Iван СТРIЛЕЦЬ: «Який я герой? Ну, збив танка... Це нормально»

Боєць із роти вогневого забезпечення 17-ї бригади Іван Васильович Стрілець до мобілізації обробляв землю у своєму рідному селі Мар’ївці (Компаніївський район, Кіровоградщина), ставив на ноги сина та доньку й гадки не мав, що колись доведеться брати до рук зброю, а пізніше й бути представленим до найвищої державної нагороди. Інформацію про те, що фермер із Кіровоградщини на своїй БМП підбив ворожий танк і врятував поранених, на своїй сторінці у «Фейсбуці» написав журналіст Роман Бочкала: «Всі ми пам’ятаємо, як 9 січня бійці Нацгвардії, що слідували на ротацію в Станицю Луганську, помилилися з поворотом і приїхали прямо на блокпост бойовиків. Зав’язався бій. Двоє бійців загинули і понад десять зазнали поранення. 17-та кинулася на допомогу. Іван Стрілець на своєму вже рідному БМП «Варвара» вразив танк супротивника з ПТУР «Фагот» і тим самим дозволив вивезти з поля бою «трьохсотих».

Іванові Васильовичу — 51 рік, за професією він електрик, за військовою спеціальністю — мінометник. «Я просто прикрив хлопців, щоб ті відходили, і підбив ворожий танк», — так розповідає про подію Іван Стрілець.

Його мобілізували в двадцятих числах серпня минулого року.

«Викликали, запитали: «Не бажаєте послужити Батьківщині?» Я сказав, що бажаю. В молодості я служив на Північному флоті  командиром мінометного розрахунку. Як я міг не піти? Пройшов «учебку» протягом трьох місяців. І тут ось бігаю, живий, слава Богу. Молодь відпочиває, як каже наш замполіт, — розповідає Іван Васильович, поки в нього за вікном чути вибухи. «Хочете почути, як нас обстрілюють? Ось я руку вистромлю в розбите вікно, й ви почуєте».

Про нагороду Іван Васильович почув від замполіта. «Телефоную дружині, кажу, Свєта, обіцяли представити до нагороди й дати відпустку десять днів. Вона зраділа. Я перепитав, чи буде відпустка, а мені кажуть: хто його знає, ти ж бачиш, яка ситуація. Ну, та я розумію. Але мені обіцяли».

Посилки від рідних до місця, де дислокується частина Стрільця, рідко доходять — надто близько до Луганська й далеко від миру. А після того, як нещодавно на один із блокпостів місцевий житель приніс заміновану банку меду й внаслідок вибуху загинув один військовий, а двоє були поранені, військовим заборонили брати харчі від місцевих. «Сказали нам, щоб ніякого огірочка не брати від них. А до нас на «передок» посилки не доходять. Це там, у «задку», на кілометрів 50 — 60 назад, буває тушонка. А в нас пшенична, пшоняна крупи. Навіть гречка є. Ну, й сало. Інколи сядемо обідать, а хлопчики давай собі мріяти: «Я б оце чайку з халвичкою випив», «А я б риби смаженої з’їв». А хтось каже: «То, може, ти ще і ковбаси хочеш?», і сміємося. Ну, нічого, головне, щоб ви там добре жили», — каже Іван Васильович.

На запитання, як вдається уживатися з місцевими, Іван Васильович розповідає, що з місцевим населенням щодня спілкується на блокпостах, і вже зробив висновок, що «за нас там 70%, а за них — 30%».

«Одна плює, друга хрестить. Є й такі, що просять: хлопці, йдіть уже звідси, бо по нас гатять, і немає нам уже де ховатися. А інші за руки беруть і благають, щоб звільнили цей край від бандитів. Та найважче те, що дітки малі, чорномазі, приходять, просять їсти, бабусі старі... — ділиться Іван Васильович. — Я кажу своєму начальству: «Миколайович, дай хліба». А він: «Васильович, мені не буде чим вас годувати». А я йому: «Чорт з ним!». Ви кажете — герой. Ну який я герой? Збив танка. Це нормально. Служимо, боремося. Дуже шкода тільки того хлопця, якого я вчора обіймав, а він помер після поранення... Шкода дітей...»