Стіна та стіни
В ряду всесвітньовідомих архітектурних витворів людства — таких як Велика китайська стіна, піраміди Хеопса, тюрма Бастилія, Зимовий палац у С.-Петербурзі чи хмарочоси-«близнюки» в Нью-Йорку, — ця похмура бетонна споруда посідає особливе місце. Берлінська стіна (Berliner Mauer) — стала навічно символом холодної війни. Вінстон Черчилль дав у 1946 році вичерпну характеристику того грізного явища, з яким зіткнулися повоєнні західні демократії: «простягнувшись через весь континент від Штетіна на Балтійському морі й до Трієста на Адріатичному морі, на Європу опустилася залізна завіса. Столиці держав Центральної та Східної Європи — держав, чия історія нараховує багато віків, — опинилися по інший бік завіси. Варшава і Берлін, Прага і Відень, Будапешт і Белград, Бухарест і Софія — всі ці уславлені столичні міста з усіма своїми мешканцями і з усім населенням навколишніх міст і районів потрапили ... у сферу радянського впливу. Вплив цей проявляється в різних формах, але втекти від нього не може ніхто. Більше того, ці країни піддаються все відчутнішому контролю, а нерідко й прямому тиску з боку Москви».
Архітектори Залізної завіси керувалися випробуваною концтабірною логікою будівничих світлого ленінсько-сталінського майбутнього: шляхом терору, кривавих репресій, ув’язнень та ізоляції від впливів зовнішнього світу, тримати мільйони своїх підданих в атмосфері страху, інформаційного вакууму, покірливості й сліпої віри в брехливі постулати комуністичної ідеології.
Проте у Залізній завісі залишався лише один невеличкий, але болючий для концтабору отвір — маленьке вікно, фіртка у зовнішній світ: Берлін. Доводиться лише дивуватися, що це вікно здогадалися замурувати так пізно — лише через 15 років після початку холодної війни.
1. РОМАНТИКИ ТЮРЕМНИХ СТІН
У 1958 році я побував у Східному Берліні в складі студентської туристичної групи. Пам’ятаю, як молоді громадяни НДР, берлінські студенти, з захопленням розповідали нам, як цікаво відвідувати Західний Берлін, де багато хто з них підробляв додаткові гроші до стипендії. Безкоштовно навчаючись в ендеерівських ВНЗ, значна частина молоді потім переходила на постійну роботу до Західного Берліна чи Західної Німеччини, де заробітна платня була набагато більшою, а життєвий рівень і рівень свобод — незрівнянно вищим, ніж у НДР. З переходом проблем не було — достатньо булосісти в поїзд метрополітену (U-Bahn) або надземки ( S-Bahn) в радянський зоні окупації й зійти через дві-три зупинки в центрі Західного Берліну.
...Наша група стояла перед Бранденбурзькими ворітьми, за якими темніли руїни Рейхстагу і починався таємничий Західний Берлін — місто багатьох капіталістичних спокус, яскравої реклами, вільних політичних організацій та антикомуністичних центрів. І коли один із недисциплінованих київських студентів пішов уперед, до Бранденбурзьких воріт — бо ніяких фізичних бар’єрів тоді на кордоні не існувало, — ми побачили, як напружився супроводжуючий нас офіцер КДБ. Ми перешіптувалися — чи стрілятиме він у спину вільнодумцю, якщо той на наших очах обере свободу і зникне в Західному Берліні. Наче відчувши напруження, що зростало позаду, хлопець повернувся до закляклих на холодному вітрі київських студентів. Під час вечері офіцер КДБ звірявся, що на цій клятій роботі він схопив гіпертонію, боячись втратити когось з туристів; обіцяв, що вільнодумцю, який на 20 метрів порушив закон Зони, буде заборонено надалі виїжджати за кордон.
З 1945 по 1961 роки радянську зону окупації і Східний Берлін покинули понад 3,6 млн. громадян НДР, що загрожувало справжньою катастрофою режиму В.Ульбрихта. Тільки в 1960 р. зареєстровано 360 тис. втікачів на Захід, серед яких — найосвіченіші й висококваліфіковані молоді люди, які не схотіли погодитись з нав’язаним їм радянським соціалізмом з німецьким обличчям. Щодня лінію кордону в Берліні перетинали 300-500 тис. людей, які навчилися використовувати сюрреалістичну ситуацію існування двох політико-економічних систем в одному місті. В Берліні процвітала спекуляція продуктами харчування, побутовою технікою, сигаретами, алкоголем та медикаментами, велися валютні операції, виникали посередницькі контори з працевлаштування громадян НДР в Західній Німеччині.
