Полонізація української політики
Останні півтора місяця — це час української присутності в Європейському парламенті. Практично немає в Брюсселі тижня без відвідин важливих політиків з Києва, як від опозиції, так і від уряду. В мене складається враження, що посол Єлісеєв і дехто з них уже, мабуть, ночують у будинку парламенту. Окремі гості з-над Дніпра ходять старими дорогами, але протоптують також нові стежки та зав’язують нові дружні стосунки. Одним ближче до європейських соціалістів, іншим — до хадеків.
По суті, все було б гаразд, якби не незначна деталь. Скажу так: в одному аспекті українська політика починає небезпечно нагадувати польську. Все почалося з того, коли частина польських політиків, котрі кілька років тому були в опозиції, піддала під сумнів принципи люстраційного закону, який накладав на них обов’язок повторної декларації, що в комуністичні часи вони не були співробітниками спецслужб. Один із заслужених польських політиків — депутат Європейського парламенту — вирішив, на жаль, принципово не подавати такої декларації і почав переконувати у своїй позиції всіх друзів у Європі. З того часу численні польські суперечки вирішуються в європейських салонах, а також на сторінках паризьких або берлінських газет, а їхні рішення сприймаються як достовірні у вітчизняних політичних дискусіях. Подібний метод дії засвоїли сьогодні українські політики в Брюсселі. Але за цією схемою не працюють ані німці, ані італійці, ані росіяни. Це спеціальність лише поляків і українців. На щастя, Польща є вже в ЄС і НАТО, і часом нам, як представникам кількох політичних партій, вдається, попри розподіли, визначити спільну позицію. Так сталося останнім часом, коли нам спільно вдалося відстрочити голосування щодо резолюції про Україну. Втім, для України ця своєрідна «полонізація» європейської політики може виявитися небезпечною. Демонстровані на брюссельському форумі київські конфлікти будуть у результаті використані проти України. У ключових моментах, як, наприклад, при нагоді дебатів про перспективи розширення ЄС, з уст неприхильних до Києва європейських політиків почуємо аргументи, які використовувалися до того одними українськими політиками проти інших.
Не хочу виглядати смішним. Зрозуміло, що не хочу «обмежити» візити гостей з Києва до Брюсселя — це добре, що їх так багато. Зрозуміло також, що немає сенсу приховувати глибокі внутрішні конфронтації в Україні. Звичайно, за доби інтернету важко працювати за принципом, що власні справи перуть у власній домівці: важко також українським політикам вдавати, що не існують проблеми, про які над Дніпром ведуть зараз жваву полеміку. Одне є безперечним: у своїй європейській політиці Україна потребує двох речей — визначення плану-мінімум, котрий сприймається як урядом, так і опозицією, а найкраще, якби у зв’язку з тим час від часу вони виступали спільно. Саме так було останніми тижнями під час одного з засідань комітету закордонних справ Європейського парламенту: пліч-о-пліч позицію Києва представляли Борис Тарасюк і заступник міністра закордонних справ Павло Клімкін.
Вибори до органів місцевого самоврядування, що наближаються, — це поле для зіткнення опозиції та уряду. Поза межами України ніхто надто сильно не переживатиме за їхні детальні результати. Для Європейського Союзу вони будуть важливі в тому плані, що стануть для Києва черговим тестом на демократію і зведуться до відповіді на запитання, чи Україна є європейською державою, котра колись стане членом ЄС. У такому дусі, без шкоди для європейського вибору наддніпрянської еліти, вдавалося пояснювати, між іншим, політичні чвари останніх років. У другому варіанті Україні загрожує те, що її сприйматимуть як одну з пострадянських держав, у яких постійною проблемою залишається проведення повністю чесних виборів. Тому дуже важливим є як перебіг виборів, так і те, як про них розкажуть Європі українські політики.
Є ще одна важлива справа, відповідальність за яку більшою мірою покладається на тих, хто при владі: Україні потрібна політична структура — спеціальна рада або комітет, до складу якого входили б чільні українські політики всіх угрупувань, котрий координував би дії в рамках сформульованого заздалегідь спільно плану-мінімум. Під патронатом такого комітету мають виникати час до часу ключові опрацювання про вузлові питання української дороги до Європи: проблема віз, переговори про угоду про асоціацію або ж про зону вільної торгівлі. Створення такої структури показувало б Брюсселю, що поміж партіями в Києві фактично існує хоча б тоненька нитка порозуміння. Не моя роль гадати, яка повинна бути структура такого об’єднання і хто має входити до його складу тощо. Але польський досвід підказує мені, що перед тим, як ми увійшли до ЄС 2004 року, фразу, що у європейських справах польські політики мусять говорити в один голос, повторювали щодня, наче молитву, хоча часто це був для політиків корсет, що дратував їх, оскільки обмежував свободу висловлення, особливо у брюссельських салонах. Здається мені, що українська європейська політика надто швидко полонізувалася...
