ХIМIЧНI IГРИ в «Що? Де? Коли? Скiльки?»

ПIД ОХОРОНОЮ... ЧОТИРИ КIЛОГРАМИ БОЙОВИХ ОТРУЙНИХ РЕЧОВИН

Сьогодні більшість держав намагається протистояти катастрофічним наслідкам минулих і передбачуваних хімічних воєн. Доказом цьому служить Конвенція про заборону розробки, виробництва, накопичення, застосування хімічної зброї і її знищення. Документ набув чинності 3 роки тому, і його підписали 171 і ратифікували 140 країн світу. (Україна підписала його 13 січня 1993 року і ратифікувала 16 жовтня 1997 року). Відповідно до Конвенції, усі її учасники протягом 10 років після набрання документом чинності зобов’язані знищити запаси хімічної зброї. Крім того, Конвенція регулює виробництво, переробку і використання хімікатів, що, не будучи упакованими в бойову оболонку, можуть використовуватися для виробництва зброї, як зброя або мати подвійне призначення. Як стверджує начальник Військ радіаційного, хімічного і біологічного захисту (РХБЗ) Збройних сил України генерал-лейтенант Віктор ЛИТВАК, у деяких країнах, включаючи і ті, що приєдналися до Конвенції, ведуться розробки бінарної хімічної зброї. Складові її безпечні, поки вони існують самі по собі, але якщо їх звести воєдино... Іншими словами, загроза радіаційного, хімічного і біологічного нападу під час військових конфліктів цілком реальна, у чому переконалися американці, коли в ході операції «Буря в пустелі» Ірак здійснив кілька хімічних атак.

Як заявив «Дню» начальник групи планування екологічного забезпечення служби екологічної безпеки управління начальника військ РХБ захисту Збройних сил України майор Юрій ГНИЛИЦЬКИЙ , Збройні сили України хімічної зброї не мають. Після того як Росія вивезла в 70-х хімічну спадщину часів СРСР, що зберігалася на базі в смт Машевка Полтавської області, з метою її утилізації, на збереженні Збройних сил України залишилася... 2,5 кг іприту і більш за 1 кг фосгену. Використовуються вони для науково-дослідних цілей, випробувань і модернізації старих захисних засобів від хімічної зброї і розробки нових. При цьому згідно з Конвенцією країни-учасниці можуть законно мати на своїх територіях до тонни бойових отруйних речовин. За його словами, Росія офіційно заявляє про наявність у неї на 5 базах 40 тис. тонн (за деякими даними — 150 тисяч тонн) бойових отруйних речовин, 2,5 з яких — фосфорорганiчної і нервово-паралітичної дії. Щоб покласти початок знищенню хімічних боєприпасів, Росії необхідно не менш $6,5 млрд.

ПРОГУЛЯНКИ ПО «ХIМIЧНОМУ ПЕКЛУ»

Небезпеку для суспільства і навколишнього середовища, застерігає доктор хімічних наук, президент Союзу «За хімічну безпеку» (Росія) Лев ФЕДОРОВ , становить не тільки військово-хімічний арсенал, який пильно охороняється, але і так зване забуте (закопане і загублене на полігонах і складах Росії до 1946 року), а також залишена (у Білорусі, Казахстані, Узбекистані, Україні й інших, «не своїх» країнах) хімічна зброя. Територія батьківщини радянської хімічної зброї від Москви до самих до окраїн буяє, за словами Лева Федорова, військово-хімічними полігонами і складами, на яких хімічні боєприпаси за радянськими «екологічними» стандартами знищували методом закопування і затоплення. Спроби очистити воду і землю від хімічної «скверни» починалися десь з часів голови РНК СРСР Молотова, але скільки снарядів, бомб, фугасів, мін, шашок, бочок з іпритом, синильною кислотою, адамситом, люїзитом, хлором спочиває на просторах колишньої країни Рад — велике запитання. Приміром, територія хімічного полігону, нині відомого московського району Кузьмінки, попереджає еколог, — серйозно заражена і нагадує отруєне пекло, по якому розгулюють нелякані москвичі.

