Уроки Голодомору

Наступного року Україна відзначатиме 75-річчя Голодомору, який у 1932—1933 роках забрав майже десять мільйонів українців. Треба відзначити, що лише торік український парламент ухвалив закон про визнання Голодомору геноцидом українського народу. Останнім часом офіційний Київ активно порушує перед іншими країнами і міжнародними організаціями питання визнання Голодомору геноцидом українського народу. Понад десяток парламентів світу відгукнулися на прохання української влади. 1 листопада 2007 року 34 а сесія Генеральної конференції ЮНЕСКО,до складу якої входять 193 країни, одноголосно прийняла Резолюцію про «Вшанування пам'яті жертв Голодомору в Україні». Однак у тексті Резолюції не було слова «геноцид». Наскільки відповідає українському баченню трагічних подій 75-річної давності Резолюція ЮНЕСКО? Чи буде Україна і далі наполягати на тому, щоб світова спільнота визнала Голодомор 1932—1933 років геноцидом українського народу, і в чому полягають уроки цієї трагедії для сьогоднішнього покоління українців та української еліти? Коли буде введена адміністративна і кримінальна відповідальність за заперечення Голодомору? Якою має бути інформаційна політика держави щодо вшанування пам'яті жертв Голодомору? Наскільки в коридорах Кремля і взагалі у багатьох європейських і світових столицях сприймають Україну як незалежну державу і чи не має зворотного процесу? Про це в інтерв'ю Президента України Віктора Ющенка п'ятьом українським друкованим виданням — газетам «День», «Сільські вісті», «Україна Молода», «Факти» і тижневику «Дзеркало тижня».

— Ще не вечір. Ми повинні розуміти, що доведення до цілого людства трагедії — Великого Голоду 1932—1933 року — це не факультатив на один календарний рік. Ми чітко повинні розуміти, що це питання має дуже багато викликів, які треба пройти українській нації. Те, що відбулося вчора (інтерв'ю відбулося 2 грудня. — Ред. ), по суті, є свідченням того, що робота, яка була проведена за останні два роки Україною, політичними силами, дипломатією, як результат, отримала визнання у 193-х країнах світу, які вчора одноголосно прийняли таке рішення. Для мене дуже важливе те, що спільнота світу вперше у такому масштабі прийняла спільне консолідоване рішення відносно визнання Великого Голоду 1932—1933 років. Це найголовніша перемога вчорашнього дня. Інші більш специфічні деталі цієї трагедії — це майбутня наша робота. Вибачте, якщо в самому суспільстві нам потребувалося 73 роки, щоб мати парламент, який визнає це Голодомором, який ми можемо давати докір світу. Ми 73 роки боялися в уста собі вкласти, що це є так. А сьогодні вимагаємо, щоб 193 країни світу зробили те, на що не вистачало мужності в самої нації, в самих українців, в самих провідників. Я думаю, що ми отримали три посили. По- перше, ми дали аргументи світу, що ця трагедія не є виключно трагедією української нації, що це трагічна сторінка, яку ми повинні вшановувати в усьому світі й знати. По-друге, знаковим є те, що Генеральна конференція ЮНЕСКО приєдналася до вшанування 75-річчя цієї трагедії. По-третє, важливо те, що через цю Резолюцію ЮНЕСКО порекомендувало країнам, які прийняли цю Резолюцію, зробити все, щоб даний курс історії, дана правда була складовою частиною просвітницьких і навчальних програм в усіх націях світу. Щоб ще глибше пізнати трагічність цієї події в Україні. Я думаю, що це три найсильніши посили, якими ми можемо гордитися. Тому що це стосується нашої трагічної історії й тих настанов, яких ми хотіли, щоб в першу чергу сприйняв світ.

Ми робимо зусилля по всьому світу, проводимо багато заходів, візитів. Десятки конференцій проводить Інститут пам'яті. Немає такого парламенту світу, який би не отримав мого послання відносно теми Голодомору 1932—1933 років. Ця тема розвивається і реалізовується — десь краще, десь гірше. Часом «за бороду» притягуються обставини, що заважають швидко приймати рішення. Я хочу засвідчити одне своє переконання: прийде час, коли трагічну сторінку української історії 1932— 1933 років, безумовно, у національних парламентах більшості країн світу визнають актом геноциду українського народу. Нам як нації треба тільки бути більш консолідованими в цьому питанні, вірити в себе. Кінець- кінцем бути відданим одній з українських тем, на базі якої формується те порозуміння і єднання і та консолідація, яку потребує нація. Тому що об'єднання, консолідація не відбувається на чомусь аморфному і, найголовнiше, воно не відбувається на замовчуванні. Навпаки, нам треба весь вантаж попередніх років, усю наругу, яка творилася над нацією, сприйняти як свою власну драму. І в цьому відчути потребу органічного клітинного об'єднання України.