Йдучи назустріч домаганням східнонімецького керівництва, Нарада керівників комуністичних і робітничих партій Організації Варшавського договору, що відбулася 3-5 серпня 1961 р. в Москві, погодилася з пропозиціями своїх «партайгеноссе» й дала рекомендації щодо «захисту суверенітету й недоторканості священних кордонів Першої німецької держави робітників і селян».
У неділю 13 серпня 1961 р. о першій годині ночі почалася операція під кодовою назвою «Троянда» (за іншою версією — «Китайська стіна-2»).
Український письменник (тоді молодший сержант) Олександр Шугай, який служив у 1961 р. в Групі радянських військ у НДР, описує час проведення «захисних заходів» на кордонах Західного Берліна: радянські війська (всього до 40 дивізій), надійно ізольовані від населення Східної Німеччини, перебували в стані боєготовності № 1. Солдати спали вдягнені, з автоматами під подушками, готові піднятися по тривозі і вступити в бій з колишніми союзниками по антигітлерівській коаліції. На територію радянських військових частин було заздалегідь завезено колючий дріт і бетонні стовпчики — ніхто, правда, не знав — задля чого (О. Шугай. Притча про хату або через чужі пороги. — 2008).
Частини Народної армії та поліції НДР, тисячі членів робітничих «бойових груп» заходились по всій 150-ти кілометровій протяжності берлінського кордону перекривати вулиці, ставити загорожі з колючого дроту, розбирати трамвайні колії, зупиняти рух метрополітену. Було перервано телефонний зв’язок між східною і західною частинами міста. Одночасно почалося інтенсивне спорудження власне Стіни — складної інженерної системи фортифікацій, що включала в себе бетонну огорожу завдовжки 106 км, повернуту своїм зловісним фасадом до Заходу, земляні рови, металевий сигнальний паркан під електричною напругою, контрольно-слідову смугу, потужні світильники, прив’язі для сотень вівчарок та 302 сторожові вежі, на яких вдень і в ночі стовбичили ендеерівські «попки» — побратими ГУЛАГівських вартових. Як і «вологодським конвоям», прикордонникам НДР було надано право стріляти по втікачах на ураження. Тупа німецько-поліційна «народна» машина працювала на славу: за спробу втечі було заарештовано й ув’язнено 75 000 осіб, загинуло при нелегальному переході кордону до 200 чоловік, серед яких — безжально розстріляні діти у віці 10 і 13 років.
Історія втеч зі Східного Берліну багата неймовірними голівудськими сюжетами — тут і використання підземних тунелів, перельоти на дельтапланах та повітряних кулях, застосування канатів та легких драбин. Сьогодні в об’єднаному Берліні, на колишньому кордоні двох зон, можна знайти символічне кладовище тих, хто поліг у фронтовому місті, обравши свободу. Тільки постає гірке питання — чи варто було втрачати життя, якщо згадати екзистенціальний афоризм Станіслава Єжи Леца: «Гаразд, ти пробив головою стіну в камері. Й опинився в сусідній камері...»
1961 рік став одним із найпохмуріших в історії холодної війни: за рік до Карибської кризи на берлінських вулицях, де розмістився контрольний пункт «Чарлі», було проведено маленьку репетицію Третьої світової війни: заледве кілька метрів відділяли колону американських і радянських танків, готових у будь-яку мить відкрити вогонь і розпалити в центрі фронтового міста пожежу глобального конфлікту. Здоровий глузд переміг і танки були виведені з вулиць Берліна.
Радянським людям 1961 рік запам’ятався як рік проведення хрущовської грошової реформи, яку називали не інакше як грабіжницькою; як рік продовольчих нестатків і переможного космічного лету Ю. Гагаріна; того ж року посилились репресії проти православної церкви, масово закривалися храми й монастирі; демонстрація протесту вірних проти закриття Андріївської церкви відбулася в Києві; КДБ організувало у Львові суд над Левком Лук’яненком та іншими членами Української робітничо-селянської спілки; Хрущов провів ХХІІ «антисталінський» з’їзд КПРС, в результаті якого тіло генералісимуса було викинуте з Мавзолею, а місто Сталіно перейменоване на Донецьк; нафтопровід «Дружба» перейшов із території України на Чехословацький бік; київське «Динамо» вперше стало чемпіоном СРСР.
У кожній цій події — радісній чи сумній — крилися зерна майбутнього, що дали неочікувану прорість через десятки років. З перших хвилин свого існування Берлінська стіна була приречена на загибель — як породження зла абсолютного.