За словами Лева Федорова, «громадськість зверталася до армії з прямими запитами стосовно колишніх робіт із хімічною зброєю — де, коли, чого і скільки? І не одержала у відповідь жодного путнього слова». Більш того, з держархіву, затверджує він, військові хіміки вилучили 2700 екологічних папок з документами, датованими 1930—1940 роками, залишивши громадськості 300 найбільш безпечних. Тим часом, повідомляє він, вони зобов’язані були у відповідності з Конвенцією про хімічну зброю, повідомити суспільству й уряду всю інформацію про забуту і залишену хімічну зброю, а уряд — доповісти про це в Гаагу, у міжнародну організацію по дотриманню Конвенції. «Не свої країни» відомостей про залишену в них зброю не мають, і «самі нічого зробити не зможуть — усі документи залишилися в Росії», підкреслює Лев Федоров.

Офіційної інформації про запаси старої, залишеної хімічної зброї, зариті чи затоплені, у Міноборони України дійсно немає, підтвердив Юрій Гнилицький, хоча запити російським колегам робилися. Відповідно до Конвенції, країна, що залишила ОР в іншій країні, зобов’язана їх вивезти і знищити, що пов’язано з фінансовими витратами. Можливо, звідси і затримка, хоча офіційне пояснення — відсутність документації. Зараз переговори поновлені, й Україна намагається одержати дані про можливе місцезнаходження небезпечних «подарунків». За словами Ю.Гнилицького, поки українські військові хіміки мають у своєму розпорядженні лише неофіційні дані про зброю, затоплену в акваторії Чорного моря. І Міністерство з надзвичайних ситуацій, Міноборони, організації НАНУ займаються його пошуками в рамках урядової Програми по знешкодженню залишків хімзброї, розрахованої до 2002 року. Як повідомив співрозмовник «Дня», можливі об’єкти пошуку — хімічні контейнери типу Л-100, Л-250, хімічні авіабомби і снаряди, що можуть бути наповнені іпритом, чи люїзитом або їх сумішшю. Сучасні вітчизняні технології дозволяють надійно локалізувати їх, не підіймаючи на поверхню моря. Цікаво, що в ролі морських розвідників можуть бути використані дельфіни. До речі, позаторік поруч зі звичайними боєприпасами військові фахівці військ РХБ захисту знайшли й утилізували зброю часів першої Світової війни, «нафаршировану» фосгеном.

ПРИРОДА ПОВЕРТАЄ ХIМIЧНИЙ «МОТЛОХ»

тім, бойова «хімія», що залежалася і давно вже прострочена — далеко не єдине потенційне джерело небезпеки. Адже на території України працює близько 2000 мирних промислових хімічних підприємств, що виробляють близько 100 найменувань токсичних хімікатів, що підпадають під дію Конвенції. За словами Юрія Гнилицького, особливо густо об’єктами хімічного виробництва насичені центральні і східні області країни. І хоча загроза використання потенційних засобів масового знищення малоймовірна, виключати її не можна. Зокрема, спокусу використовувати хімію народногосподарського призначення як знаряддя тероризму може виникнути в злочинних угруповань. Хоча на подібних об’єктах такий рівень систем безпеки, що навіть закордонні експерти, які побували на них, були здивовані, — відзначив Ю.Гнилицький. Він повідомив також, що Міноборони має всі необхідні прилади, засоби індикації, колективного й індивідуального захисту на випадок будь-яких надзвичайних подій. Правда, є труднощі iз забезпеченням антидотами, які Україна не виробляє і які коштують недешево.

Як би там не було, усілякі запобіжні заходи захисту від техногенних аварій не позбавили нас Чорнобиля, хвилі захворювань у Комсомольську, про який СМІ не «пронюхали», масового облисіння дітей у Чернівцях, недавньої токсикодермії в Болеславчику і не менш загадкового отруєння два роки тому 40 учасників мітингу в селі Хомутець. У двох останніх випадках тінь підозри впала на військове відомство. Тим часом військові наполягають на своїй непричетності до останніх екологічних НП. Болеславчику міжнародна комісія поставила «діагноз» забруднень техногенного характеру і ні грама гептилу, запевняють військові, вони там не пролили. Міжвідомча комісія за участю незалежних експертів, що розслідувала наприкінці минулого року обставини трагедії в Хомутці Полтавської області, за словами Юрія Гнилицького, прийшла до висновку, що симптоматика хвороб не відповідає отруєнню фосфорорганічними речовинами, що містяться також у відходах і в хімдобривах, і версія ураження людей хімічною зброєю не підтвердилася. На його думку, одна iз причин суспільної недовіри до військових в тому, що довгий час колишня радянська армія, якій ідеологи присвоїли почесне звання «народної», була закритою від суспільства і не дуже переобтяжувала себе екологічними проблемами.

