Сто років тому

Сто років тому українська громадськість готувалася гідно вшанувати пам’ять великого сина своєї землі Тараса Шевченка в 50-ті роковини від дня його смерті. Ще з 1910 року проводився збір коштів на спорудження пам’ятника поетові в Києві (який мали намір поставити біля Михайлівського собору 1914 року, на столітній ювілей); у багатьох містах і насамперед у Києві мали відбутися в березні 1911-го пам’ятні вечори. Але ситуація для цього була вкрай несприятлива: в суспільстві після кривавого придушення революції 1905 — 1907 років, за умов столипінщини, панувала гнітюча атмосфера. Шалену антиукраїнську пропаганду вели землячки-малороси, об’єднані в київський «Клуб русских националистов», різні союзи «истинно русских», як вони себе називали, та чорносотенців. Під впливом імперської реакції та високородних монархістів-малоросів типу Піхна, Савенка, Василя Шульгіна українофобією — а відповідно і шевченкофобією — переймаються й «хахли» нижчого рівня, з вірнопідданчого сільского глитайства тощо, в очах яких Шевченко був ворогом царя-батюшки. Одного з таких типів вивів Архип Тесленко в комедії «Патріот» — це такий собі царефіл Залужний, про Шевченка він каже: «Хохломан, крамольник, про якого й згадувати не слід чоловікові доброму». Цей літературний монархопатріот мав своїх реальних прототипів — у газеті «Рада» за січень 1910 року надруковано допис із села Харківці Лохвицького повіту (авторства того ж таки Тесленка): «Радіють багатирі (йдеться про розгул реакції після придушення революції 1905 — 1907 рр. — І.Дз.)... Поки що вказують на те, що «он вони в бога не вірують». Ще друга причина: «Он вони, кажуть, ходять один до одного, збираються, А один хазяїн: «Іменно докажу, каже, що в Тесленка є книги мошенницькі». Це він так зве українські книги: «Кобзар» Шевченка та інші».

У хорі противників ушанування пам’яті Шевченка в унісон із дружними голосами «истинно русских» та «малороссов, изъясняющихся по-русски» звучав потужний голос ієрархів Московської православної церкви. Ось що писав популярний у цих колах архімандрит Антоній: «...Шевченко вовсе не имеет никаких заслуг перед отечеством, а известен, кроме своего стихотворства, резко безнравстенной и глубоко преступной жизнедеятельностью (...) Разогревая себя постоянно «горилкою» и ромом, заражаясь польскими революционными настроениями, Шевченко мало-помалу сделался безбожником, кощунником, наглым отрицателем и порицателем всего того, что дорого для честных русских людей (...) Поэзия Шевченко находится в тесной связи с особенно революционными произведениями Мицкевича, Чайковского, Залесского и Гощинского, с которыми Шевченко познакомился во время проживания в Варшаве в 1830 году и усвоил себе от поляков на всю жизнь и выразил в своей поэзии свирепую ненависть к «Москве» Царской и в частности к Императору Николаю Павловичу и Богдану Хмельницкому». Твори Шевченка, пояснює архімандрит, «создали почву для возникновения ныне существующей многочисленной партии хохломанов, именующих себя украинцами и проникнутых старым сепаратизмом изменника И.Мазепы и современными радикальными тенденциями». В цих творах — «безбожие, кощунство, отрицание власти и закона, ненависть к своему отечеству — России, ее доблестной армии, ее великому прошлому, ее Церкви Православной, Царскому Самодержавию, ее Великим Монархам Петру I, Екатерине II и Николаю I, подстрекательство к отделению Малорссии от России, к кровавой междуусобице и многим другим кровавым явлениям». Тому будівництво пам’ятника має бути «подлежащим Начальством запрещено» (що й було зроблено), інакше ж «он послужит постоянным наглядным возбудителем и поощрителем революционного брожения в обществе», а для «Киевской Городской Думы весьма неприлично и негоже содействовать этому гнусному настроению общества» (Старец Архимандрит Антоний, бывший Наместник Киево-Печерской Лавры. 15 апреля 1911 года. Киев, Лавра. Типография «Русской печати»).

Можна тільки подивуватися з проникливості думки цього православного мислителя: як у воду дивився. (А наскільки це «сучасне»: варто глянути, наприклад, у книжку «Тарас Шевченко — крестный отец украинского национализма», видану трьома авторами в Луганську 2005 року: прямо тобі натхненне розгортання тез архімандрита Антонія!)

