Сергій ЯКУТОВИЧ: Трагізм історії — від нестачі любові
В одній із численних розмов із «Днем» відомий графік Сергій Якутович розповідав про батька: «...Ми з ним ішли... Із Канева до... Коростеня. Коли втомлювалися або коли наставав час ночівлі, зупинялися в полі, лягали біля скирт. На все життя я запам’ятав, як дивився в ті хвилини в небо, споглядаючи за орлиним польотом, і слова батька: «Той, хто має крила, не питає дозволу літати».
А під час візиту до редакції минулого тижня Сергій Георгійович сказав, що рід для нього — як фортеця, яка з одного боку оберігає, а з іншого — зобов’язує. Родинна пам’ять, історія роду — одна з тем, яких ми торкнулися під час тієї розмови з графіком. Закономірно, що це спілкування вийшло насиченим надзвичайно цікавими історіями роду Якутовичів, в яких — історія цілої країни.
Упродовж складних століть бездержавності в Україні було знищено багато родів, що були свого часу цвітом нації. Яскравим прикладом репресій проти української еліти є родина Крушельницьких, практично вся чоловіча частина якої лежить у Сандармосі. Великому роду Якутовичів вдалося вціліти. Лицарська манера, естетизм Сергія Георгійовича — це приклад того, якими всі ми могли би і маємо бути. Зрештою, це також і яскраве свідчення, що образ українського чоловіка не вичерпується брилем і сулією.
Естетика, виконана чоловічою рукою, критично потрібна сьогодні Україні. Недаремно декорації, створені Сергієм Якутовичем під час зйомок фільму «Молитва за гетьмана Мазепу», українські селяни розносили по домівках прямо зі знімальних майданчиків. У майстерні Сергія Георгійовича практично немає його власних робіт. Всі вони десь — у театрах, приватних колекціях, домівках простих українців. «Я справді — народний художник, — каже, посміхаючись, Сергій Якутович. — Притому, що я не жив у селі. Просто я їх страшно люблю».
Про любов до народу і чому її бракує сучасній українській інтелігенції, про рід як опору нації та історичну пам’ять — у розмові журналістів «Дня» з Сергієм ЯКУТОВИЧЕМ.
Вікторія СКУБА:
— У новорічному номері «Дня» ми опублікували знакову статтю Юрія Шевельова. Він пише, що основними ворогами української державності є Москва, українська провінційність і «кочубеївщина». Малюючи своїх героїв, ви, так би мовити, перевтілювалися і в Хмельницького, і в Мазепу, і в Кочубея, тому маєте добре розуміти Шевельова. На вашу думку, звідки коріння цих проблем і чи здатна Україна їх подолати?
Сергій ЯКУТОВИЧ:
— По-перше, я — художник. Може, навіть не художник, а інтерпретатор та імпровізатор текстів. У мене є відчуття, що історія — це не те, що було, а те, що є наразі, що проходить крізь тебе. Одна з величезних проблем українців щодо сприйняття історії полягає в тому, що у нас немає героїв. Якщо наша свідомість і робить з когось героя, то моментально суспільство стає байдужим до цієї постаті. Поставили пам’ятник — і все, «закрили тему»! А тема історії не може бути закрита. Ми не можемо вважати історії Богдана Хмельницького або Івана Мазепи завершеними. Я, передусім, ставлюся до них як до людей. Мені дуже цікаво, чому вони робили те чи інше. Адже політичний діяч (попри те, що він завжди у боргу перед своїм народом) насамперед усе ж таки людина. Його випестила ненька, когось він любив, чогось прагнув. Якщо самоідентифікуєшся в історичну постать, ти розумієш, що це ти — з усіма вадами, з усіма чеснотами, зі своїм острахом, бажаннями. Мене нещодавно назвали придворним художником. Ну, спасибі, хай буде. Був би імператор...
Але еліта, що мешкала на українській території, довгий час не відчувала себе українською, самостійною. Це, між іншим, одна з причин Руїни. Так званій українській еліті не була притаманна одна важлива риса, властива польській шляхті чи російському дворянству, — вона не була «стовпом» держави. Це ж стосується і нинішньої політичної еліти.