— Пане Президент, згідно iз законом про Голодомор заперечення цього факту забороняється і визнається як знущання над пам'яттю мільйонів жертв. Як домогтися виконання цього закону від політиків? І чи буде Президент наполягати на тому, щоб нова коаліція внесла зміни до Кримінального кодексу для встановлення кримінальної відповідальності за заперечення Голодомору?

— Якщо ви пригадуєте той закон, то пам'ятаєте, що друга стаття як раз по суті вимагає продовження логістики такого порядку. Якщо ми маємо обставини невизнання цього факту, то має відбутися факт відповідальності за це. Я бачу логіку цього процесу в тому, що зміни до закону про Голодомор 1932— 1933 років мають містити статтю про адміністративну і кримінальну відповідальність. Учора я підписав законопроект цього типу і не вніс його в парламент лише з однієї причини. Я хотів би спочатку виступити зі спеціальним зверненням до українського парламенту, висвітливши всі обставини, які стосуються і поточного, й історичного моментів. І потім запропонувати прийняти рішення про встановлення кримінальної та адміністративної відповідальності щодо заперечення Голокосту і Голодомору. Ці дві теми дуже близькі. Вони актуальні як усередині країни, так і у світі, який рухається в цьому напрямi. Я переконаний, що це буде хороший приклад того, як, з одного боку, дві найбільші трагедії, одна з яких забрала п'ять млн. чоловік, а інша — близько 10 млн. чоловік, все-таки матимуть міжнародний статус, а з іншого, — чіткі межі відповідальності в рамках національного законодавства. Тому це питання не за горами. Я переконаний, що в парламенті проблем з цього питання не буде. Ми знайдемо сторони, які мають політичну мораль та непригнічену національну свідомість і кінець-кінцем добре розуміють, що це крок не проти когось. Це крок не проти Росії, не проти російського народу. Вибачте — це крок проти режиму, який тоді був єдиним і головним винуватцем цієї трагедії. На жаль, політичні коментарі є різними. Але я переконаний, що політики мають властивість дорослішати з часом, з кожним днем бути більш сумлінними, коли ми обговорюємо такі чутливі для українського серця питання. Тому переконаний, ми це питання в українському парламенті зрушимо, як зрушили тему визнання Голодомору 1932—1933 років геноцидом. Щоб у когось не було запитань, чому геноцид, зверніть увагу на дві статистики. Зокрема, статистику перепису 1929 року, яка проводилась Йосипом Сталіним, і 1979 року, яка проводилась у часи Брежнєва. Ми починали чисельність української нації з 81 млн. чоловік і закінчили 42 ма млн. чоловік. За п'ятдесят років єдина нація, яка вдвічі скоротилась, — це українська. Всі інші, як правило, у два-три рази приросли. Безумовно, в цій статистиці не лише тема Голодомору. Але я хотів би підкреслити, особливо для політичної еліти, — треба вирости з тих штанців малоросійства і віддано доносити чутливі навіть для життя мого покоління теми визнання. Якщо цього ми не зробимо, це деформує українську націю, свідомість і наступні українські покоління. Тому для мене це не тема забавки, не факультатив повернення до української історії, а одна з найактуальніших тем сьогоднішнього дня. Тому, якщо ми хочемо дбати про майбутнє, то повинні подбати, перш за все, про історію. Тому що майбутнє якраз створюється з історії. Ми фільтруємо те, що є сильним, об'єднує, ідентифікує, робить нас більш універсальним і мудрішим народом. І на цих цінностях формується відповідь, яким ми матимемо майбутнє. Якщо хтось хоче сказати, що минуле можна, як ножицями, відрізати, зібратися сьогодні за круглим столом і формувати світле майбутнє — це утопія. Цього не творить жодна нація. Кожна нація стукає в минуле, шукає ідентифікації, лінії, які найбільш сильно демонструють почуття єдності та сили нації, й на базі цього формує свою перспективу. Іншими словами, на мій погляд, людина, яка працює проти української історії, — це та людина, яка не виношує українського майбутнього. У цьому полягає абсолютно актуальний, прямий і сучасний підхід.

