Моє місто — Токіо

У кожного, хто хоча б одного разу надовго чи на кілька днів опинився у Токіо, залишаються власні спогади. І в мене є «моє» Токіо — місто, в якому ми прожили десять років.

Наш приліт до Токіо напередодні 95 року швидше нагадував висадку на невідому планету. На підльоті до аеропорту Наріта через ілюмінатор відкривається фантастична картина.

Над білосніжними хмарами височіє сліпуче іскриста снігова вершина японського божества — Фудзі сан.

Кажуть, що її не можна побачити, коли заманеться. Це Фудзі постає перед вами винятково за власним бажанням...

Тож наше відкриття Японії починалося з її благословення.

Не скажу, що освоїтися в незнайомій обстановці, без звичного антуражу новорічних свят, було легко, але полюбити Токіо назавжди виявилося просто.

Найперші враження залишаються в пам’яті назавжди. І мені здається, що пам’ятаю запах ніку-мана, який готували у цілодобовому «Lawson» поруч. Яскраве січневе сонце, квітучі братки всюди.

Іскри сніжинок, тліючі палички пахощів, мандарини на могилах 47 самураїв у храмі Сенгакудзі, й 108 ударів дзвону новорічної ночі, що  очищують і звільняють від 108 земних пристрастей.

Жадібність, пияцтво, гнів, ревнощі, марнославство, облуда, владолюбство і хтивість, непримиренність, безвідповідальність, марнотратство, песимізм ... Все залишається в минулому, і в новий рік людина вступає оновленою з останнім сто восьмим ударом.

Посмішки порцелянових кішок «манекі неко», що ваблять з вітрини мало не кожної крамнички у старому Токіо.

Хитрюги танукі (єноти) з баклажкою саке та неоплаченим рахунком біля входу до питних закладів «ізакая».

Стукіт дерев’яних гета об бруківку свіжим зимовим ранком.

Група сусідів, що прямо на вулиці, відбиває у величезній дерев’яній діжці в’язку рисову кашу для традиційних рисових коржів моті.

Майстри з провінції в дощатих наметах, котрі продають новорічні композицій «кадомацу» з гілок сосни та стебл бамбука, оповитих джгутом з рисової соломи. Біля будинків та офісних будівель встановлюють кілька таких кадомацу, в які вселиться божество нового року. Я потім ще довго зберігала кадомацу, що стала для нас різдвяною ялинкою в наш перший Новий рік у Токіо.

Продавці печеної солодкої картоплі, що заклично наспівуюють «Які-мо-оо». Їх візки з пічкою повільно рухаються кварталом. Запах жевріючих дров й піджареної скоринки картоплі так і залишиться для мене однією з прикмет «мого» Токіо.

Квіти сливи, сакури, півонії, азалії, величні іриси, золоте листя гінкго, вишнево-червоний клен, камелія, квіти якої опадають до того, як зів’януть, «як гине самурай, не втративши гідності» ... Японський сад сплановано так, що в ньому завжди, в будь-який сезон є те, чим неможливо не захопитися.

Приносить прохолоду в літню спеку дзвін дзвіночка фурін. Галасливий велелюдний фестиваль о-мацурі, коли всі мешканці кварталу, а потім і району влаштовують процесію з мікосі.

І спів цикади (що скоріше нагадує «вереск» циркулярної пилки), який треба полюбити, щоб він не став тортурами. Але це прикмета літа. І на гравюрі на столі поета поруч із тушечницею та пензлем клітка з цикадою ...

Повний місяць, на якому японці бачать Зайця.

Сніг, нечастий у Токіо. Але саме на тлі снігу ще більш тендітними й зворушливими виглядають дівчата в розкішних барвистих кімоно в День повноліття в січні.

Квітка, місяць і сніг ... Три елементи «сецугекка» — символ досконалої краси, об’єктів поклоніння і милування.

Японці мають вроджений дар почуття краси, уміння її побачити, оцінити й насолодитися.

І «милування» (як прийнято перекладати, наприклад, милування сакурою) — не обов’язково бездіяльне і приємне проведення дозвілля. А природна потреба японця «бачити» красу.

Не забуду один епізод у перші тижні після страшного землетрусу 2011 року. При поштовхах, що постійно повторювалися, і напрузі, що буквально висіла у повітрі, в нашому спорожнілому кварталі дві жінки, проходячи під розквітлою сакурою, зупинилися подивитися на перші квіти ...

Про поведінку токійців того дня, їхню стійкість і гідність треба написати обов’язково. Про працівників пошти, у якій я опинилася в ті страшні хвилини, і витримка яких допомогла і мені тримати себе в руках, про зовні спокійних та організованих пасажирів, яких евакуювали з підземок, про даму на підборах і в шоломі, про сусідів, що підтримують своєю участю і гідним спокоєм.

Які для мене дорогі дивовижні токійці.

Танака-сан, господар нашого будинку, — спадкоємець шляхетного аристократичного роду, власник цілого кварталу в одному з найдорожчих районів Токіо, який він отримав від прапрапрадіда. На території його володінь тепер побудовано два будинки в західному стилі. Оскільки без доходу від ренти утримувати багатий спадок практично неможливо. У центральній садибі живе родина його дочки. В її добротному будинку в традиційному японському стилі часто знімають «самураї драма» .Сам пан Танака з дружиною — в маленькому флігелі, у вітальні якого ледь помістилися диван, два крісла та фортепіано, натомість одну стіну повністю відведено для колекції записів творів Моцарта.