Ми досі не можемо зрозуміти, що з нами відбувається, тому що не можемо усвідомити, що ніколи не були державою. За часів Київської Русі ще не було української нації як такої. Процес формування національних держав у Європі розпочався набагато пізніше. Українська нація, наскільки я розумію, сформувалася у ХVI столітті та під час війни Богдана Хмельницького. Але тоді ще не було держави. Тому впродовж більш, як трьох століть, українська нація існувала відокремлено від держави. І раптом ми отримали державу. Але у нас немає історичного досвіду, як працювати з державними механізмами...
Справжньою шляхтою у моєму розумінні були шістдесятники ХХ століття. Вони виробили в собі оцей ідеалізм, без якого не можна, бо тоді немає героїв, а залишаються тільки вареники з маком у ліпшому разі, навіть не з м’ясом, а з маком.
З усіх пострадянських держав ми — найбільші «совки». Це страшно. Тому що «совок» абсолютно нівелює особистість по відношенню до суспільства. Для українця генетично абсолютно нормально казати «я» — дає про себе знати хуторянство. Оце «я» тільки-но починає з’являтися, незважаючи на географію. І воно сходиться на понятті «Україна». Я не є прихильником назви «Україна», і волів би, щоб наша держава називалася по-справжньому — Русь. Але люди, які живуть у Центрі, на Заході, Сході країни раптом розуміють, що їхні руки, їхній розум не потрібні державі.
Справжні українці — це свідомі люди. Адже держава формується не стільки на базі етносу, скільки на основі державної нації. Українцем стаєш не тому, що народився у Львові або ще десь, а тоді, коли ти свідомо прийшов до оцього свого українства. Свідомість — найдорожча, тому що за це усвідомлення ти віддаси життя.
УКРАЇНСЬКІЙ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ БРАКУЄ КОНТАКТУ З НАРОДОМ
В. С.: — Ліна Костенко свого часу сказала, що високовольтну лінію духу сьогодні немає кому перейняти. Що має статися, аби сучасна, абсолютно різна українська інтелігенція об’єдналася навколо ідеї державності?
С. Я.: — Сучасна українська інтелігенція знову-таки залишається «совковою», тобто вона не готова брати на себе відповідальність. Саме словосполучення «українська інтелігенція» звучить непереконливо. Натомість такі імена, як Ліна Костенко, Оксана Пахльовська, Іван Дзюба, Іван Драч, ми вимовляємо зовсім по-іншому. Це люди, які брали і беруть на себе відповідальність. Я тільки що втретє перечитав «Доповідь апостолові Петру» Юрія Герасимовича Іллєнка. Хоч би як люди ставилися до цієї великої особистості через його надлюдські якості, творчо це був український геній. З усіма вадами, з усіма страхіттями своєї душі, з усім напруженням мислення, з бажанням донести навіть до колег, що він може говорити. Але ми не усвідомлюємо, що ті якості ми губимо саме в собі.
Ліна Василівна двадцять років мовчала не тому, що часи настали погані, а через те, що їй не вірили. Часи завжди погані. Часи стають прекрасними тільки тоді, коли в них живуть гарні, красиві люди, які роблять вчинки. Епоха Костенко, Дзюби, Іллєнка, Миколайчука — це справжні епохи. Що з ними відбувалося, навіщо вони згорали — ось це головне. Можливо, тому, що я виріс поруч із ними, а вони були молоді, я не знаю, як інакше. Адже вони піднесли планку сприйняття історії і свого часу.
Може, я роблю не надто гарні вчинки, може, я дійсно «всеядный» — беруся за всяку роботу, тому що мені страшно, коли в мене немає роботи. На відміну від них, я все ж таки не художник, а інтерпретатор — у мене на столі має лежати рукопис або сценарій. Інакше я просто хворію. А тільки є робота — можна три дні не спати...
Надія ТИСЯЧНА:
— ...і ви прекрасно почуваєтеся...