— Дмитро Донцов колись сказав, що українці мусять викохати в собі душу, яка могла б успішно протистояти душі Івана Грозного, яка переживає в Росії безнастанну реінкарнацію. Чи згодні ви з тим, що небагато змінилося і в коридорах Кремля, і взагалі у багатьох європейських і світових столицях? Наскільки, на вашу думку, вони вже сприймають Україну як незалежну державу і чи не має зворотного процесу?

— Звороту немає. Тому що я переконаний, що в часи Богдана Хмельницького чи Івана Степановича Мазепи утверджувати українство було набагато важче, ніж сьогодні. Ми знаходимося в іншому часі. Хоча, безумовно, ніхто не хоче сказати, що це легкий час. Це ніколи не було легкою роботою. Я не думаю, що ці слова втратили актуальність. Вони актуальні сьогодні. Можливо, я тільки хотів би підсилити інший момент. Українці завжди люблять плакатися. Їм то час не той, то сили не ті, то обставини не ті. Я переконаний, що ключова концепція формування національної свідомості, відкритого суспільства полягає в нашій власній внутрішній волі. Незалежно від того, хто, як і в яких коридорах думає про Україну, а яка наша власна думка про те, де ми є сьогодні. Що нам треба розбудовувати? В українську історію, на жаль, занесли дуже багато міфів, які занесені, можливо, не стільки у свідомість, як підсвідомість багатьом поколінням. І тому існування в цих міфах породило таке відчуття білого і чорного нашого життя та історії. Українська правдива історія, безумовно, повинна бути написана, тому що без неї ми ще довго будемо блукати навіть у подіях сьогоднішнього дня. Подивіться, наприклад, як ранить чи не ранить українця випадок на могилі крутянських хлопців. Яка нація може стерпіти таке ґвалтування, коли мордується наш національний Гімн. Iншими словами, — наш символ, і не просто наш символ, а та річ, яка, можливо, найбільш яскравіше нас ідентифікує як українців. Чому б'ють по нашому гімну, чому його мастять? Щоб ще раз і ще раз донести той заяложений міф з минулого — у вас немає нації, та яка у вас держава, та у вас різні мови, різні церкви, та у вас навіть різна історія, різне ставлення до своєї батьківської історії.

Я знову хочу наголосити, що це не проблема чиєїсь нації, чиєїсь столиці, це проблема в нас, це проблема моєї родини, наших родин, це проблема нашої нації. Якщо ми будемо дозволяти так поводитися з національними цінностями, то ми ще довго будемо жити під відчуттям недосконалості, другосортності. Тому для мене ці речі чутливі. Очевидно, б'ють по цих речах, б'ють по Говерлі, по Крутах, ставлять Катерину Другу. Я розумію, що це епізоди, це ті уроки, після яких нація стає іншою. Про ці речі, що ми говоримо, в цих кабінетах, у цих стінах, я вас запевняю, ніколи не говорили. З такими барвами і з таким контекстом. І це мені дає наснагу, бо це є прогрес. Не треба бути ідеалістами, становлення держави нелегка тема. У нас є багато опонентів, у нас є п'ята колона. Кінець-кінцем, проти нас будуть працювати, щоб показати, що ми не відбулися. Шістнадцять років — це не термін для відповіді кінцевого становлення держави. Про те, що вона встановлена на віки, у мене немає сумнівів. Перед нами ще багато викликів, які ми повинні усвідомити. Щодо цього у мене також немає ілюзій. Це великий іспит, ще будуть великі рани, ще великі клопоти по наших історичних долях. Але я б сказав так, тема номер один — це питання, яке, перш за все, стосується самої нації, самого громадянина. Наскільки він відчуває себе українцем, наскільки природно почувається українським громадянином. Друга тема, не хочу шукати образливе слово. Нам треба, по суті, сформувати нову породу національних політиків, для яких була б першочерговою тема національного становлення, формування національної пам'яті, свідомості, яка була деформована за багато століть. Кінець-кінцем, в силу історичної депресії, яка нас весь час доганяє, нам сльози навертає і дуже часто роз'єднує, нам треба сформувати саме таку еліту. І, безумовно, вона з'являється. В українському парламенті з'являється все більше цікавих людей, з якими, я відверто скажу, цікаво вести полеміку, відчувати нитки, які пов'язують нас з тим, що ми розуміємо; що це наша робота і ті виклики, які українські політики як авангард повинні сприйняти. На півкорпуса йти попереду і роз'яснювати людям. Я переконаний, що тут велика місія нової української політичної генерації. Генерації, яка, можливо, не завжди в тому чи іншому плані буде зрозуміла в суспільстві. Зараз ми повертаємося до сторінок, які набирають шаленого розуміння. Про Голодомор у такому контексті, як зараз, коли на кожен листопад збираються десятки тисяч людей, ходять до того, вибачте, не пам'ятника, а знака. Бо нація не зробила адекватного поступку, який би вшанував долю майже десяти мільйонів полеглих у 1932—1933 роках. А це більше людей, ніж ми втратили у роки Другої світової війни. Але з кожним роком ми відчуваємо, як ця правда займає таку позицію в нашій історії. І для багатьох це є відкриттям.

