Чим загрожує сучасній Україні поворот Кремля до імперських цінностей
Президент Російської Федерації Д. Медведєв підписав указ про святкування у 2012 році 1150-річчя народження російської державності, після чого організував у старовинному місті Володимирі 22 липня ц. р. зустріч з істориками. Того ж дня і там же відбулося спільне засідання президій двох президентських рад — Ради з культури та мистецтва і Ради з науки, технологій та освіти. Під час зустрічі з істориками й спільного засідання було озвучено виступи й доповіді, в яких обгрунтовували визначений президентом ювілей. Д. Медведєв нерідко вступав у діалог з виступаючими й доповідачами. Насичений день він підсумував таким реченням: «В контексте празднования зарождения русской государственности, российской государственности мы должны думать и о расширении пространства «Русского мира» всеми возможными способами, которые только есть».
Можна бачити, що Д. Медведєв розуміє різницю між руською державністю і російською державністю, якщо передає обидва визначення через кому. Однак ці визначення зливаються в нього в одне — «Русский мир», про який ми вже багато чули від патріарха Кирила. Але патріарх говорив про «Русский мир» в його православному сенсі, а президент Росії надає йому світський характер.
Стенограми зустрічі з російськими істориками й спільного засідання президентських рад є на сайті президента РФ в Інтернеті. Виступи заслуговують на ретельний аналіз українськими інтелектуалами хоча б для того, щоб у керівників України напередодні 20-ої річниці незалежності виробилася позиція з цього цілком політичного, а не історичного питання. Історики повинні сказати своє слово, поки існують газети, спроможні висвітлити їхню позицію. Відверто кажучи, не хотілося б дожити до того, коли така можливість залишиться тільки у виданнях української діаспори.
У «Повісті временних літ» є датоване 862 роком повідомлення про те, що слов’янські (словени, кривичі) й фінські (чудь, меря, весь) племена звернулися до варягів (у Західній Європі їх називали норманами) з проханням «володєті нами». Рюрик із дружиною почав княжити в Ладозі, а потім заснував Новгород. Його брати Синеус і Трувор княжили відповідно у Білоозері й Ізборську.
Історик Герард Міллер, який приїхав з Німеччини в Санкт-Петербург на запрошення Петра І, написав доповідь про походження народу й імені російського, в якому висловив думку про тотожність Руси й варягів. Михайло Ломоносов назвав доповідь непатріотичною. Рукопис було знищено, бо його автор, як стверджували, пригнічував національну гідність росіян.
Однак у Міллера знайшлися захисники, яких назвали норманістами. Микола Карамзін і Михайло Погодін були переконані, що Новгородська держава виникла внаслідок завоювання слов’янських і фінських племен варягами на чолі з Рюриком. Сергій Соловйов теж відводив норманським дружинам вирішальну роль у формуванні князівської влади в слов’ян. На таких же позиціях стояли Василь Ключевський і Михайло Грушевський. Пізніше їхні погляди засвоїли Микола Рожков, Михайло Покровський і Володимир Мавродін. Назвати їхню позицію непатріотичною вже не випадало, тому що вони розглядали утвердження державності як наслідок тривалого розвитку суспільства, а запрошення варягів — як епізод, завдяки якому сформувалася династія Рюриковичів.
Міфологема про запрошення Рюрика прижилася в імперії Романових. Під час розпаду Київської Руси Рюриковичі поділилися на Мономаховичів, Ольговичів, Романовичів та ін., але не перестали вважатися однією династією. Після смерті сина першого російського царя Івана ІV Федора Івановича володимиро-суздальська гілка Мономаховичів припинила існування, але Романови небезпідставно вважали свій рід відгалуженням династії Рюриковичів. Приступаючи до ліберальних реформ після тяжкої поразки Росії в Кримській війні, імператор Олександр ІІ використав літописну згадку про запрошення Рюрика і через наближення унікального (з трьома нулями) ювілею цієї дати повелів розробити проект такого ж унікального пам’ятника. У вересні 1862 року він урочисто відкрив у Новгороді грандіозний пам’ятник Тисячолітній Росії.
За радянських часів до цього свята дореволюційної імперії ставилися негативно, особливо після Великої Вітчизняної війни. Гітлерівські пропагандисти використали легенду про закликання на царство варягів, що належали, за їхніми уявленнями, до «нордичної раси», як доказ неповноцінності слов’янських народів. Однак від 70-х рр. дискусія між норманістами й антинорманістами стала вважатися вичерпаною, тому що вплив варягів на східнослов’янське суспільство вже не піддавали сумніву, сперечалися тільки щодо його ступеня. Лише окремі історики (Борис Рибаков, Андрій Сахаров) заперечували будь-яку роль варягів в історії Руси.
22 липня у Володимирі Д. Медведєв не раз підкреслював, що указ про святкування 1150-річчя народження російської державності давався йому непросто. Починаючи зустріч з істориками, він заявив, що указ — це привід для дискусії, хоча тут же додав: будемо дотримуватися поки що канонічних підходів. Завершуючи зустріч, президент підсумував: «Хоч я й сказав вам про те, що в мене довго ручка була в підвішеному стані перед тим, як я підписався під указом про оголошення наступного року ювілейним роком, але я не вважаю, звичайно, що це випадкова подія».
