Напад імперської величі

Ознак передвиборної кампанії, яка набирає силу, в Росії стає все більше. При цьому пристрасті на праймеріз партії «Единая Россия» і пов’язаного з нею «Общероссийского народного фронта» (ОНФ) поступово досягають апогею. Заклик Ігоря Юргенса та Євгена Гонтмахера в газеті «Ведомости» до президента Медведєва балотуватися на пост президента, дістав відповідь у вигляді публікації Reuters про те, що Путін уже вирішив висуватися («День» за 2 серпня 2011).

Услід за цим пролунали «постріли» з пропагандистських гармат більшого калібру за участю двох перших осіб.

Путін прибув на озеро Селігер до табору руху «Наши» і спілкувався з молодою зміною партії «Единая Россия» і державною бюрократією. Начебто все було як завжди, теми животрепетні: з ким одружуватися, без прем’єра ніяк не розібратися, чи варто боятися дефолту США і який телесеріал більше за все любить Путін. Проте не лише для таких бесід «біля багаття» приїхав Путін, були речі й серйозніші.

Приїзд прем’єра на Селігер мав серйозну інформаційну підготовку. Були вельми прозорі натяки на важливі заяви з вуст національного лідера. Що й сталося. Відповідаючи юній учасниці зустрічі на запитання про можливість приєднання Південної Осетії до Росії, Путін заявив, що майбутнє республіки залежить від самого осетинського народу: «У різні періоди історії по-різному проходив кордон між Північною й Південною Осетією... Ви знаєте позицію Росії, яка у відомих подіях, коли теперішнє грузинське керівництво пішло на відомі військові акції (провокаційні, злочинні), підтримала Південну Осетію. Майбутнє залежатиме від самого осетинського народу». Торкнувся прем’єр і Білорусі, закликавши її народ «боротися» за возз’єднання з Росією. Ще на початку свого першого президентського терміну ВВП уже пропонував союзній Білорусі ввійти до складу Росії у вигляді шести областей. Тоді це викликало досить жорстку реакцію президента Олександра Лукашенка, і тему залишили до кращих часів. За Путіним, вони настали з врахуванням важкого економічного становища в союзній державі і зростання в ній опозиційних режимові настроїв.

Як завжди, сказане прем’єром має декілька адрес. По-перше, це передвиборча логіка. Пряма експлуатація імперських комплексів, на які слабує частина населення Росії, але ще більшою мірою її еліта. За останні два десятиріччя вона тільки втрачала свої території, час би цей процес не лише зупинити, а й дещо з ближнього оточення набути знову. І якщо Південна Осетія вже досягла, за термінологією японських мілітаристів 1920-1940 рр. і російських яструбів, стану «стиглої хурми», то Білорусь швидко до цього наближається. Як кажуть, потрібно ловити момент!

Знаючи, як готуються такі заходи, хто на них присутній, важко собі уявити спонтанність і запитань, і відповідей. Це радше була ретельно продумана й розрахована заготовка, як кажуть американці, smoking gun — пістолет, який димить, тобто вислови, що можуть обернутися великим скандалом.

При цьому Путін укотре пішов на пряме порушення російської конституції, оскільки зовнішня політика є винятковою прерогативою президента країни. Так було з його висловами щодо подій у Лівії. Утім не до конституційних вимог і тонкощів, коли на кону стоїть щось набагато важливіше.

Тимчасом як у публікації Reuters анонімні урядовці висловлювалися, що Медведєву бракує сталі, Путін вирішив показати, що в нього геть зовсім немає цієї вади. І жодні міжнародні скандали йому не страшні. Так і пригадується фільм Анджея Вайди «Людина з заліза».

Є ще одна конституційна деталь. Зміна територіального устрою і кордонів країни потребує всенародного схвалення, наприклад, на референдумі. Глава Інституту проблем глобалізації Михайло Делягін упевнений, що «про те, чи треба об’єднуватися, запитуватимуть 20 чи 30 тисяч росіян, які мешкають на території республіки (Південної Осетії. — Авт.). Думкою 140 мільйонів росіян, які за це платитимуть, ніхто не цікавитиметься». А якщо йдеться про Білорусь, то проблема є ще складнішою. Це Путіну з Москви здається, що заради нижчих цін на бензин громадяни союзної країни всі як один жадають возз’єднатися з сусідами. Насправді це далеко не так. Їм набагато простіше, ураховуючи всі складнощі нинішнього становища, змінити владний режим замість того, щоб потрапити в стальні лещата, в яких вони були понад 200 років. Але для тих, кому всередині Росії вислови Путіна як бальзам на незагойні імперські рани, бажання сусідніх народів нічого не значать заради відновлення єдиної і неподільної. От їм і дохідливо показують, хто насправді піклується про збирання російських земель.