С. Я.: — Це патологія. Моє щастя в тому, що коли я мав близько 50-ти років, раптом Юрій Герасимович Іллєнко відкрив для мене кіно. До того я три роки працював в Іспанії, написав 159 картин, і раптом усе це втратилося... Приїхав сюди — нема що їсти, немає ніякої роботи. Тоді Юрій Герасимович зателефонував і сказав: «Я починаю «Мазепу» і тебе запрошую». «Як кого? Я ж не професійний художник кіно». А він відповів: «Як Сергія Якутовича». І раптом мені відкрилося те, про що я колись мріяв і не міг собі навіть дозволити. Відкрилися кінгстони моє свідомості і мистецьких бажань.
Я з 14 років працюю як професіонал-графік. П’ять років я писав тільки картини. Нікому їх не показував, навіть не пам’ятаю, як я жив. Хотілося писати картини. Тим більше, я розумів, що ці картини нікому не потрібні, бо тоді вийшли на перший план формальні речі. А в мене була ціла серія, наприклад, анекдотів про українців, які я сам придумав. Я знав, що форма, якою я володію, нікого не образить, тому що люди приходили і казали: «О, то музейне мистецтво». Натомість на тогочасних виставках абстрактні роботи не забезпечували контакту з глядачем. А через те, що я все ж таки ілюстратор, для мене дуже важливий контакт. Це, між іншим, те, чого бракує нашій інтелігенції — контакту не з публікою, а з народом. Вони дуже багато говорять про народ, а контакту нема.
Коли ми знімали «Молитву за гетьмана Мазепу», весь час жили в селі. І люди крали мої роботи, просто виламували з декорацій. А в мене в тому селі був друг — трунар. Якось я йому кажу: «Чуєш, Миколо, а чому вони намагаються все це виламати? Напевно, це ДВП — діжечку прикрити або ще щось...» — «Та ти шо?! Ламають як красу, у мене самого цілий...» Тоді я зрозумів, що я дійсно народний художник. Притому, що я не жив у селі. Але я їх страшно люблю. І вони оцю любов відчувають. Довіру і любов. Оце і є, як на мене, завдання людей, які вважають себе інтелігентами, — відчути любов до народу і до себе серед нього.
Колись мого батька запитали, як йому вдається так здорово з молодими спілкуватися. А він каже: «Любити і вірити — оце і все». Це дуже просто. А зробити це дуже складно. Але трагізм історії — від нестачі любові. Адже любов — це жертовність. У нас страшенно бояться цієї жертовності.
Я працював із фантастичною людиною — Романом Мироновичем Корогодським, стовідсотковим євреєм, який завжди розмовляв тільки українською мовою. Завдяки йому ми маємо 20 томів української модерної літератури ХХ сторіччя. На ці книжки він збирав по копійчині з усієї діаспори. Я отримував 20 доларів за книжку, за 20 ілюстрацій, але я просто розумів, що це треба робити. Він уперше видав Шевельова, він уперше видав тритомник Дзюби. Корогодський відкрив нам українську модерну літературу ХХ сторіччя. Саме такі люди мають бути присутні в українському культурному просторі.
Я вірю словам Ліни Василівни Костенко, яка сказала: «Нарешті настали часи поетів і художників». Не політиків, не бізнесменів. Наш час прийшов. Але якщо ми не скажемо те, що ми маємо сказати... А для цього нам треба розібратися, що ми маємо сказати, і хто ми взагалі, тому що знову-таки інтелігенція — ніяка. Чи вистачить нам часу, якого дуже мало? Багатьом зараз по 80. Здається, що в них багато часу, тому що вони 40 років мовчали, або 40 років їм не давали говорити. Але завтра їх по одному не стане — і нікому буде продовжити їхню справу. Адже за ними ніхто не йде.
Історія — це зафіксований плин часу. А в нас є тільки шматки, які ми хочемо зібрати докупи.
Я зараз викладаю в Київській політехніці. У мене на курсі 48 дівчат. Я не можу з ними знайти спільну мову. Я не володію комп’ютером, а вони не володіють малюнком. Я володію історією мистецтва, а вони — ні.
Н. Т.: — Пане Сергію, ваш батько обрав у мистецтві українську тематику, українство. Ви також.