Майже ніхто з істориків не перечив президенту. Директор Інституту російської історії РАН Ю. Петров сказав, що указ допоміг історикам досягти консенсусу й звернув увагу присутніх на слова Олександра ІІ, сказані під час відкриття пам’ятника в Новгороді: «Да будет знаменательный день этот новым залогом неразрывной связи всех сословий земли Русской с правительством с единой целью — счастие и благоденствие нашего Отечества».
У вступному слові на спільному засіданні президентських рад Д. Медведєв уже висловився абсолютно визначено:
«После эпохи отрицания смысла этих всех событий (особенно это было характерно для советского периода) в настоящий момент уже сформировался более взвешенный подход к тем событиям давних лет. Я рассказывал нашим товарищам и вам хотел сказать, что, когда я подписывал этот Указ, я долго думал: надо его подписывать, не надо его подписывать, — и все-таки соображения в пользу празднования этого символического юбилея российской государственности перевесили, потому что это имеет значение не только и не столько научное, может быть, сегодня, сколько абсолютно практическое. А смысл очевиден: консолидация нашей страны, нашего народа в целях дальнейшего развития нашего большого и очень сложного государства».
З доповіддю від Ради з культури та мистецтва виступив директор Ермітажу Михайло Піотровський. Не звертаючись до згаданих раніше гітлерівських пропагандистів, він указав, що міфологема про Рюрика, яка викликала стільки суперечок між норманістами й антинорманістами, стає знаком спокійного визнання ролі зовнішнього чинника в історичному світовідчутті російських громадян. Таке визнання, на його думку, є виявом почуття власної історичної гідності.
З доповіддю від Ради з науки, технологій та освіти виступив ректор Московського державного інституту міжнародних відносин при МЗС РФ Анатолій Торкунов. «Было бы совершенно неправильным сужение в историческом сознании, а иногда даже, к сожалению, и в школьных учебниках древнерусского государства до северо-восточных княжеств или Московского княжества... Более широкий, не связанный с современными государственными границами ареал российское общество будет принимать в качестве своего, обжитого, укоренного в сознании. Открытость широкому европейскому пространству, где есть место и Полоцкому княжеству, и Червонной Руси, дает нам совершенно иное восприятие пространства от Балтики до Черного моря. Это восприятие не имеет ничего общего с примитивным имперским подходом (sic! — Авт.). Скорее, наоборот, оно формирует чувство добрососедства, транспарентности, объективной близости со странами современной Европы».
Тут доречно вклинити в контекст довідку про Червону Русь. Як указував покійний Ярослав Ісаєвич, це — географічно не окреслена через брак джерел західна частина Волинського князівства в X—XIII ст., предмет тривалої суперечки між Руссю, Польщею й Угорщиною.
Варто навести ще одне судження шановного ректора: «Деконструкция привычной историко-географической среды, которая произошла лет 20 тому назад, поставила наше общество перед необходимостью определения новой российской идентичности. И в этом плане триада отраслей гуманитарного знания и соответствующих им учебных дисциплин (русского языка, литературы и истории) является системой и основой мировоззрения, фундаментом национально-гражданской идентичности каждого россиянина».
Це речення не можна навести українською мовою, тому що в нас слово «росіянин» є відповідником слова «русский» у російській мові. А Торкунов веде мову про сукупність російських громадян, якій відповідає в російській мові слово «россияне». Залишається все-таки незрозумілим, куди ж ми всі поділися...
З особливим пафосом в обговоренні доповіді виступив президент «Фонду громадської думки» Олександр Ослон: «Когда формулируется идея празднования 1150-летия российской государственности, фактически речь идет не о том, что Рюрик пришел, а о том, что возникла идея, охватившая и распространившаяся, сохранившаяся в веках в той или иной форме, что мы являемся одной общностью, одним государством». Ясно, що тут ідеться не про росіян в розумінні «руських», а про всю сукупність населення Російської Федерації. Але ж чим є згадана Ослоном спільнота? Невже це та сама «нова історична спільнота», яка в Радянському Союзі толерантно об’єднувала всіх — від естонців до туркменів? Радянським пропагандистам знадобилося додати до відомих людству історичних спільнот (плем’я, народність, етнічна нація, громадянська нація) ще одну, щоб з’єднати в одне ціле населення СРСР. Таж ні, жодної толерантно визначеної спільноти Ослон не має на увазі. Прикінцеве речення в його виступі пролунало так: «Государственность — это не государство, а свойство государства, механизм поддержки идентичности людей, которые на вопрос «кто я?» отвечают: «Я — часть Российского государства, я — житель русского мира».
І Російська імперія, і Радянський Союз були імперіями. Радянський Союз як імперія істотно перевищував дореволюційну Росію за територією, тому що містив, разом з союзними республіками, радянізовані країни Центрально-Східної Європи. Але різниця між імперіями полягала не стільки в конфігурації кордонів, скільки в їхній внутрішній сутності. Щоб зрозуміти, чим загрожує сучасній Україні поворот Кремля до дореволюційних імперських цінностей, треба усвідомити, чим одна імперія відрізнялася від іншої.