По-друге, важливою є зовнішньополітична складова. Сказано прем’єром напередодні третіх роковин кавказької війни. І Тбілісі — перший адресат. Грузію попереджають, що коли її політика не зміниться, то після трьох років холодного миру Москва може вкотре вдатися до рішучих дій зі зміни конфігурації кордонів на Південному Кавказі. Навряд чи це налякає Саакашвілі і, що найголовніше, завдасть смертельного удару по опозиції, яка змушена триматися проросійських позицій у своєму опонуванні владі. Але у великій грі пішаками жертвують без особливих роздумів. Чи розуміють це ті, хто на тбіліських майданах клянеться у дружбі з Кремлем?

Наступний кавказький адресат, як це не здасться дивним на перший погляд, — Абхазія. Там зараз розгортається президентська передвиборча кампанія, і все частіше від опозиційних кандидатів лунають заклики забезпечити справжню незалежність країни. Сухумі з Цхінвалі не порівняти. Там, на березі Чорного моря, справжня демократія, і опозиція є досить сильною. Принаймні зараз результат виборів далеко не ясний, і не факт, що переможе ставленик Москви. До того ж, кожен абхазький президент проросійським був до виборів, а потім докладав максимальних зусиль і, небезуспішно, дистанціювався від Білокам’яної. До того ж, в Абхазії є альтернатива в особі Туреччини. Причому альтернативність набуває таких рис, що в багатьох у Москві викликає занепокоєння. Отже, Сухумі попереджають і одночасно пропонують.

Третій адресат — Захід і Вашингтон у першу чергу. Узагалі російська зовнішня політика, як і радянська, — рефлекторна. Ось ухвалив сенат Конгресу США резолюцію щодо Грузії, в якій Росію названо окупантом, який захопив Абхазію й Південну Осетію, так одразу й відповідь: можете вимагати виведення російських військ, скільки душа забажає, але нічого цього робити не лише не будемо, а взагалі приєднаємо, та й годі. Урешті-решт, ми — правонаступники великої імперії і СРСР, усі їхні борги заплатили, ось і збираємо те, що через недогляд тимчасово втратили.

А що ж ліберальний президент Медведєв? Він теж провів у Володимирі зустріч з ученими-істориками в музейному комплексі «Палати». Вона відбулася перед спільним засіданням президій Ради з питань культури та мистецтва і Ради з питань науки, технологій та освіти, які було присвячено підготовці до святкування 1150-річчя зародження російської державності. При цьому Медведєв не обійшов і сусідів. «І ви ще одне важливе питання поставили — питання про наші стосунки, зокрема святкові, з нашими найближчими братами, з нашими сусідами, я маю на увазі Україну й Білорусь... Що було б дуже бажано наших друзів з України і Білорусі залучити до святкування, зокрема і 1150-річчя з моменту виникнення Русі, мені здається, було б вельми і вельми знаменно, попри те що, скажімо відверто, на мій погляд, я щодо цього не цілком «стерильний», чи що, у своїх оцінках. Мені здається, що вплив політики на історію в цих країнах більший, аніж у Російській Федерації (скажімо так, акуратно). (Сміх.)».

Говорити про те, що в Росії менше впливу політики на історію, справді смішно. Про те, як інтерпретують історію Другої світової війни, роль у ній Росії й СРСР, досить багато писали. Здебільшого у висловлюваннях, наприклад Путіна, ніякої науки немає, є лише кон’юнктура. Або взяти, наприклад, катинський розстріл. Уже й президент ясно й чітко сказав, хто був ініціатором і виконавцем цього злочину проти польського народу, та все не до ладу. Потік спростувань і спроб вибілити вождя всіх народів триває не лише в книжках, але й на сторінках підручників під міністерським грифом. Та що там історія, політизували й лінгвістику.

Історик Уколова звернула увагу президента на потребу створити багаторівневу історичну енциклопедію: «До речі, аналогічні спроби створити таку енциклопедію, наскільки я знаю, вже зробили на Україні. В Україні, вибачте». Д. Медведєв: «На Україні. Це там, у них, «в» Україні, а у нас «на» Україні кажуть. Це відповідає нормам російської мови». Яким нормам? Прийменник «на» в російській мові вживають щодо географічних об’єктів: на Кубані, на Камчатці, на Уралі, на Селігері. Щодо політичних — використовують прийменник «у» або «в»: у Польщі, у Білорусі, у Молдові. Чи Україна, що радше залишається для Медведєва і іже з ним не державою, а територією. І російська мова та її норми тут абсолютно ні до чого. Одна політика і яскраво виражене ставлення до сусідів, начебто братів.

Ось і виходить, що хоч прем’єр, хоч президент Росії хворіють на одне й те ж саме. Різниця в словах за однакового змісту. Правильно зазначив завідувач аналітичного відділу Інституту політичного й воєнного аналізу Олександр Храмчихін щодо висловлювань Путіна. «Це дуже небезпечний прецедент. У всіх буде повне право говорити: хлопці, нам потрібні... танки, щоб не було як з Осетією...». Чи розуміють це можновладці в Києві?