С. Я.: — Я в кінці життя вибрав.
Н. Т.: — Розкажіть про цей шлях. Ви говорили про свідомість. Я знаю, що ваш син — художник, і він живе у Франції. Наскільки там українському художникові можна зберігати своє українство, як, наприклад, це робив Крук у скульптурах?
С. Я.: — У нього немає українства. Він, за його словами, громадянин світу. Але тема його творчості дуже цікава. Він розповідає про відчуття 12—14-річного хлопчика... Але, натхненна українка — моя невістка, хоч за національністю вона француженка. Я працював над виставою «Урус-Шайтан» у Театрі імені І.Франка, і нарешті мені дали змогу зшити шаровари, які я вигадав, про які я мріяв. Молоді актори одягнули їх і кажуть: «Ми у такому вигляді зараз на Хрещатик підемо». А вони з льону, льон — як твид, іще й гофрований. Я зробив високий пасок на чотири ґудзики, потім щось неймовірне, закінчується воно на колінах, а далі галіфе. Адже спробуйте звичні шаровари запхнути в чоботи — це ж страшна річ. Тільки сядеш на коня, як вони вилазять. Так ось, я ці шаровари подарував Антонові. Так Антон сказав дружині: «От тато мені привіз шаровари, я буду ходити в них в майстерню». А вона каже: «В яку майстерню? Ти будеш ходити в них кожен день, бо вони дуже красиві». Тепер вона забрала ті шаровари і на маленьких цвяшках натягнула на всю стіну. Люди приходять до них додому на Монмартр — висять шаровари. Моя невістка — а вона музикант — написала декілька фантастичних речей, пов’язаних з українською тематикою. Вона зібрала крики, плачі, тупіт коней, спеціально записувала карпатські звуки.
Н. Т.: — А звідки в неї ця цікавість?
С. Я.: — А знаєте, як вони познайомилися? Антон жив зі мною в Іспанії, а за горою була Франція. У нього був друг — князь Сергій Волконський, теж художник. Родина Сергія Волконського переїхала в Арлет-Сюр-Тек і організувала симпозіум «Ост-Вест». Антон брав у ньому участь і робив інсталяції, коли до нього підійшла дівчина і сказала: «Мені сказали, що ти з України». — «Так». — «А ти знаєш, що таке Говерла?» — «Знаю, що таке Говерла». — «А може, ти «Тіні забутих предків» дивився?» — «Та я взагалі «онук» цього фільму».
Отак вони познайомились. «Тіні забутих предків» був її найулюбленішим фільмом. Вона каже, що кращого саундтреку, ніж у цій стрічці, в європейському кіно не було. І взагалі саундтреки фільмів українського поетичного кіно неперевершені. Вона тому й питала про Говерлу, бо хотіла поїхати в експедицію до Карпат, записати старих людей, музику, вітер.
«Тіні забутих предків» проходять крізь усе наше життя. У батька була російськомовна родина. Вони жили на Андріївському узвозі. Але коли татові було три-чотири роки, то родина поїхала з Києва, бо його батько був військовим. Де вони тільки не жили: Фінляндія, Брест-Литовський, Москва, Ленінград. Старший батьків брат іще ходив у перший клас української школи. І батько завжди його питав, що таке Україна? Коли він почав трохи мужніти, це було в евакуації в Горьковській області — село Тонкіно, вони жили в старій садибі лікаря. Там було, як у Чехова, все разом — будинок, лікарня, бібліотека. І знайшли книжку без палітурки. Батьків брат сказав: «Оце книжка, написана українською мовою. Давай я тобі розповім». І от мій батько почав вчити українську мову. Книжка виявилася — «Тіні забутих предків». Потім його сестра, Олеся Данченко, прислала вже в Ленінград «Захара Беркута» і «Fata morgana».
А коли він помер, це якраз був четвертий день зйомок «Мазепи», я зателефонував Юрію Герасимовичу і сказав, що я не можу вийти на зйомку, тому що батько помер. Він: «А-а-а!» — і кинув слухавку. Потім розповів: у той час, як я подзвонив, по ТБ йшли «Тіні...» і зазвучали трембіти. Отак — через усе життя.