Радянський Союз формально не поглинув країни «соціалістичного табору». Імперські інтернаціоналісти в Кремлі від початку ставили перед собою більш вагомі завдання. Це засвідчувала й теорія світової революції, і герб СРСР із зображенням земної кулі. З появою ракетно-ядерної зброї проблема світової революції відпала, але все-таки офіційною емблемою Московської олімпіади 1980 року було затверджено силует Спаської башти Кремля, який виростав з п’яти кілець-континентів.
Будучи конституційно сукупністю рівноправних республік, Радянський Союз насправді складався з центру, який поглинав підприємства і відомства загальносоюзного підпорядкування в кожній республіці, а також з республіканських оболонок, з яких центр вилучив усі вагомі об’єкти. Росія залишалася державотворчою республікою, але політично й економічно була принижена більше, ніж інші, тому що нікого в Кремлі не влаштовувала поява в Москві чи деінде центру-конкурента. Сама лише ідея перенести столицю Російської Федерації в Ленінград, яку обстоював член політбюро ЦК ВКП(б) М. Вознесенський, потягла за собою влаштовану на замовлення Сталіна Г. Маленковим «ленінградську справу», через яку загинули сотні компартійно-радянських функціонерів.
Усі інші республіки, утворені так званими «титульними націями», могли безперешкодно розвивати своє національне життя, але в гамівній сорочці радянської державності. Лише тоді, коли почала виявлятися загроза перетворення росіян як загальносоюзної «титульної нації» на національну меншину в кордонах СРСР, Україна й Білорусія почали зазнавати колосального русифікаційного тиску.
Побудова СРСР у вигляді співдружності рівноправних націй з конституційним правом на вихід призвела в ситуації глибокої кризи загальносоюзного центру до розпаду багатонаціональної наддержави. Найбільше постаралася в цій справі єльцинська Росія.
Царська Росія була традиційною імперією, яка в ХІХ ст. обзавелася колоніями. Досить поширена думка про те, що Україна була колонією Росії. Насправді, однак, територія України вважалася метрополією. Для владних кіл імперії не існувало окремого від росіян українського народу. Когось з українців це влаштовувало (Миколу Гоголя, наприклад), хтось був ладний покласти життя лише за те, щоб світ побачив Україну і її народ, її тисячолітні традиції (Тарас Шевченко, наприклад).
І якби тільки владні кола впритул не бачили України... У 1858 році Т. Шевченко не пристав на пропозицію М. Максимовича щодо співпраці із слов’янофільським журналом «Парус». Свою позицію він пояснив так: «Парус» у своєму універсалі перелічив всю слов’янську братію, а про нас і не згадав, спасибі йому. Ми вже, бач, дуже близькі родичі. Як наш батько горів, то їх батько руки грів».
Дуже розумний політолог Лілія Шевцова працює в Московському центрі Карнегі. Я завжди із задоволенням читаю її матеріали в газеті «День» і в Інтернеті. Та вона, мабуть, не читала цього листа Т. Шевченка Максимовичу. Під час зустрічі в редакції газети, матеріали якої «День» опублікував 8-9 липня 2011 року, вона торкнулася позиції так званих «ліберал-імперіалістів». «Вони готові, — сказала Шевцова, — дати карт-бланш і визнати суверенітет Грузії, Центральної Азії, держав Балтії й Молдови, але Україна й Білорусь — це болючий пункт для них. Чогось навіть більшою мірою Україна».
Невже не зрозуміло, чому саме Україна? Адже всі підвалини російської державності, як її розуміють сучасні нащадки династії Рюриковичів, — тут, у нас, на Дніпрі. Ладога, Новгород — це лише початок шляху «з варягів у греки». Кінцевий пункт призначення — Візантія, яка з ХV ст. стала Османською Портою. У середині ХІХ ст. Микола І вирішив поглинути Порту й простягнути свою імперію від Аляски (тоді в складі Росії) через Сибір до Малої Азії й на Балкани. Не вийшло, за султана заступилися Великобританія, Франція, напоготові були Пруссія й Австрійська імперія. Поразка в Кримській війні стала причиною ліберальних реформ і спорудження монументу Тисячолітньої Росії.
Наступного року минає 1150 років події, з якої на величезних теренах Східної Європи розпочався державотворчий процес. Виникла Давня Русь з центром у Києві — держава, історія якої належить усім націям, які сформувалися на її території впродовж віків. Відтоді спільність походження й релігії, подібність культури й традицій могла диктувати і справді диктувала політикам дві протилежні лінії поведінки: з одного боку, стерти будь-які ознаки культурної і мовної неподібності, щоб перетворити три народи в один; з другого боку — захищати об’єктивно сформовану національну ідентичність шляхом штучного відштовхування від сусідів. Обидва курси контрпродуктивні, народи бажають жити в мирі і злагоді.
