Найстаріша тінь Президента

Дехто нагадує берлінських кралечок, які вночі докучають на вулицях і муркочуть, як кішки: "Я така хижа!"

Станіслав Єжи Лец, "Непричесані думки"

Побратими за журналістським цехом, котрі писали політичні портрети Володимира Горбуліна, відзначають (іноді із захопленням, частіше - з сарказмом) - скількома ж найрізноманітнішими справами займався Володимир Павлович. Напевно, колеги дещо перебільшують, припускаючи, що секретар РНБО займався всіма тими питаннями, які брався публічно коментувати. Проте, поле активності Горбуліна величезне і різноманітне. То він просить у послів "сімки" грошей на зарплатню українським шахтарям; то береться налагодити "джентльменські" стосунки Президента з відставними прем'єрами; то, як справжній метеоролог попереджає про "штормову погоду", що намічається в українській політиці; то займається розробкою структури президентської адміністрації; то раптом коментує вбивство Євгена Щербаня через 2 дні після трагедії. Багатогранний.

Після недовгої перерви Секретар Ради національної безпеки та оборони України Володимир Горбулін черговий раз опинився в епіцентрі громадської уваги - у зв'язку з найскандальнішими подіями української політики. Чутки приписують Володимирові Павловичу відповідальність за горезвісний указ Президента з приводу Ялти. Про зловісну роль секретаря Раднацбезу в розоренні своєї маленької імперії президент концерну "Денді", а нині - арештант і в'язень совісті, Михайло Бродський розповів ще у серпні минулого року. В причетності ж до закриття "Правди України" Горбуліна звинуватив із парламентської трибуни головний (віднедавна) захисник свободи преси Павло Лазаренко. Всі названі акції, а також безглузді й протизаконні методи їх виконання, завдали серйозної шкоди демократичному образові нашої країни за кордоном і, що ще важливіше, - відчутно підірвали престиж державної влади в очах співвітчизників. Лише розібравшись у складності нинішнього становища Володимира Горбуліна, можна зрозуміти мотиви, що змусили високопоставленого державного чиновника (до того ж відповідального за сферу національної безпеки), ініціювати такі згубні починання.

Володимир Павлович Горбулін, зрозуміло, "дніпропетровець", - як це заведено в нинішньої політичної еліти України. Причому "дніпропетровець" бездоганно чистої крові - закінчив Дніпропетровський Держуніверситет (1962 р.), а потім 14 років пропрацював на "Південмаші", в тому числі 1975-76-го рр. - заступником секретаря парткому КБ "Південне" у парткомі Леоніда Кучми. Потім Горбулін працював завідуючим сектором ракетно-космічної та авіаційної техніки у відділі оборонної промисловості в ЦК КПУ, фактично будучи куратором майбутнього Президента. І под. 1992 р. Горбуліна В. П. було призначено на престижну, хоча й не дуже політично впливову посаду Генерального директора Національного космічного агентства України.

У пору президентської виборчої кампанії 1994 року головний "космонавт" країни мало "світився" у команді Леоніда Кучми, виконуючи роль сполучної ланки між конкуруючими штабами (NB: функція виключно важлива і відповідальна, особливо в Україні, державі з обмеженим (у кількісному значенні) політичним істеблішментом). Пізніше, вже будучи секретарем РНБОУ при Президентові Кучмі, Горбулін не раз брав на себе ту ж роль, ведучи переговори з найбільш впливовими політиками, здатними скласти конкуренцію Леонідові Даниловичу, зокрема, з Євгеном Марчуком. Щоправда, найзліші язики (що належать, втім, вельми обізнаним людям), стверджують, що у своєму блуканні між командами претендентів (і 1994 р., і пізніше) Володимир Павлович прагнув не стільки краще забезпечити інтереси "друга Леоніда", скільки, без усіляких сентиментів, вибирав перспективний напрямок своєї особистої "багатовекторності". Тоді, 1994 року Горбулін не помилився, і невдовзі після перемоги Л. Кучми на президентських виборах його було призначено секретарем Ради національної безпеки при Президентові. Тобто він відразу зайняв одне з провідних місць у "першій десятці" українських політиків.