Я відверто скажу, у мене є певний гнів на інтелігенцію, на журналістику, яка не завжди виявляє національну позицію і дуже часто використовує унікальну монополію на перо, а значить, на думку, яка є лише в журналіста, говорити правду. Іншими словами, багато чого треба в суспільстві підняти. Я хочу лише одне сказати, що ніколи не буду винити якусь іншу сторону, що вона не все зробила, щоб це відбулося в Україні. Це виключно корінне, титульне питання української нації. І від її амбіцій, я переконаний, може змінити думку світ, сусід, різні регіональні чи міжнародні організації. Все починається з цього місця.

— Пане Президент, якою, на вашу думку, має бути інформаційна політика держави щодо вшанування пам'яті жертв Голодомору?

— Я думаю, що вона має виглядати як політика декількох кроків. Хотів би до цього зробити загальну вставку: вибачте, якщо ми будемо говорити, що це клопіт держави, то багато речей не зможемо зробити, поставити і добитися їх реалізації. Це справа всіх. Незалежно від того, хто ви є за посадою. Я переконаний, що це питання нашого виклику, коли ми говоримо про те, як мати єдину націю, беззаперечну територіальну цілісність, суверенітет, через які механізми це закріпити. Це дискусія, в яку втягнуті всі. Мова йде про те, яка ваша позиція, вашої родини, ваших дітей. І не тільки з цього питання, а й у широкому розумінні: в безпековому, оборонному, інтеграційному. Хто ми будемо через 10— 15 років. Там, де були, чи там, де хочемо бути. Але тут ситуація виглядає таким чином. По- перше, нам треба зафіксувати історичну пам'ять. А для цього потрібно зробити велику науку, провести відповідну археологію, вчинити відповідну інвентаризацію всього того, що є не тільки в наших архівах, а й за кордоном відносно тієї чи іншої частини нашої історії. Нам просто треба знати правду. Що було в Україні у 1920 му,1929 му році, 1930 х роках,1936 му році, 1940 х роках,1950 х роках. Тому тема визвольного руху, його історія — це одна з дуже делікатних сторінок для нашого усвідомлення. Нас учили іншої історії, тому ми половинчасто ставимося до зусиль, які робив Семен Петлюра. Ми майже нічого не знаємо про те, що робив Євген Коновалець у 1919 році в Києві. Ті монархічні зусилля, які робив гетьман Скоропадський, і той драматичний конфлікт, який був між ним, Петлюрою, Винниченком, і та трагедія «Арсеналу», Крутів, богодухівської армії — це все такий складний і болючий вінегрет, який показує: як правило, всі наші трагедії відбувалися тоді, коли не було порозуміння всередині нації. Цю історію треба донести. Якщо ми її узнаємо, то зафіксуємо в книжці, програмі, пам'ятнику, назві вулиці. Це є очищення нашої свідомості. Тому я б сказав, що на першому плані стоїть велика, кропітка наукова робота, на базі якої повинна організуватися просвітницька робота, а потім, відповідно, — велика освітянська робота в різних галузях, починаючи, безумовно, від шкільної освіти та шкільного виховання, введення відповідних курсів, всіляка підтримка в питаннях цих досліджень різними науковими установами. Іншими словами, популяризація тих знань, які вже є, добути нові знання — це, можливо, найголовнiше. Підвищення самодостатності, відмова від малоросійства, я переконаний, це сьогодні ключові завдання державної влади. Нам треба послідовно формувати національну свідомість. Це є ключ до відповіді на дане запитання. Ті люди, які збагачені національною пам'яттю, свідомістю, правдивою історією, можуть дати відповідь на формування ключових національних пріоритетів. Це інтеграційний зв'язок. Я б сказав, що це кореспондентська пара, яка взаємопов'язана. Бо правильно кажуть, що історія — це дорога в майбутнє. Без історії дороги в майбутнє не буває.

