й проведення «Другої міжнародної Київської виставки» та «Книжкового ярмарку на Світовому форумі українців», то, в першому випадку, «Київська Русь» і я особисто долучився до цього, бо вважав і вважаю, що сьогодні лише Київська інфраструктура здатна забезпечити проведення великого міжнародного книжкового зібрання. На жаль, фінансовий стан абсолютної більшості вітчизняних видавництв не дозволяє їм витрачати належні кошти для оплати стендів у спеціалізованих виставкових приміщеннях. У неспеціалізовані — серйозні видавці не поїдуть, бо звикли до певного рівня умов і комфорту. І дуже добре, що до цього долучився тодішній віце-прем'єр В.Кириленко і заступник голови Держкомтелерадіо України В.Шевченко.

Що ж до Світового форуму українців, то після відмови однієї відомої виставкової діячки займатися організацією виставки без «реєстраційного збору», то на прохання С.Проскурні і В.Шевченка «Київська Русь» просто латала дірку. Справді, виставка допомогла нам встановити контакти з багатьма видавцями і заявити про себе. Що ж до сум з багатьма нулями, то державні кошти були перераховані нашій друкарні лише за друк каталогу учасників виставки. Багато хто з видавців підходив і дякував за ці каталоги, вважаючи їх одними з кращих за всю історію українських книжкових виставок.

На всі інші Родикові закиди не буду навіть відповідати, бо вони абсолютно безпідставні. Натомість присутній давній, не радянський навіть, а універсально тоталітарний принцип: будь-якими засобами посіяти недовіру до когось. Масова психологія консервативна і керується давньою приказкою — «диму без вогню не буває».

Тепер про «Академію книги» та причини, що підштовхнули до її заснування, а також про Володимира Рубана та Василя Шевченка, працювати з якими маю за честь.

Власне, розпочинаю з персоналій невипадково, бо коли відомий у вузькому колі редактор вибудовує вісь «Стус — Рубан — Шевченко» (майже за класичним «Берлін — Рим — Токіо»), то варто принаймні представити його учасників.

Отже, Володимир Рубан, генеральний директор видавництва «Київська Русь». Ми познайомилися трохи більше року тому. Він запропонував мені створити український літературний журнал «Київська Русь». Журнал вже було зареєстровано, але його треба було зробити і В.Рубан шукав фахового редактора.

Під час першої зустрічі я поставив лише одне запитання: навіщо Вам цей біль голови й майже стовідсоткова збитковість у перші рік-два?

Почувши, що В.Рубан бачить тривалу комерційну перспективу журналу та українського ринку і ладен чекати три роки, за які мушу зробити журнал якщо не самоокупним, то принаймні, рентабельним, узявся за роботу. Пізніше довідався, що така ж розмова відбулася у В.Рубана і з К.Родиком. Але високі сторони, як то кажуть, не дійшли згоди. Ринкова психологія В.Рубана й ґрантова К.Родика виявилися непоєднуваними (була й доволі дивна історія з викупом у «Книжника-Рев'ю» частки журналу «Радуга», який нині також підтримується В.Рубаном). Власне, різні бачення завдань і функцій літературного журналу в сьогоднішніх умовах і не дали домовитися В.Рубанові та К.Родикові.

Перший пiдрахував витрати і думав, як зробити журнал рентабельним, ввести в ринок і зробити цікавим читачеві-покупцеві. Другий, як і у випадку з «Книжником-Ревю», думав про виготовлення продукту, який буде цікавим особисто йому. Природно, що поширенням журналу ніхто всерйоз не займався і «Книжник-Ревю» поступово став важливим лише для довколалітературної тусовки. Різновекторність перспектив і зумовила незапрошення пана редактора на першу конференцію «Академії книги». Але що в цьому дивного? Якщо в якихось питаннях інтереси збігатимуться, ми їх відстоюватимемо спільно, а шуканти гранти для видання «Книжника-Ревю» в плани «Академії книги» не входить.