На новому місці наш герой нарощував свій вплив поступово, набуваючи все більш широких функцій та повноважень, попутно "згрібаючи" під контроль РНБ все нові й нові організації та структури (Комісія з питань ядерної політики; Ситуаційний центр; посади Уповноваженого в Консультаційному Комітеті Президентів України та Польщі; голови Наглядової Ради Фонду ділової співпраці "Україна" ets.). Поступово Секретар РНБ (після прийняття Конституції - РНБОУ) фактично підпорядкував собі МЗС, перемкнувши на себе прийняття основних ухвал із питань зовнішньої політики.

Коли у команді Кучми (первісно еклектичній "збірній") почалися нескінченні міжусобні війни, Володимир Павлович не залишився збоку, склавши з тогочасним главою президентської адміністрації Дмитром Табачником "велику двійку", що тоді перемогла всіх суперників і конкурентів, завершивши перемогу в грудні 1995 р. вигнанням із будинку на Банківській групи першого помічника Президента Олександра Разумкова. 1996 рік - рік неподільного впливу тандему "Табачник-Горбулін" на всі основні проблеми внутрішньої та зовнішньої політики країни. Саме в цей період сталася остаточна дестабілізація політичного життя України. Війна з парламентом, яка тривала півроку, незаконне оголошення Президентом референдуму з нової Конституції (зроблене, до речі, з посиланням на рекомендації Раднацбезу), політичні вбивства, що увійшли в повсякденне життя, тощо. Здається, Володимирові Горбуліну подобалося в цей період зображати мудрого оракула, який на кшталт сивіл давнини, віщував майбутні події, з тією різницею, що, на відміну від сивіл, Секретар РНБ тримав (або вважав, що тримає) всі нитки у своїх руках. Так, ще в лютому 1996 року він передбачив, що при прийнятті Конституції буде задіяно механізм, аналогічний використаному при прийнятті Конституційного договору (тобто шантаж опитуванням-референдумом). І мав рацію.

У керівному тандемі "молодості та досвіду" Горбулін намагався триматися в тіні, охоче поступаючись молодшому колезі лаврами публічного політика та похмурим іміджем "злого генія". Коли справи пішли уже зовсім погано, така диспозиція виявилася виключно зручною, аби спробувати, "здавши" молодшого партнера, відновити мир та спокій. Звичайно ж, "бульдозером", який зсунув-таки з місця "всесильного" главу адміністрації, став тодішній прем'єр-міністр Павло Лазаренко. "Старші товариші" - Горбулін і Кучма змирилися з втратою. При цьому прем'єра було відразу "поставлено на місце". Бурхливе тріумфування з приводу "кінця чорнобородої димократії" у редакційній статті найбільш "лазаренківської" з усіх "пролазаренківських" газет ("Правда України" 12.12.96), було відразу ж затьмарено виключно жорсткою реакцією Горбуліна, який заявив, що Павло Іванович має дати пояснення. І Лазаренко публічно виправдовувався - того ж дня, квапливо і непристойно детально, - пункт за пунктом спростовуючи наведені у статті факти.

Відставка Табачника зіграла з Володимиром Павловичем злий жарт. Звичайно, він один залишився "біля трону", сприймаючись вже не просто як "тінь Президента", але, радше, як "віце-президент у тіні". Однак його нове становище автоматично викинуло його на світло, під вогні політичної рампи й пильну увагу ЗМІ, зробивши його головним об'єктом критики з боку всіх недоброзичливців, усіх "партій-нелюбителів Президента". І виявилося, що поза тінню "оракул" відверто слабкий. Помилки й проколи президентської команди посипалися, як із мішка. Все почалося з провалу скандальної провокації у "Всеукраинских ведомостях", що надрукували тепер вже легендарний матеріал "Прибрати Президента Кучму!" (14.01.97). Авторство провокації приписали Горбулінові. Невдовзі після цього (5.03.97) ВР відхилила законопроект про "РНБ", поставивши хрест на надіях закріпити у функціях і повноваженнях цієї суто президентської структури ряд повноважень, парламентом за Президентом не визнаних. Потім - провал спроби "звільнити" голову ВР Олександра Мороза. Становище ускладнив новий глава АП Євген Кушнарьов, якому полюбилося виступати у ролі звеселителя журналістської публіки (а з нею - й усього українського народу, який читає газети і який дивиться телевізор). При цьому, на відміну від Табачника, його наступник явно не дотягував на роль "демона" і громадське роздратування, не акумулюючись на Кушнарьові, перерозподілялося на Президента і його "тінь".

