Iсторія, яка не мовчить
Ідея книжки «Повернення в Царгород» витала у повітрі ще з того часу, коли в серії «Бібліотека газети «День»» побачили світ збірки «Дві Русі» та «Війни і мир». Історія «Бермудського трикутника», у якому століттями перебувала Україна (Росія — Польща — Туреччина), мала логічно замкнутися книгою третьою — і ось вона з’явилася. Том на півтисячі сторінок, перша частина якого присвячена відносинам Київської Русі та Візантії; друга відтворює перипетії взаємин Січі (Гетьманщини, Козацької держави...) з Османською імперією; у третій оповідається про «перехрестя культурних шляхів» у напрямку Київ — Царгород — Стамбул.
Найбільш «утаємниченою» для широкого читача, очевидно, є тема «Київська Русь — Візантія». Хоча саме тепер вона актуалізувалася максимальним чином: політичні події останніх років, війна Росії з Україною, геополітичні виклики, що загрожують мирові одразу на кількох материках, змушують задуматися над генезою тих ідеологій, які черпають свою агресивність в історичних міфах. Висловлюючись так, маю на увазі передусім Росію з її «євразійством», із мріяннями про «Третій Рим», з її «візантійщиною» в політичній системі й, відповідно, політичній поведінці.
Пишучи про часи далекі й дуже далекі, автори книжки «Повернення в Царгород», звісно, були свідомі того, що історія — це поле битви, тому не дивно, що їхні розмисли про історію раз у раз проектуються на сучасні події, ба навіть багато в чому пояснюють їх. При цьому міра публіцистичності в кожного різна, як, наприклад, в історика Володимира Рички й оглядача «Дня» Ігоря Сюндюкова. Ричка, розповідаючи про Візантію, політику київського князя Володимира щодо імперії на Сході, мотиви його цивілізаційного вибору на користь християнства, про Ярослава Мудрого, дотримується академічної манери. Публіцистичний елемент з’являється аж тоді, коли мова заходить про «Володимира Святого на зламах історичної пам’яті»: головне завдання автора в цій частині — пояснити читачеві, як сталося, що молодша «сестра» (Москва) стала «старшою», власне — як відбулося привласнення Русі Московією, зокрема й спадку князя Володимира, якого вже від середини ХV ст. у Московському царстві почали вшановувати в рамках «державно-церковного культу»? І цей культ благополучно тримається й досі, про що свідчить масштаб цьогорічних урочистостей у Росії, пов’язаних із 1000-літтям упокоєння князя (чи чули ви, щоб у Росії згадували, що князь цей — київський?!).
Ще одна прив’язка до подій нинішніх — Крим із його Херсонесом: завойований (підкорений, анексований) у часи Катерини ІІ, він став трактуватися у Росії як їхні «духовні скріпи», адже «відроджений Херсонес Таврійський, — пише В. Ричка, — став ідеальним втіленням Константинополя». Того Константинополя, який довго не давав (не дає?) спокою російським монархам та ідеологам міфу про Москву як «Третій Рим».
І ось у цьому контексті з’являється згадка про Петра Могилу, який рішуче переорієнтував «церковний та інтелектуальний Київ на пошук опори в руській княжій традиції і шляхетській еліті»...
Ось вам і публіцистика, хай, може, й мимовільна, не запланована фаховим істориком. Річ у тім, що історія не мовчить; вона не нагадує порослі мохом руїни; вона, наче кров, пульсує в «жилах» сучасності... Тому так важливо мати уявлення про ту історичну АЗБУКУ, що її вже майже півтора десятиліття пропонує своїм читачам газета «День».