Скажу більше. Не один раз чув від К.Родика фразу: як бездарно витрачаються кошти! Я б на них стільки номерів журналу видав!

Та чи варто сьогодні видавати журнал для вузької тусовки, який не лише не поширюється в регіонах, але навіть не ставить перед собою такої мети? Який не лише не переймається проблемами сьогоднішнього читацького загалу, а й навіть не знає, як і чим той загал живе. Це теж відгомін грантової психології: не фінансувати бібліотеки, але провадити пишні святкові концерти, недофінансовувати музичні школи й вкладати величезні кошти в організацію ніби «безкоштовних» вуличних заходів. Чому ні, і те й те працює на витворення прірви між «обраними» та народом.

Утім, я не виступаю проти грантів. Більше того, в сьогоднішній реальній а не вигаданій Україні без них, грантів себто, — жодного вартісного проекту не зробиш. Але ми не можемо дозволити собі займатися «штукою задля штуки». Пам'ятаю, як було прикро, коли років 7-8 тому побачив дві кімнати, завалені журналом «Світовид». Гарним літературним журналом, який видавали, друкували, але не поширювали...

Володимир Рубан прагне зробити український журнал рентабельним, а відтак цікавим людям, які платитимуть за нього потом зароблені гроші. В цьому — народність і потрібність журналу людям. Не знаю, чи вдасться досягнути цього особисто мені, але такий виклик я вважаю цікавим. Тому й скидаю капелюха перед видавцем, який цього літа взявся ще й за врятування дитячого журналу «Соняшник», підтримавши його за рахунок прибутків компанії, які можна було б витратити на машину-квартиру-теплі краї- ще бозна на що. Щиро, поруч із цією людиною бути не соромно.

Про Василя Григоровича Шевченка, заступника голови Держкомтелерадіо, який займається проблемами книжкової галузі, писати і легше, і складніше. Різкий, неординарний, здатний приймати самостійні рішення, він абсолютно не схожий на той тип укрчиновника, єдиною чеснотою якого є «свята» турбота про власне крісло. Здається, пана Родика особливо ображає той факт, що В.Шевченко не включає адмінресурс для підтримки журналу «Книжник Ревю». «Київської Русі», на жаль, також. Але, як на мене, сьогодні він єдиний з владного олімпу, хто розуміється на проблемах української книги та українського книгопоширення. Саме тому, думаю, за нинішніх умов йому не солодко. Та й чи може бути інакше, якщо він був і залишається послідовним противником приватизації ДАК «Укрвидавполіграфія». І дуже добре, що сьогоднішнє керівництво Держкомтелерадіо, здається, зайняло таку ж позицію. Утім, проблему не знято. Залишається сподіватися, що новому керівникові відомства Едуарду Прутніку вдасться домогтися зняття ДАКу зі списку підприємств, запланованих для приватизації на рік наступний.

Такі українські реалії. Приватизація багатьом видається найліпшим рецептом наповнення бюджету. Але чи правильно, чи по-державному, втрачати контроль над іще одним ринком? Чомусь майже не маю сумнівів, що якщо приватизацію ДАКу таки буде здійснено, то наслідки будуть дуже подібні до ситуації десятирічної давності з приватизацією книжкових крамниць і складів. Тоді також iшлося про те, що треба ламати непридатну для нових реалій мережу українського книгопоширення, бо вона лише гальмує розвиток української книжки. Зламали. Сприватизували. І за рік-півтора книжкові наклади впали майже до нуля, бо їх нікуди було посилати на продаж, адже більшість колись книжкових крамниць перепрофілювали. Помилка, звісно, але ж якою шляхетною була мета!

Справді, сьогодні більшість українських поліграфічних комбінатів і устаткування мають застарілі технології... Але наївно сподіватися, що нові власники вирішать проблеми їх модернізації. Українські реалії доби незалежності не переконують у тому, що після цього а) більшість приміщень ДАКу не буде перепрофільовано; б) поліграфічна галузь України залишиться конкурентоспроможною і не потрапить у фінансову залежність від російського (європейського чи американського) капіталу; в) що не зростуть різко ціни на поліграфічні послуги.