Знаєте, талановиті люди створюють якесь магнітне поле. Я не талановитий, я не створюю магнітне поле. А там воно стає містичним. І все непросто.
У мене в майстерні висить Ісус Христос. Ми знімали «Тіні забутих предків». Мені було 11 років. Знімали маленькі сюжети: струмок і люлька, дрібні речі, через які треба було показати життя на полонині. Це було дуже нецікаво, я пішов десь гуляти. І раптом побачив, що на дорозі лежить абсолютно розсипаний хрест. Я взяв вцілілу фігуру Христа і приніс на знімальний майданчик. Ця фігура Христа брала участь у зйомках. А наприкінці зйомок Параджанов сказав: «Раз ты нашел, возьми, пусть будет твой». Тепер він зі мною весь час. Колись до мене прийшла жінка з собачкою. Ну, собачці немає чого робити, вона ходила-ходила по майстерні, а потім сіла перед цим Розп’яттям і сидить. І десь через 40 хвилин завила. А ця жінка каже: «Так що ж там таке?». — «Я не знаю, що там таке. Просто воно живе». Ця скульптура — жива. Це треба було хлопчику зайти туди, знайти її. Чому її, а не щось інше? Це все певні речі. Я дуже вірю в долю.
Н. Т.: — У долю чи в Бога?
С. Я.: — Напевно в долю. Про Бога ми не говоримо, це само собою. У кожного своя доля. І як би мене доля не била — а била страшенно — я знаю, що вона мене любить. Батько казав: «Живи так, щоб серед ночі у кінці життя не прокидатися в холодному поту». Я намагаюсь так жити. Але я знаю, що доля мене веде і любить, а я її.
В. С.: — Ви щойно дуже зворушливо розказували про свою родину. Я читала, що ваша прабабуся працювала секретарем у Грушевського. Це правда?
С. Я.: — Вона просто працювала там друкаркою у машинописному відділі. У родині Якутовичів саме через прабабусю ішла українська тема. Через її прадіда Сенчила-Стефановського, через листи Шевченка, які були вдома. Прабабуся навіть свого сина — мого діда — записала у пластуни 1919 року.
Дід, мій, В’ячеслав Петрович Якутович, «Тараса Бульбу» знав напам’ять. У будинку на Андріївському узвозі, дійсно, звучала українська мова, польська мова і російська. Оце — абсолютний Київ. Це від батька. Від мами інше — «дворяне, декабристы, народовольцы». Дід — мамин батько — навчався в одному класі з Булгаковим у Першій київській гімназії. Їхній маєток був на хуторі Злодіївка. Нині на цьому місці стоїть четвертий реактор. Прадід побудував там лікарню, бібліотеку, школу — і все це знесли, щоб побудувати четвертий реактор. Ось це історія, яка проходить через тебе, і ти за неї відповідаєш.
Мій дід по маминій лінії, до речі, був абсолютний англоман. Він був офіцером Білої армії. У 1935-му році його арештували. Бабуся була тоді головним архітектором НКВД України, і знайшла його у Читі. А дід був, дійсно, англоман. Йому б у «Шерлоці Холмсі» зніматися. От він сидів у телячому вагоні, наповненому криміналітетом. І вони йому казали: «Георгий Александрович, я за кипяточком, может, сбегаю?».
Н. Т.: — Порода.
С. Я.: — Він ніколи не піднімав голос, увесь час був спокійний. Джентльмен. Посадили — посадили. Випустили — випустили. Закінчив життя заступником міністра, не будучи членом партії. Його підлеглими були одні євреї. А тоді вже тривала боротьба з космополітизмом. Напередодні його ювілею телефонує йому підлеглий і питає: «Георгий Александрович, Ахиллес — то ли враг народа, то ли нет?» Дід відповідає: «Нет, он жил давно». — «Хорошо». Наступного дня вони приносять велике письмове приладдя з бюстом Ахіллеса. Так що всі ці історії роду безкінечні.