Цікаво, що коли у Російській імперії українство анафемували як інтригу польську, на додаток до австрійсько-німецької, в Польщі не бракувало голосів, які оголошували його інтригою російською, на додаток до австрійсько-німецької ж. Але в усіх випадках головним звинуваченим був, звичайно ж, Шевченко. Ось, скажімо, уривок з документа Польського Сейму (трохи пізнішого часу, 1919 року), що його навів Чеслав Мілош:

«Належить просто всіх злочинців заточити до в’язниці, а потім почати говорити з тим людом, не українським, а руським. Адже українськість не є національністю.

З тією поштивою хлопською людністю можна буде дійти до ладу, якщо вона визволиться з-під опіки непроханих опікунів, вихованих на ідеології австріяцькій, гайдамацькій, на традиціях руйнівничо-розбійницьких, на поезіях Шевченка» (Czeslaw Milosz. Wyprawa w dwudziestolecie. Krakow, 1999. S. 88).

Зрештою публічне відзначення пам’яті Шевченка відбувалося де завгодно, тільки не в Україні, а русифікований Київ залишався центром інтриг шевченкофобів. «Як відомо, наші правобережні російські «націоналісти» — це спеціальна порода людей (...) Куди там московським чи ярославським «октябристам» до наших «націоналістів»! Хіба в корінній Москві стільки ренегатів, зрадників, перевертнів, тих моральних хуліганів, яких ущерть повно в цьому «юго-західному» краї?!» («Маяк», Українська щотижнева газета для селянської й робітничої молоді. №2, 16 января 1914 року, с. 3).

Тим часом 1911 року в Петербурзі, де активно діяло Товариство ім. Шевченка, Шевченкові дні відзначено панахидою в Казанському соборі, на якій були й громадські та культурні діячі з самої України. Пам’ять Шевченка було вшановано на урочистому засіданні Академії наук у Петербурзі, де почесний академік Д.Овсянико-Куликовський у спеціальній доповіді («Національні та загальнолюдські елементи в поезії Т.Шевченка») говорив про світові виміри Шевченкового генія: «Шевченка можна розглядати як поета національного відродження і як загальнолюдського поета — і таким чином вияснити значення Шевченка для України, для Росії й для всього людства». А зокрема про вірш «Мені однаково, чи буду...» він сказав: «У ньому така сила ліризму, рівного якому важко знайти або навіть неможливо»; під ним могли б підписатися Пушкін, Гете, Шіллер, Гейне...

На ювілейному вечорі, організованому в Парижі українською громадою 30 березня 1911 року, виступив із доповіддю «Великий народний поет» (1912-го вийшла окремою брошурою у Львові) відомий інтелектуал-марксист А.Луначарський. Він, зокрема, сказав: «Ніде і ніколи возродителі і воскресителі національної поезії не були такими яскраво народними, як Шевченко (...) Тараса Шевченка я ставлю поруч з іншими поетами-націоналістами, але жоден з них, навіть великий з великих — Міцкевич, не виявляв своєї любові до вітчизни в такій зворушливій формі, з такою майже шаленою силою».

В Україні ж 1911 рік позначений конфіскаціями «Кобзаря». Почалося з того, що харківський архієрей написав до Святійшого Синоду про блюзнірську поему «Марія» й звернувся до харківського губернатора з тим, щоб той доповів прем’єру Столипіну. Хоча це видання «Кобзаря» дозволила цензура ще 1905 року, але від 20 січня 1910 року діяв циркуляр Столипіна про заборону «инородческих обществ», оскільки в Росії «стало наблюдаться особое движение к культурно-просветительному развитию отдельных народностей». Під дію нової заборони потрапляли й українські товариства. «Цей циркуляр буквально оглушив усіх, — записав у своєму «Щоденнику» 19 лютого 1910 року відомий український культурний діяч і меценат Євген Чикаленко. — Вже коли «культурно-просветительная деятельность» вважається крамольною, то вже далі йти нікуди!» (Євген Чикаленко. Щоденник (1907 — 1917). Л., 1931, с. 114).

У післястолипінський період український рух знову трохи пожвавлюється, зокрема українці готуються гідно відзначити 100-річний ювілей від дня народження Тараса Шевченка. Але чорносотенці «не дремлют». Газета «Кіевъ» друкує статтю «Кто выдумал Шевченка?», в якій, так наче не було офіційного відзначення в Академії наук, не було виступів видатних діячів російської культури та праць європейських літературознаців — від Дюрана до Брандеса, — знову товче старе й безсмертно-мракобісне: «...Был человек весьма малограмотный, невежественный, не подозревавший о существовании знаков препинания и совершенно неспособный по своему умственному убожеству...»