І марно сподіватися, що магічне слово «ринок» знову все виправдає. Саме тому кількарічні намагання В.Шевченка переконати керівництво держави в необхідності збереження контролю над книжковою галуззю, важливою складовою інформаційної безпеки, здаються мені і мудрими, і державницькими. Власне, за послідовне відстоювання цієї позиції, він і має чимало недоброзичливців. Проте я волію з ним програти, аніж з кимось іншим виграти.

Тепер про причини, що спонукали до створення Міжнародної громадської організації «АКАДЕМІЯ КНИГИ».

Перша і головна — вижити! Всім. Видавцям, письменникам, друкарям, книгоношам.

Фізично!

А нам своє робить: видавати український літературний журнал «Київська Русь», сприяти виходу в світ дитячого журналу «Соняшник» та російськомовного журналу «Радуга», започаткувати видання книжкової продукції.

Для цього треба дуже мало: ринок із чіткими, рівними для всіх, правилами гри.

Це і є програмою мінімум.

З цього ми виходили, коли засновували «Академію книги», під її реалізацію запрошували до співпраці людей, які стикаються з тими ж проблемами — відсутність загальноукраїнської мережі книгопоширення, недотримання авторських прав, порушення чиновниками законів і розпоряджень президенту України. Про останні розмова особлива: дивина, сьогодні законодавча база в Україні така, що мимоволі витворюється ілюзія захищеності вітчизняного товаровиробника. Фактично ж усі задекларовані й гарантовані законом права можуть бути безкарно порушені чиновником якого-будь рівня.

Програма максимум «Академії книги» передбачає участь у відновленні всеукраїнської мережі книгопоширення, участь у створенні загальноукраїнського каталогу книжкової продукції, роботу з тими дипломованими редакторами, які хочуть підвищувати свій культурний рівень (на жаль, рівень значної частини сьогоднішніх випускників мене, як головного редактора журналу, не влаштовує. Скажіть, як взяти на роботу молодого спеціаліста, який запитує: а хто автор вірша «Сміються, плачуть солов'ї»?).

На жаль, ми живемо в державі, де фах і вміння не дають гарантій стабільності навіть тому, хто випускає кращі книги, журнали, вміє краще за інших продавати книжку. Непрозоре фінансування, надвеликі податки, бідність нестоличного населення України ставить перед вітчизняними видавцями низку передумов, які є майже взаємовиключними: як зробити книжку водночас якісною і дешевою? Як потрапити на регіональні ринки, де за радянських часів продавалося близько 75 % україномовних книжок, коли на рівні сіл і містечок майже відсутні книжкові магазини, а бібліотеки вкрай обмежені в можливості придбання літератури? Як стимулювати підвищення кваліфікації редактора чи коректора, коли він отримує значно менше, аніж некваліфікований будівельник? За рахунок чого стимулювати до підвищення свого професійного рівня прозаїків, гонорар яких за піврічну-річну працю в кращому випадку дорівнює місячній платні шкільного вчителя? Як зупинити повальне скуповування за безцінь авторських прав української класики? Як домогтися виконання авторських прав окремими видавництвами-монополістами?

Це далеко не всі проблеми і не всі виклики. Ба, навіть не всі з найголовніших. Але більшість із них значно простіше й швидше можна вирішити за умов співпраці з державою.