Потім пішов провал на західному напрямку зовнішньої політики - скорочення кредитів, гучні кампанії про українську корупцію в зарубіжній пресі тощо. Звинувачували, щоправда, передусім Лазаренка, але відповідав же за "напрямок" знову-таки Горбулін.

До літа минулого року становище треба було не "випрямляти", а буквально рятувати. Для порятунку звернулися до перевірених кадрів. Олександра Разумкова покликали на посаду заступника секретаря РНБОУ "у російських справах", навішавши на нього заразом і "церковну тематику" (в Україні це прирівнюється до сільського господарства у СРСР). Пізніше повернули й Табачника - радником Президента з усіх питань, а насправді для виконання звичної ролі "жупела". Табачник правила гри не прийняв, на новій посаді геть забувши про стару звичку любові до публічної політики. З Разумковим справа ще складніша. "Східний" напрямок швидко став домінуючим. Не можна сказати, в якій мірі "прорив" у відносинах з Росією пов'язаний саме із заступником секретаря РНБ і чим можуть згодом обернутися численні підписані угоди й програми, але зате вони є яскравим контрастом повному провалові у стосунках із заходом, що все більш поглиблюється.

На першому етапі виборчої кампанії Горбулін нібито самоусунувся, вирішивши мабуть зайняти позицію "стороннього радіючого", що чекає, коли повз будинок почнуть проносити недоброзичливців із каліцтвами різного ступеня складності. Однак із осені минулого року вибори стали головним політичним сюжетом. Вплив секретаря РНБОУ на Президента, на політичні процеси почав неухильно падати. На початку лютого (3.02) було призначено ще одного заступника секретаря РНБОУ Олександра Бєлова. Але по-справжньому тривожний дзвінок для Володимира Павловича пролунав трохи пізніше, коли 11.02, без узгодження з ним, було призначено нового командуючого Нацгвардією Олександра Чаповського. Для Горбуліна це мало б послужити сигналом, що найсерйозніші рішення можуть прийматися і без нього. У цій ситуації у нього цілком могло виникнути бажання "погойдати човен". По-перше, у конфліктно-кризовій ситуації відразу зростають у ціні "перевірені" кадри, а, по-друге - "розгойдування" йде за старими, знайомими лініями - Крим, "Правда України", Бродський тощо.

По суті, давно вже зрозуміло, що не існує ніякого посадового впливу секретаря РНБОУ. Справа тут не в особливостях нашої політичної системи, а в тому, що її ще немає - вона лише встановлюється. А в перехідний період непомірно зростає роль особистісних чинників. Увесь вплив Володимира Горбуліна - це його вплив на Президента Леоніда Кучму. І тут особливо гостро постає проблема не "тіні", а самого об'єкта. У казках про тінь, що втекла, жертвою тіньових підступів є Вчений - добра, розумна, хороша людина (у Андерсена лише занадто м'якотілий). У нас, на жаль, зовсім інша ситуація. Безглузді й нісенітні рефлексії секретаря РНБОУ були б безпечні самі по собі (хоч і ставлять під сумнів доцільність його перебування на високому державному посту), якби Президент Леонід Кучма сам був іншою людиною. У важкій кризовій обстановці, яку значною мірою спровокувала власне президентська команда, дві слабких людини можуть залякати один одного до повної втрати реальності. І тоді у своїй слабкості вони можуть стати непередбачувано небезпечними.