Щоранку Танака сан підмітає ділянку вулиці, що прилягає до його території. І робить це не від нестачі коштів, а просто тому, що так прийнято. Для того, щоб жити в гармонії самому, не можна порушувати гармонію того, хто живе поряд. Японець починає прибирання будинку завжди не з внутрішніх приміщень, а з зовнішнього кола.

Вірність традиціям і сталість — відмінна риса японців. Думаю, багатьом цікава і симпатична історія сьогунів і самураїв, історія Революції Мейдзі та падіння сьогунату Токугава і, можливо, фільм «Останній самурай».

Насправді «останній самурай» живе і процвітає й досі.

Глава клану Токугава — Цуненарі Токугава Вісімнадцятий і сьогодні займається активною діяльністю, очолює Всесвітній фонд дикої природи в Японії та Меморіальний фонд Токугава.

Щороку, 1 березня він приймає рибалок із Цукудаджіма, що принесли в дар свій перший вилов. Півтора століття тому їм було подаровано право першими серед риболовецьких артілей розпочинати вилов у Токійській затоці. І вони користуються цим привілеєм і донині.

На презентації своєї книги «Спадщина Едо», Токугава сан говорив про те, що заняття, які колись були привілеєм самураїв, у наш час можуть стати хоббі шляхетних людей. Замість полювання, наприклад, краще присвятити час грі в го, ікебані, чайній церемонії, віршуванню, каліграфії.

У Токіо нерідко можна познайомитися з людьми з довгим родоводом, що знають історію свого роду, яка обчислюється століттями. Спадкоємиця одного із засновників театру Ноо Харуе Сава, Імазато сан, яка народилася в одному з храмів Кіото, переданому її предкам імператором ще в ХІ-му столітті, моя унікальна сенсей з калліграфіі Токуко Рансецу, в будинку якої зберігаються таблички з іменами її предків, котрі облаштувалися в Ота після битви при Секігахара 21 жовтня 1600 року.

Токіо — місто Майстрів. За що б не бралися ці чудові люди, все виконано в точній відповідності з вимогами технології, доведено до досконалості.

У булочної на станції метро Мегура можна купити багет у переможця всесвітнього конкурсу з випічки французького хліба ...

Біля музею пива в Ебісу випити свіжого пива, звареного за рецептом, завезеним до Японії ще наприкінці ХІХ століття. І навіть поціновувачі, що куштували його в Німеччині, визнають найвищу якість японського продукту.

У піцерії на перехресті Роппонгі — з’їсти найкращу пицу. А Токійський Діснейленд разом із Дісней Сі, що з’явився зовсім нещодавно, перевершують американський.

Чи то визнаний майстер суші, загадковий складач амулетів, або службовець парковки, що перетворив рутинний процес регулювання на маленьке театралізоване дійство, офіціантка, що наполегливо пропонує найвигідніший для тебе варіант замовлення — їх майстерністю не втомлюєшся захоплюватися.

Сучасний Токіо — місто, що виросло навіть не на руїнах, а на післявоєнному попелищі. Місто, в якому всі історичні будівлі були відбудовані за збереженими кресленнями (із суворим дотриманням усіх вимог). Місто, в якому на місці старих дерев’яних будівель виростають один за одним хмарочоси, при цьому жоден із них не буде відкрито без обов’язкового (!!!!!) озеленення прилеглої території.

Найбезпечніше місто в світі, в якому можна спокійно подрімати в метро. На питання «як пройти в бібліотеку» найкраще відповість поліцейський і забезпечить картою-схемою, зазначивши яскравим фломастером маршрут.

А поки оформлюється заява про забуту випадково в автобусі сумочку, виявиться, вона вже чекає вас на кінцевій зупинці.

Місто безлічі дивовижних свят, барвистих фестивалів і тисячі храмів. Притому, що японців іноді називають найрелігійнішими атеїстами. І в одному комплексі, як наприклад в Асакуса, знаходяться поруч буддистський Сенсодзі храм, в якому зберігається золота статуекта богині Кеннон, і синтоїстський храм, присвячений рибалкам, які виловили її з річки.

Я переглядаю безліч кадрів, які було знято за останні 6 років.

Парки Токіо, в яких в будь-який час року, будь-який сезон щось обов’язково буде тішити око. Треба лише вміти побачити цю красу ...

Малюки в барвистих кімоно в День благословення «3-5-7», пара молодят під червоною парасолькою, священик храму Мейдзі, кам’яні лисички інарі під снігом ... І немає жодної «некрасивої миті або обличчя. Як у театрі Кабукі відточена майстерність виконавця тримати себе так, що репортажна зйомка не закарбує жодної незграбної пози, не вартої розміщення на гравюрі.

*********

P. S. Довго думала про те, чи варто написати про те, що не подобалося в Токіо...

Пронизливий, що проникає через тонкі стіни японського будинку, лютневий вітер.

І ... вбрані в стильні сукні собачки в спеціальних візках, для продажу яких так само як й інших забав тепер виділено окремі  відділи на півповерху в усіх універсамах.