Вже були зібрані кошти на спорудження пам’ятника Шевченкові, проводився конкурс на кращий проект. А чорносотенці й «землячки» протестують: «В городе, где пролита кровь Ющинского и Столыпина, непристойно ставить памятник безбожнику и хулителю православия».

На радість чорносотенцям з «истинно русских» и «малороссов» уряд заборонив і встановлення пам’ятника, і відзначення 100-річчя від дня народження поета. Заборона викликала протест по всій Україні, а в Києві 9 березня 1914 року відбулася масова демонстрація, в якій активну участь брала молодь різних національностей. Ось що писали про це газети:

«С утра на улицах усиленные наряды пешей и конной полиции. Из уезда собраны стражники. В женских и мужских высших заведениях забастовки (...) В политехникуме выкинуто красное знамя с надписью: «Да здравствует самостійна (так в оригіналі. — І.Дз.) Украина». С одиннадцати часов утра начались демонстрации (...) Тотчас явились войска и казаки (...) Казаки нагайками разогнали негодяев (...) Произведены многочисленные аресты. Среди демонстрантов не менее половины евреев. Руководит студент-еврей, разъезжающий верхом по городу и делающий свои распоряжения».

Легенду про «жида на белом коне» підхопила юдофобсько-українофобська газета «Новое Время»: «Итак, дождались мы и до этого позора: в Киеве выкинуто красное знамя отделения Малороссии от России... Дождались мы до жида-студента, который разъезжает на коне по Киеву и объявляет всему миру: «Долой Россию»! Чудесно!» («Новое Время», № 1636, 1639. Цит. за: «Шевченковські дні. В Россіи и Заграницей. — К., 1914, с. 14 — 15).

Поєднання юдофобства з українофобством не випадкове: це постійний мотив чорносотенної преси, яка вишукувала докази співпраці мазепинців із сіоністами, зокрема посилалася на висловлювання Грушевського, Єфремова та інших діячів української культури на підтримку євреїв, а Жаботинського — на підтримку українців.

Цікаві подробиці щодо цієї демонстрації знайдемо у згаданому вже «Щоденнику» Євгена Чикаленка, який був свідком і учасником подій. На другий день, 10 березня, він записує, що на його думку демонстрація «склалась зовсім стихійно». Вранці багато народу рушило до Софійського собору, де мала відбутися панахида по Шевченкові. «Але, побачивши на дверях оповістку, що панахиди не буде», люди обурилися. Революційна російська молодь та «кавказці» почали «підбивати публіку до протесту».

«Кажуть, що при списуванні протоколів з арештованих демонстрантів кавказці, а власне грузини, наче змовилися називати себе українцями.

— Та який же ви українець? — питає їх на допиті поліцейський пристав. — Ви ж грузин, видно по вас.

— Пиши українець. Ти «Кавказ» Шевченка читал? Його написал українець, і я теж хочу бути українцем» (Євген Чикаленко. Щоденник. С. 437. — Збережено особливості написання оригіналу).

Так «мазепинець» і «націоналіст» Шевченко об’єднував людей різних національностей...

А на закінчення хочу звернутися до блискучої статті (1911 року) згадуваного вже Володимира (Зуєва) Жаботинського «Наука з Шевченкового ювілею», в якій він, зокрема, чітко вказав на причину ненависті реакціонерів до Шевченка: «Він дав і своєму народові, і всьому світові яскравий, непохитний доказ того, що українська душа здатна до найвищих злетів самобутньої культурної творчості. Через це його так люблять одні і через це його так бояться інші (...) Можна повикидати всі демократичні нотки з його творів (а цензура саме це й робила довго), і Шевченко залишиться тим, чим створила його природа: сліпучим прецедентом, який не дозволяє українству відхилитися від шляху національного ренесансу. Це значення добре зрозуміли реакціонери, коли здійняли напередодні ювілею лемент щодо сепаратизму, державної зради і наближення кінця світу» (Володимир Жаботинський. Вибрані статті з національного питання. К., 1991, с.78 — 79).

Були інші ювілеї, будуть ще, але кожен із них виразно знаменував і знаменуватиме або піднесення, або занепад українства і завжди завдавав і завдаватиме клопотів чи антиукраїнським, чи недоукраїнським владам...