Саме тому засновники «Академії книги» зробили відчайдушну спробу порозумітися з посадовцями, від яких залежить вирішення системних питань розвитку галузі. Хтось відгукнувся, хтось — ні. Це було прогнозовано, але не зробити спроби означало б стати в позу «ображених». Саме тому ми передали запрошення Д.Табачнику, але він в час заснування «Академії» з Президентом був у Науковій бібліотеці НАН України ім. Вернадського. Чи прийшов би він на заснування «Академії», якби мав час? Не знаю. Але він — людина, яка посідає державну посаду й несе відповідальність, у тому числі й за розвиток українського книговидання. До нього цю посаду займав В.Кириленко. Людина, ближча мені за переконаннями. І риторика виступів В.Кириленка на посаді віце-прем'єра мені була ближчою за риторику Д.Табачника. Але... що реально було зроблено? Які ринкові механізми запущено? І не треба говорити про брак часу. На високі посади ніхто не приходить навічно. Але комусь треба впроваджувати в життя механізми ринкового книговидання з преференціями (принаймні на перший час) вітчизняним книговидавцям. Або ж чесно заявити: українській державі цього не треба. І тоді буде чесним не спекулювати на духовності та національних ідеалах.

На жаль, жодних механізмів для покращання умов існування української книжки не запущено. І сьогодні, напередодні вступу до СОТ, маємо реальну загрозу українському видавцеві, авторові, поліграфістові. Думаю, про це варто говорити. Тому, якщо сьогодні Е.Прутнік, як голова Держкомтелерадіо України, чи Д.Табачник, як віце- прем'єр, долучаться до створення механізмів, з різних причин не створених їх попередниками, я готовий допомагати їм у цьому. Як і В.Шевченко (який, до речі, не є юридичним засновником «Академії книги», а просто прийшов на наше запрошення, бо його зацікавила ідея). Як і В.Рубан. Бо лише так ми можемо розвиватись, а не сподіватися винятково на гранти.

Поки ж ми примушені виживати всупереч. І не тому, що не вміємо працювати, а тому, що відсутні правила. Так четвертою статтею Закону України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» держава обіцяє підтримку ЗМІ шляхом протекціоністської політики зниження споживчої вартості інформаційної продукції, включаючи податкове, тарифне та господарське регулювання, відшкодування збитків, надання фінансової допомоги. Стаття 6 цього ж Закону передбачає передачу у безстрокову оренду ЗМІ приміщеннь державної і комунальної власності, якими вони користуються для здійснення виробничої діяльності. Маємо Указ Президента ще від 23.06.1998р. за №816/98 про передачу «видавництвам, підприємствам книгорозповсюдження в оренду на строк не менше десяти років приміщень, в яких вони розташовані, та продовження раніше укладених договорів оренди». Маємо ще низку указів і законів.

І що?

Скільки книгарень з того часу закрилося! Скільки приміщень було відібрано у видавництв? Якою ціною було відстояно право на приміщення журналу «Соняшник» (та й чи відстояно? Адже поки виграно лише суд першої інстанції, але вже є апеляція, й ніхто не знає, яке рішення винесе суд інстанції другої. І з чого шукати кошти на адвокатів?)? І все це при тому, що є клопотання віце-прем'єра, голови Держкомтелерадіо... при тому, що всі — «за». А що робити тим, хто чимось комусь «насолив»?

Те ж стосується й проблем книгопоширення. Цим самотужки займається видавництво «Факт» з акцією «Рік української книжки в Україні», газета «День», «Київська Русь», Андрій Курков, Тарас Федюк, брати Капранови, видавництво «А.С.К.»… Але поодинці важче поширювати інформацію, важче ставити запитання, важче захищатися від «бєспрєдєла».

От ми й вирішили об'єднати тих, хто в цьому зацікавлений і хоче продавати книжку. Ми вже домовились про координацію дій із «Асоціацією видавців», її президентом Олександром Афоніним, і готові працювати зі всіма, кого зацікавлять ідеї «Академії книги».

Ми не боїмося програти. Можливо, наші шанси й невеликі, але й не малі. Принаймні я не думаю, що варто опускати руки, поки не зробив усього, що можеш і мусиш.

Навіть попри погані сни.

P.S. Між іншим, про крадіжку ідеї «Академії книги» в Юрія Ковальського. Пан Юрій радше украв ідею у самого себе, бо є членом ревізійної комісії «Академії».