Ну, а Ігор Сюндюков у своїх статтях уже й не мимоволі, а цілком свідомо перекидає місточки від «тоді» до «тепер», причому робить це вельми послідовно, опираючись на тезу про те, що «для того, аби знайти вихід (із «сьогоденного лабіринту». — В.П.), треба усвідомити, де саме був вхід». Тому й розповідає він нам так докладно про «особливості політичної системи Візантійської держави», щоб ми краще збагнули генезу політичної системи (зрештою, і ментальності) у межах імперії миколаївської чи путінської. Тому й пояснює сутність «візантизму» з його ставкою на авторитарність, «беззастережне підпорядкування окремої людської особи тоталітарній державі», складну систему суворо ієрархізованої бюрократії, а також на «якнайтісніший союз держави та церкви»!
Власне, стаття І. Сюндюкова, яку я зараз цитую («Світло й тіні Другого Риму»), вся пронизана паралелями, і це та риса, яка загалом характеризує цього автора. Його акценти — важливі для розуміння подій нинішніх (прочитайте ще про візантійську «рідкісну підступність» і про «політику тимчасових союзів», про вічне обдурювання іноземних послів дипломатами з Візантії — і ви також подумаєте про лаврових і чуркіних, гарантую!).
Одне слово, книжка «Повернення в Царгород» — це не музейні «холодини», як казав би Павло Тичина; вона про нас теперішніх. Пропонуючи великий обсяг історичної інформації, вона спонукає постійно шукати причиново-наслідкові зв’язки між, здавалося б, безнадійно віддаленими часами, які насправді виявляються схожими на сполучені посудини. Тим захопливіше це читання — власне, тиха «розмова» з Дмитром Степовиком і Оксаною Пахльовською, Петром Кралюком і Тарасом Чухлібом, Сергієм Кримським і Кларою Гудзик, Валерієм Смолієм і Валерієм Степанковим, Гульнарою Абдулаєвою та Сергієм Котом...
Окремо хотілося б виділити статтю Ігоря Смешка («доктора технічних наук, професора», проте — пам’ятаємо — ще й одного з очільників української спецслужби недавніх часів). Називається вона «Візантія: шлях ідей у просторі та часі», і наголошено в ній на генезі й самій суті європейської цивілізації (філософія й культура стародавньої Греції; теорія і практика держави і права Риму та Візантії; християнська віра). Короткий екскурс в історію знадобився авторові, щоб наголосити на винятковій вазі «візантійської спадщини», її перетікання в наступні епохи (особливий акцент — на успадкуванні цієї спадщини Київською Руссю, яка була «колискою сучасної України», — ось ще один смисловий рефрен у книжці «Повернення в Царгород»!).
«Азбука» від Ігоря Смешка також зовсім не зайва для сучасного українця, зокрема його нагадування про рік 1169-й, коли Андрій Боголюбський («Путін-1», як його хочеться назвати) сплюндрував Київ, щоб перенести центр Русі у своє Володимиро-Суздальське князівство; про рік 1610-й, коли Москва була завойована військами Речі Посполитої, «до складу яких входили і полки українських козаків», після чого «більшість населення Москви та майже вся її шляхта присягнули на вірність королевичу Владиславу»; а також про рік 1654-й, коли Богдан Хмельницький пішов на союз із Москвою. Що це означало? Прочитайте статтю Смешка, яка, не виключаю, писалася заради двох унікальних цитат (довгих, бо ж із цілком рідкісних джерел узятих). Перша — зі статті Ніколая Трубєцкого «К украинской проблеме» (Париж, 1927 р.); друга — з п’ятого тому «Истории человечества. Всемирная история. Под редакцией д-ра Г. Гельмонта (С.-Петербург, 1896).
У першому випадку йдеться про колосальну відмінність між українською та російською культурами і про те, яку роль відіграла «культура Западной Руси (Украины)» в історії Московії-Росії після того, як «Петр постарался совсем искоренить и изничтожить великорусскую редакцию русской культуры». У другому історики оцінюють значення вільного козацтва і традицію свободи, яку воно закладало...
Далі не деталізую — читайте самі!
Ось цим побажанням, власне, й хотілося б завершити свої перші нотатки на полях книжки «Повернення в Царгород». Читайте — і ви матимете більш повне явлення про той історичний простір, який дістався нам у спадок. Простір історії, яка не мовчить.
