Краса врятує світ. А хто врятує красу,

Тринефний триповерховий храм. Під землею. У стилі бароко. Довершені лінії, що плавно переходять одна в одну — так органні акорди Баха зливаються у фугу. Тут холодно, темно й вражаюче тихо. Але, якщо прислухатись, вчуєш музику, що лунає згори (там, нагорі — Костел Єзуїтів, або, як його ще називають Костел Петра і Павла). Тут кам’яні сходи, які ведуть у землю. Тут вода, яка просочується крізь стару цегляну кладку й чистими краплинами стікає стінами додолу. Тут вузенькі коридори та ніші, в яких ніби причаїлись тіні. Надписи на гробницях, які ні прочитати, ні зрозуміти. Стерлись. Часом, іншими людьми, їхньою байдужістю. Очі святих, які дивляться на тебе зі стелі, з напівзнищених фресок, які хочуть сказати тобі щось, а ти ніяк не збагнеш, що саме. Шелест, шепіт... ще мить, і ти, зайшовши в минуле, загубиш дорогу назад...

Підземелля Костьолу Святих Петра і Павла є унікальною історико-архітектурною пам’яткою XVII ст. Разом із старовинним замком князя Любарта, археологічними залишками соборної церкви Івана Богослова та іншими спорудами старого міста воно із 1989 р. входить до Луцького державного історико- культурного заповідника. Іноземні громадяни, які, перебуваючи в гостях у Луцьку, часто навідуються до старого міста та підземелля, кажуть, що лучани мають унікальну навіть за європейськими мірками історичну спадщину, те, чим можна й треба пишатися.

Вченими доведено, що 80 відсотків інформації, яку ми сприймаємо, отримана нами за допомогою органів зору. Ми знаємо світ візуально. Краще один раз побачити, аніж сто разів почути. Світло й темрява, барва, форма, відстань і яскравість — як багато говорять нам наші очі! Чи не тому саме до наших очей апелює минуле? Культура щедро порозкидала по світу те (величні руїни, таємничі замки, храми, кам’яні ідоли...), що ми звикли називати «історичні пам’ятки». Так, ніби порозклеювала усюди маленькі липкі папірчики (ноу- хау сучасної канцелярії) із написами: «Я — є!» Артефакти культури існують для того, аби, дивлячись на них, люди розуміли: краса, сила людського духу існували до них і існуватимуть після, і треба берегти свої скарби, інакше — уві що віритимуть наші діти?

Зважаючи на все сказане, особливо прикро спостерігати тотальну нікому непотрібність того, що мало б бути національним багатством. Наприклад, тому ж таки підземеллю Луцького історико-культурного заповідника загрожує «смертельна» небезпека. Чому?

Коридори підземелля почало затоплювати ще шість років тому. Рівень води подекуди досягає критичної аварійної позначки. Справа в тому, що старе місто користується каналізаційною системою, збудованою поляками ще у 20-х роках минулого століття, яка, ясна річ, уже дуже давно несправна. Холодні краплі постійно, із методичністю та впертістю, підточують каміння старої кладки підземелля, стікають його стінами. Стіни дають тріщини, підлоги просідають, деякі кімнати вже кілька років у воді. Якщо ситуація не зміниться, достатньо буде чотирьох — п’яти років, аби 400 літні стіни рухнули. Разом із ними під землю піде й замок Любарта з усіма своїми трьома баштами, й Костел Святих Петра і Павла, і взагалі — чи не все Старе місто. Окрасою Луцька стане пустир, і гостям будуть казати: «А тут, — ви не повірите, — тут колись стояли старий князівський замок та прекрасної архітектури костел із підземеллям. До речі, підземелля те було абсолютно унікальним — воно мало два ходи в різні боки, що вели за межі міста, слугувало й церквою, й притулком для населення в разі нападу ворога, і, так би мовити, елітним цвинтарем для ченців та княжої знаті, і в’язницею. Гробниці мали багате оздоблення, а підземний храм — чудові настінні розписи...»

Як страшно уявити собі такі слова. Але найстрашніше те, що людям, в чиїх силах щось змінити, — якраз і не страшно. Підземелля Костьолу Петра і Павла фінансується виключно за рахунок добродійних внесків його відвідувачів та коштів, отриманих за проведення екскурсій. І це в той час, коли комплекс Старе місто, по суті, процвітає: покладено нову бруківку, проведено чудове освітлення вулиць, підретушовано старі будинки, так що вони тепер виглядають, як новенькі, навіть збудовано розкішний ресторан у п’яти метрах від замкового фундаменту.

Чого ми такі дивні? Тільки ми, вінець природи, здатні руйнувати збудоване нами ж, ігнорувати те, що тільки вчора визнали єдино важливим, і втрачати розум, лякаючись абсолютно неістотних проблем. Ну от і що зміниться від того, що я напишу про біду підземелля, про той біль, який постійно переслідує його опікуна (бачити, як гине те, чому ти посвятив усе своє життя)?.. Що, крім того, що я зможу спокійно спати вночі (та й це, по суті, не факт)? Що зміниться після того, як ви це все прочитаєте? Метою, яку я переслідувала, беручись за цей матеріал, не є те, що ви зайвий раз зробите висновок: «А кому зараз легко?» — і, відклавши вбік газету, відразу забудете про існування якихось абстрактних проблем якогось підземелля...

В університеті нас учили не ставити одне одному питань, на які сам не можеш відповісти. Беручись за цей матеріал, я точно знала, що НЕ ХОЧУ, аби старе місто й, зокрема, підземелля Костьолу Єзуїтів, залишилось тільки в моїй пам’яті та ще на фотокартках. А ви?