В. С.: — Сергію Георгійовичу, ви щойно дуже добре показали на своєму прикладі, наскільки для українців важлива родинна пам’ять. На цій родинній пам’яті, в принципі, у країні багато чого тримається. Нещодавно у «Дні» була подія, теж пов’язана з пам’яттю. Ми провели круглий стіл з істориками, який називався «Політика пам’яті і антитоталітарна програма». Під час дискусії прозвучала цікава думка, що реалізовувати антитоталітарну програму на рівні масової свідомості потрібно, доносячи населенню історію у вигляді емоційних образів. Що б ви запропонували як антитоталітарну програму для суспільства?
С.Я.: — По-перше, я не можу порадити. Я можу порадити тільки собі, і все одно я знаю, що не зможу це виконати до кінця. Мій батько завжди виховував тільки особистим прикладом. Антитоталітарним може бути тільки всебічний розвиток індивідуальності, тому що нація формується з особистостей. Напевно, така програма повинна бути розрахована на всебічне розкриття особистості в кожній людині.
Коли ми говоримо про інтелігенцію... На Заході немає такого поняття. Там є інтелектуали і середній клас. У нас тільки інтелігенція, у якої за всіх усе болить, але яка нічого не робить. У нас має з’явитися середній клас. Він з’являється тепер. Між іншим, тішить, що ці люди — освічені, які володіють мовами, можуть вільно пересуватися світом, зосереджені на своїй родині, активно займаються вихованням своїх дітей, які змалку знають мови, але не задля того, щоб виїхати з країни. Чоловік моєї племінниці міг давно виїхати на роботу до Силіконової Долини, але не їде, бо він знає, що тут його батьківщина. І йому болить, що ця батьківщина ніяк не стає вітчизною.
Тому я кажу, що важлива родинна пам’ять. У мене нема коріння в селі, але я теж виходець із середнього класу з покоління у покоління. Я розумію, як це важливо. У нашій родині по батьковій лінії залишилися одні жінки. Для них родина — це все. Зараз батька не стало, мама в мене дуже хвора, і вони опікуються мною. І все це є рід. І ти розумієш, що ти не тільки частина роду, а що і рід — це є проект.
Колись у мене була рідна сестра моєї бабусі. Вона жила у Москві й була головним діагностиком лікарні Кремля. Так вона сказала одного разу моїй мамі: «Треба було нашому великому роду стільки жити, мучитися і робити, щоб у нас з’явився Сергій». Я розумію, що вона сказала це з великої любові до мене, але за ці слова доводиться жити, відповідати. Я міг би не хотіти відповідати, але мушу. Мій батько сказав: «Тобі дано в житті стільки любові і здібностей, що ти до кінця життя не віддаси цей борг. Але ти маєш віддавати борги».
Коли мені було шість років, батько мене вперше взяв у Карпати. Вони з другом, художником Григорієм Гавриленком, вирішили пішки пройти всі Карпати. Я — «городской мальчик». Це було страшенно важко. А батько постійно казав: «Ти мусиш!»
Й ось це «ти мусиш» — на все життя. При тому, що я абсолютно ледача людина. Але береш себе в руки й робиш. І величезне щастя, коли усвідомлюєш, що ти щось зробив.
Коли закінчився фільм «Тарас Бульба» — останні зйомки були в Польщі. Ми прощаємося всі, і я один лечу в Київ. Я сиджу в літаку і думаю: все, грошей — ні копійки, вдома тяжко хвора дружина, стос неоплачених рахунків, ніякої роботи, жодного замовлення. А потім я подивився — а я ж це зробив! Свою роботу я зробив. І все стає дуже просто. Так, проблем багато і треба з них виходити. І я вийшов. І навіть поховав дружину, але вийшов. Усе, що треба було, зробив у тому році. Він був дуже трагічним, ми з дружиною прожили разом 38 років. І вона взяла з мене слово, що я поїду на Різдво в Париж до сина. У нас була така традиція. Я поїхав. От я сиджу в Парижі, біля Сени. За дві години Новий рік — і відчуття, що я все ж таки це зробив. Ось ця злість й обов’язок — то ведуть тебе предки.
