Алік з Куренівки
Звичайно, все починається з певного техогляду, і, роззирнувшись у цій багаторівневій садибі, яка чимось нагадує фортецю, придивившись до господаря, я миттєво зрозуміла: все однозначно too much. Все дуже-дуже, правда, без варіативу. Все дуже цікаво, аби пропустити і не почати активно розпитувати і вже тим самим торкатися гостросюжетних знаків різних епох, завзято вплетених у його повсякденне життя, у вічне будівництво як стиль життя. Висмикувати нюанси тут немає потреби, вони в усьому — в дрібницях побуту, в тих речах, які зазвичай сплять на бабусиних горищах, поки не прийде збирач, який досконало знає історію, розуміє не лише ціну предмету, але і його цінність. До того ж наполегливий, пристрасний, надокучливий, у даному випадку, привабливий. Такий захопить бесідою, що суцільний непотріб для когось, а для нього бажане надбання перетворюється на справу, і ось вона — тут як тут. Все, що зараз зберігається в цьому незвичайному будинку, точніше сімействі щільно притертих один до одного будинків і будиночків, у цьому продуманому киянином Олександром Пилипенком (почула від нього уточнення: мене ще називають Аліком з Куренівки) лабіринті, де складно розташовані переходи об’єднують різні дворики з усілякими європейськими акцентами, де на старовинних цеглинах кладки збереглися відбитки кізочок, собачок, вплелися несподівані предмети — пузатий чайник, декоративні тарілки (кожна — зі своєю історією), навіть фрагмент унітазу з давньою ручкою на ланцюжку прикрашає одну стіну, ніби натякаючи, що в житті злив усілякого компромату — процес цілодобовий, було ним врятовано від небуття. Кажуть, Моне спочатку розбив свій чудовий сад, а потім своїм талантом, харчуючись красою саду, створював шедеври. Гніздо Аліка поки не має доглянутого саду, адже він однолюб стану in between — між минулим і цим моментом. Побачивши приголомшливі пишні барочні, ренесансні замки, подумала: напевно, це і є його пристрасть — вже дізналася, що таких немає у жодного з колекціонерів. Потім звернула увагу на дивовижні ключі від стародавніх фортець, зруйнованих церков, які навіщось прагнуть примітивного євроремонту, і вирішила: ні, ключі — його любов. На одному, придбаному 1722 року у складчину, зважаючи на дорожнечу, залишилися навіть прізвища трьох щасливих володарів цього ключа. Якою заплутаною, складною може бути доля колись простого ключа. Одразу ж перевела погляд на чудові флюгери, дерев’яний диванчик-коник, вироблений за викрійками панських меблів... Відчуваю, що не можу зосередитись — тільки-но здивуюся фантазії автора, що зуміла з двох старих піаніно спорудити комод, як вже біжу до колажів, де поштовим стародавнім скринькам для листів та знакам дарується таке осмислене і шанобливе життя, що вони, схоже, потрапляють у число цінних свідків своєї епохи.
Інколи до заповітного горища пан Алік підкочується і по три роки, частенько чує щось однакове від стареньких, мовляв, там нічого не немає, сама лазила років 30 тому, а він усе вмовляє — давайте подивимось разом. Сьогодні багато знахідок зберігається в його фондах, і просто відчуваю, як власник все це любить, і думаю, у кожного предмета попереду ще друге і третє життя. Вловила вираз обличчя, коли він гладив кришку вже відреставрованої шкатулки з рідкісної породи дерева. Здається, так дивляться лише на кохану жінку.
Світ горищ для тонкого збирача — безмежний, важливіший за всі заморські подорожі, яких він, хоч як це дивно, не прагне. Пронизливі зустрічі на нього чекають по всій Україні, яку об’їздив не вільним туристом, а таким, який чітко знає, чого хоче, відкривачем.
Колись у однієї пані Терези побачив він черевики з класної шкіри, що прибули з так званих американських посилок часів Другий світової. Чоловік хазяйки не встиг їх поносити — пішов на фронт і загинув. Диво-черевики з напрочуд якісною прошивкою, різними зрозумілими професіоналові зручними деталями, жили своїм тихим сонним життям, звичайно, до зустрічі з Аліком. Він купив їх ще перед початком свого вічного будівництва, і зараз, через двадцять п’ять років, вони не розлучилися. Лише нині один черевик, який прожив своє взуттєве життя в щоденній праці з ним, змучений будівельними буднями господаря, вже застиг на почесному місці в колекції — мабуть, не чекаючи таких почестей, так і замовк з відкритим ротом. Трудівник прожив своє життя не даремно, та й зроблений був так само міцно, як і закритий двір його господаря. Зрозуміло з першого погляду: цей двір — внутрішня справа тих, хто тут живе, від сторонніх очей закритий стіною, Алік не витрачає часу на людей, без яких може обійтися. До того ж тут, у його гнізді, роботи завжди сила-силенна.
В одному музеї (сама чула) його назвали улюбленим меценатом, Олександра Івановича часто запрошують оцінити старовинні предмети, на експертизи географічних карт, звичайно, він тремтить, побачивши старовинну книжку з цінним автографом, і все це не карамелізовано орієнтованими для бізнесу чудасіями, хоч кожен збирач, звичайно, розуміє: річ з історією зазвичай зростає в ціні, як дітвора влітку. Про маржу він думає потім, але спочатку її і не планує. Просто йде по сліду, і задоволення від речей, які купує, ніколи не вислизає швидше, ніж за них сплачено. Правда, начебто кому вона потрібна, наприклад, проста занавіска з вишивкою 50-х років минулого століття, а в цьому будинку вони прикрашають деякі вікна. Природно, лише старовинні. Функціональних, тих, що тримають тепло в будинку, декілька десятків, а старовинних, часто декоративних, навіть підрахувати не змогла. Вони давно — частина домашнього музею, його основної слабкості. Він так чітко розуміє, як живе стара річ з усіма своїми цінностями і недоліками, що тактовно допомагає кожній стати деталлю свого філософського стилю. Всім знайшлося місце в його житлі, точніше в житті. Наприклад, коли сказала, що дуже люблю стильні високоякісні, звичайно, нові сумки, він несподівано приголомшив: у мене є два мішки сумок 50-х років минулого століття, я і ґудзики збираю... Коли заговорили про гучну, відверто несправедливу ситуацію, здивував усім відомою фразою улюбленого кіношного героя: «Мені за державу прикро». Пафосу жодного не відчула — ця фраза для нього теж абсолютно органічна.
У його викладі історичні факти, хай і відомі з книг, скажімо, що Черчилль будував теплиці і брав уроки цегельної кладки, звучать інакше. Відчувається — всі ці знання є його університетами, і, схоже, він увібрав у себе навіть мудрість пустелі, хоч ніколи там і не бував. Тому без жодного перебільшення скажу: найголовніший експерт у його об’ємній колекції — він сам.
У переплетенні численних стежинок цієї садиби є стіна заборон. Там різні таблички з піонерського дитинства та комунального буття: на кшталт «Діти, бережіть ліфт», «Не зливайте жир в унітаз», «Дотримуйтесь чистоти в ленкімнаті», «Сірники до добра не доведуть» і ще багато чого. Від себе дописала б: дорослим дядечкам спокушатися на солодке в таких кількостях шкідливо, адже помітила, як дивився ласун Алік важким чоловічим поглядом на зефір. Утім, йому і це личить.
P.S. Поштою надійшов до редакції на моє ім’я конверт з фотографіями цієї садиби. Їх надіслав автор Олександр Пилипенко для, як він висловився, рідної душі. Ось ми й познайомились та потеревенили досхочу.