2. ПАДІННЯ
У 1989 році склалися унікальні історичні умови, що призвели до обвалу комуністичної імперії в її сталінських, післяялтинських межах. Перебудова М. Горбачова входила в свою критичну фазу: радянський локомотив замість того, щоб зробити зупинку в омріяній «комуні», летів назустріч своїй загибелі, бо рейки з колії були вже вкрадені, а мости недобудовані. Першою, як завжди, подих свободи відчула Польща: мудрий генерал Ярузельський, який, як ніхто, знав силу польської ненависті до російського комунізму, розпочав 6 лютого 1989 року прямі переговори з «Солідарністю». Молодий, маловідомий тоді помічник прем’єр-міністра ПНР Олександр Квасьневський (майбутній президент РП) висунув рятівну ідею — крім надання «Солідарності» 35% мандатів у сеймі, провести цілком вільні вибори до сенату, які гарантували перемогу прибічникам Л. Валенси; Адам Міхнік доповнив цю ідею ще зухвалішим гаслом: ваш президент (В. Ярузельський), наш прем’єр-міністр (Т. Мазовецький). Перемога «Солідарності» в Польщі при невтручанні Кремля викликала паніку серед залізобетонної гвардії Е. Хонекера — і радість пересічних громадян НДР, які відкинули геть курс СЄПН на побудову нової «соціалістичної» німецької нації зі своєю окремою прусською історією та власною дивною мовою «дедер». Надто близько і привабливо сяяли рекламні вогні ФРН.
23 жовтня 1989 р. було нанесено новий удар по догматикам зі Східної Німеччини: в Будапешті, у день річниці народного антикомуністичного повстання 1956 року було скасовано Угорську Народну Республіку. Вільна Угорщина негайно знищила свій укріплений сегмент Залізної завіси на кордоні з Австрією. Тисячі громадян НДР через Угорщину й Австрію намагалися потрапити до Західної Німеччини.
Після оголошення нового, ліберального порядку в’їзду та виїзду з НДР, сотні тисяч східних берлінців кинулися до заблокованих проїздів у Стіні і, відкривши поліцейські рогатки, перейшли до Західної частини міста.
Усього за перші три дні свободи пересування Західний Берлін відвідало понад три мільйони чоловік. Невдовзі почалося знесення і руйнування Стіни як силами муніципальних служб міста, так і добровольців, які розбивали міцний бетон на шматки, що продавалися потім як сувеніри. Американський політолог Майкл Мандельбаум саркастично зауважив, що «те, що колись будувалося як бар’єр проти капіталізму, саме стало капіталістичним продуктом. Те, що служило сценою для героїзму і трагедії людей, які намагалися втекти від комунізму, перетворилося на купу сувенірів. Те, що починалося як жертва, стало товаром».
Повалення Стіни й об’єднання Берліна в єдину міську агломерацію негайно поставило питання величезної політичної ваги: чи підтримувати об’єднання двох частин Німеччини в єдину державу?
Об’єднання Німеччини, яка почала дві світові війни, завжди належало до болючих тем європейської політики.
Почавши з 1815 р., після поразки Наполеона, об’єднання багатьох розрізнених німецьких держав у єдину могутню державу завершилося в 1871 р., що викликало знамениту фразу британського прем’єр-міністра Дізраелі: «Баланс сили в Європі був повністю зруйнований».
Недаремно Вінстон Черчилль пропонував на місці переможного нацистського Рейха створити п’ять окремих німецьких держав, а Франсуа Міттеран колись сказав, що «ми настільки любимо Німеччину, що нам краще, коли їх дві».
Оприлюднені недавно записи розмов прем’єр-міністра Великої Британії Маргарет Тетчер та президента Франції Ф. Міттерана показують їхню глибоку стурбованість перспективою появи в Європі об’єднаного німецького гіганта. Але воля німців до об’єднання була на той час настільки сильна (потім ентузіазм почав випаровуватись), що ні Радянський Союз, який перебував у стадії напіврозпаду, ні інші великі держави не змогли нічого протиставити цьому могутньому геополітичному цунамі. Лише 28 років знадобилося, щоб тріумф концтабірної ідеології перетворився на руїни зненавидженої залізної (бетонної у випадку Берліна) завіси. Здавалося, що велика європейська ідея свободи й об’єднання всіх вільних людей і народів перемогла остаточно.
3. НОВІ СТІНИ ТА СТІНКИ
Що ж ми бачимо через 20 років після падіння Берлінської стіни?