— Вікторе Андрійовичу, ви згадувати про тему відповідальності політичного режиму стосовно Голодомору. Після XX з'їзду КПРС було говорити про сталінські репресії набагато легше, ніж починати говорити сьогодні про Голодомор. Адже набагато менше людей залишилося, які знають на собі, що таке було. І навіть тепер, коли пройшов рік з ухвалення закону про Голодомор, щодо цієї теми немає порозуміння між всіма політичними силами, які прийшли до парламенту після дострокових виборів. Чи певні ви, що запропоновані вами зміни до закону, які передбачають адміністративну і кримінальну відповідальність за заперечення Голодомору, будуть ухвалені в парламенті й чи підтримають їх представники Партії регіонів?

— Відверто скажу, перш за все, я розраховую на ваші голоси. У вас їх найбільше. Повірте, не треба робити вигляд, що акцепт на це дає парламент чи там 228, чи 232 голоси. Акцепт на це дає суспільство. І суспільство може знести будь-яку опозицію щодо цього питання, де б вона не формувалася: чи то в парламенті, чи то в уряді, чи в якійсь регіональній організації. Спочатку нам треба вселити це переконання у свої серця. Я переконаний, що зараз на цій темі, можливо, за останні два роки ми зробили більше, ніж було зроблено за 70 років. Безумовно, найтяжчим наслідком Голоду 1932—1933 років є жертви. І для нас дуже важливо знати ці жертви. Тому що саме визнання існування цих жертв підводить нас до другого висновку: значить, вони жили, отже мали свої цінності, свої погляди, за які вони, вочевидь, постраждали. Ми починаємо апелювати до них. Для одних у духовному плані — це душі, які сьогодні можуть через наші молитви давати нам сили. Для інших цих душ немає, вони їх забули відповідно до того, як їх вчили. Їм немає, до кого апелювати. Візьміть з книжки вирвіть сторінку і скажіть, що у вас 1932— 1933 років не було: ви без пам'яті. А слово «пам'ять» і «пам'ятник» мають один корінь. Все, що немає пам'яті, вже ніколи не буде історією. Чому нам важливо закріпити це в усякого роду знаках, які б відновлювали нашу забуту пам'ять. Президент оголошує конкурс на кращу книгу 2008 року, присвячену темі Великого Голоду 1932— 1933 років. Я зберу фонди, і будуть вшановані ті люди, які зроблять найкращий труд для української нації. Аналогічний конкурс я оголошую для кращого фільму, присвяченого цій темі. Зараз опрацьовуються сценарії декількох фільмів, які будуть, я переконаний, великим свідченням для світу, не лише для нації. Ми говоримо зараз про те, що закінчується проектна частина роботи над пам'ятником Великому Голодомору, відкриттю музею площею декілька тисяч кв. м, присвяченого темі Голодомору. У нас предостатньо свідчень. За останній рік Інститутом пам'яті встановлено 1,5 млн. свідків, які можуть донести правду про Голодомор. А це і дітки, яким було по кілька років і які пам'ятають ці злидні. Дякувати Боговi, що залишилися люди, які у свідомому віці це перенесли. В нас збереглися архіви. Хоча значна частина архівів була знищена. Але, окрім величезних людських трагедій, голод 1932— 1933 років, як на мене, приніс ще одне велике горе — страх. Через 1932—1933 роки виникли 1936—1937 роки, репресії, приниження людської гідності, честі — все, що було в діяльності цього періоду. Тому нам треба сьогодні, безумовно, якомога щільніше підняти у всілякому прояві цю тему. Я переконаний, що в нас буде гідний національний пам'ятник, гідні вшанування по територіях областей. На нараді в Харкові я виніс догани деяким керівникам обласних державних адміністрацій, які зобов'язані вжити аналогічні кроки до всіх місцевих державних адміністрацій, де мало що зроблено по темі увіковічнення пам'яті жертв Великого Голоду. Я є більшим оптимістом, ніж песимістом у цьому питанні. Хоча переконаний, що це питання треба було піднімати з самих перших днів національної суверенності.

На сьогодні у кожній області ведеться збір даних про всіх померлих під час Великого Голоду для формування обласної книги пам'яті жертв, яка буде видана наступного року з нагоди 75 х роковин Голодомору1932—1933 років. Переконаний, що через півроку ми приступимо до формування загальнонаціональної книги пам'яті. Це все відноситься до теми пам'яті. Я думаю, що це ключ до розуміння того, яка місія стоїть перед нами. Оцінки будуть попереду. Сьогодні нам треба встигнути зробити ту роботу, яку треба робити в цьому часі. Зафіксувати максимум з того, що ми можемо сьогодні зробити з точки зору техніки цього питання, бо це найбільш значиме на даному етапі питання.