Зараз багато чого змінилося. Проте ситуація нагадує погано зрежисовану драму, в якій рушниця, повішена на стіну в першому акті, неодмінно вистрілить у другому. При цьому не виключено, що поки невідомі закордонні агресори ламають голови над розробкою бінарної бойової зброї в лабораторіях, ми одержуємо схожий ефект з’єднання різних хімічних речовин, забутих, залишених, тільки що виготовлених чи завезених, де вийде. Непередбачуваність і стихійність екологічних лих поступово набуває рис деякої закономірності. Та й у прозорість військового відомства громадськість вірити не поспішає — свою навчальну ракету, що влучила в дах будинку в Броварах, військові пізнавали кілька днів. На жаль, кожна нова екологічна проблема не додає авторитету владним структурам, тому що відповідальних ніколи немає, але завжди є потерпілі.

ДОВІДКА «Дня»

Одна з перших відомих історикам спроб здобути перемогу за допомогою отруйних і задушливих газів була почата під час війни афінян зі спартанцями в 431-404 р. до Різдва Христова. Доблесні спартанці просочували дерево смолою і сіркою і спалювали його під стінами міст, що осаджувалися, з метою задушити супротивника. Про застосування отруйних газів згадується й в історії середньовіччя. Ідею боротьби із супротивником шляхом газової атаки підніс у 1855 р. під час Кримської кампанії англійський адмірал лорд Дендональд, що запропонував англійському уряду проект штурму Севастополя за допомогою парiв сірки. Проте людство, мабуть, щоб не здаватися собі зайво кровожерливим, відстрочило початок ери ведення хімічних воєн, і офіційною датою її прийнято вважати 22 квітня 1922 р. Тоді в битві під Іпром германці наважилися на першу газову атаку з застосуванням балонів давно і добре відомого газу хлору. Тоді ж з’явилися перші протигази та інші засоби захисту. А до кінця 20 століття прийшло розуміння — людство сидить на великій хімічній «бочці» і вирішувати проблему треба радикальними методами.

КОМЕНТАР

Заступник директора з наукової праці Інституту гігієни і медичної екології ім. О.Н.Марзєєва АМН України Валерій СТАНКЕВИЧ:

Контроль за радіоактивними речовинами, їхнім видобутком, використанням в атомній енергетиці, а також за особливими видами озброєнь, до яких належать хімічна і біологічна зброя, колись був у компетенції третього управління МОЗ СРСР. Зараз цим займаються кілька структур: Міністерство надзвичайних ситуацій, Міністерство охорони навколишнього середовища і ядерної безпеки України, Міністерство охорони здоров’я України. Однак проблема в тому, що на карті потенційно небезпечних для навколишнього середовища і людини речовин чимало білих плям. Тому угадати, де назрівають чергові НП, складно. Для цього треба знати місця локалізації складів зброї та іспитових полігонів колишньої радянської армії. Адже серед звичайної зброї може знаходитися і хімічна. Серйозну загрозу можуть становити колишні ракетні бази, пункти обслуговування військових аеродромів, території яких, як правило, інтенсивно забруднені нафтопродуктами й іншою «хімією». Досить згадати місто Узин під Білою Церквою. Такі ж колодязі з гасовою «водою», якими хоч автомобіль заправляй, є під Борисполем. Років 12 назад у Луганську дідусь кинув сигарету в яр, а земля спалахнула в нього під ногами. Виявляється, що на шляху від залізничної станції до військової вертолітної частини продірявився трубопровід. Що стосується даних про залишену зброю, точно відомо, приміром, що весь боєкомплект Чорноморського флоту в ході відступу радянських військ із Севастополя в період Великої Вітчизняної війни був похований у районі бухти Козача. Техногенне навантаження на цей регіон колосальне, крім іншого — це ще і зона опромінення радіорелейними і радіолокаційними станціями, тому екологічне неблагополуччя логічно зв’язувати з комплексом різних факторів. Крім того, чималу небезпеку представляють усі підприємства хімічної промисловості. Скажімо, на заводах з виробництва мінеральних добрив, що використовують аміачну технологію, реальну загрозу представляють як отрутний і вибухонебезпечний аміак, так і гори фосфогiпсу, що закислює і отруює землю і воду. На жаль, від техногенних аварій на подібних підприємствах, яким би не був рівень безпеки, не застрахований ніхто.