1. Мрії про демократичне й мирне майбутнє для всіх європейських націй — без ліній поділу, ворожнечі й військових конфліктів поступаються місцем жорстокому реалізму, виразом чого є різке погіршення безпекової ситуації;
2. Велика фінансово-економічна, інституційна й моральна криза, що охопила людство, та посилення боротьби за природні ресурси руйнують залишки того світового порядку, який склався після холодної війни й падіння Берлінського муру і який був сповнений прекраснодушних ліберальних мрій;
3. Невдачі США в Іраку й Афганістані перетворилася на нищівну поразку американських неоконсерваторів і підірвали провідну роль Америки на глобальній сцені; демократична адміністрація нобелівського лауреату миру Б. Обами поступово здає всі силові позиції своїх попередників, не отримуючи взамін нічого, крім пустопорожніх обіцянок, і легко може втратити мир, за який так завзято бореться;
4. Росія, ставши старанним учнем та імітатором дій США та Ізраїлю (Косово, Югославія, Ірак, обмежені військові операції проти палестинців і Лівану), нарощує імперські амбіції й після проведення військової операції проти Грузії погрожує Україні, спішно сколочує на противагу НАТО новий блок ОДКБ й сили швидкого реагування;
5. Незалежна Українська держава, яка була породженням і продовженням загальноєвропейської ейфоричної хвилі свободи 1989—1991 років, переживає найбільшу кризу своєї сучасної історії й опинилася перед наглухо закритими дверима НАТО і ЄС ( не потрібна навіть Залізна завіса), в сірій зоні безпеки, під зростаючим тиском Росії. Небезпека поділу країни висока як ніколи, чому знову сприятимуть президентські вибори.
Повсюдно в світі відроджується тенденція до побудови нових бар’єрів і стін (військових, економічних, дипломатично-консульських, цивілізаційних). Сполучені Штати, що впродовж століття були символом Землі Обітованої для іммігрантів з усього світу, після атак Аль-Каїди запровадили жорсткий, практично ізоляціоністський режим доступу на свою територію. Величезна металева огорожа на березі Ріо-Гранде відштовхує мексиканців від проникнення у володіння США. Аналогічну стіну — загорожу від палестинців — будує Ізраїль. Європейський Союз ховається від іммігрантів за стінами шенгенської фортеці.
Тільки Україна, відкрита навстіж для всіх міжнародних пройдисвітів, шахраїв, педофілів, релігійних аферистів, агентів упливу іноземних держав, розвідників та контрабандистів, пишається своїм безмежним демократизмом, не розуміючи, що демократична анархія й загальнодержавний бардак невблаганно ведуть країну до нової тиранії.
Між тим, як в Україні, так і в усьому світі зростає кількість стін, за допомогою яких можновладці й нувориші відгороджуються від ненависного їм збіднілого плебсу. Нещодавно в столиці Аргентини Буенос-Айресі виник скандал, коли муніципальна рада одного з найбагатших районів міста вирішила звести навколо будівель триметрову заввишки стіну. Але такого роду сеттлменти, оточені стінами, — зовсім не новина для Латинської Америки, де (ще до виникнення «капіталістичної» Росії та України) спостерігалися глибокі соціальні поділи. По мірі зростання соціальної нерівності в США збільшувалася кількість оточених стінами корпоративних поселень — з однієї тисячі на початку 60-х до понад 80 тисяч у середині 80-х з подальшим стрімким зростанням маленьких «східних берлінів» в найдемократичнішій країні світу.
Україна сьогодні стала одним зі світових лідерів новофеодальної системи захоплення у приватну власність земель, лісів, мисливських угідь, пляжів, будівельних масивів, побудови стін й парканів, за які не має права ступити нога «маленького» українця. Врешті-решт, тільки завдяки справі нардепа Лозинського суспільство збагнуло всю глибину проблеми поділу країни хижаками й відчуження національних багатств, що належать народу.
Мусимо з сумом визнати, що ідея відгородження за допомогою стін від світових і локальних проблем живе в людстві принаймні від часів імперії династії Цінь (221—207 р. до н.е.), коли було зведено Велику китайську стіну. Але те, що виглядало доречним в епоху стріл, щитів і мечів, стало смішним і жалюгідним під час існування Берлінської стіни — у роки розквіту ракетно-ядерної зброї, радіо й телебачення.
Час від часу хвилі народного гніву змітають з поверхні землі всі стіни й кордони. Але потім надходить пауза, що може тривати десятиліттями, і люди змиряються з новими концтаборами, новими заповідниками страху й ненависті, новими сеттлментами для нуворишів, новими державами-фортецями, які тримають своїх підданих під суворим контролем.
Та приходить день, коли стіни падають. Згадаймо стіни Єрихону: «Як народ почув голос сурми, і закричав народ гучним криком, то впав мур на своєму місці, а народ увійшов до міста, кожен перед себе. І здобули вони те місто» (Кн. Ісуса Навина, 6, 20).
Так було й буде.
