Із царства готики — в королівство музики!

АРХІТЕКТУРНО-САДОВА ДОСКОНАЛІСТЬ

Чим далі ми подорожували — тим більш спресованими здавалися наші враження. Їх було вже так багато за майже тиждень автопробігу, що вони стали нашаровуватися одне на одне.

Щодо екіпажу «Дня», то після Вінниці ми «зіскочили» з дистанції через редакцiйно-виробничу необхідність, тоді як наші товариші та колеги продовжували свій шлях на схід: Маріуполь, Луганськ, Харків, Донецьк.

Тому заздалегідь на центральнiй площі Тернополя, в оточенні міської публіки — вручили книжки з серiї «Бібліотека газети «День» нашим депутатам від заходу й сходу України — Ярославу Кендзьору та Володимиру Зубанову, а також гостинному меру Тернополя Богдану Левкiву.

І вирушили разом iз караваном у Прикарпаття — в містечко Залiщики, що розкинулося просто біля підніжжя гір. Ріка Дністер там утворює підкову довкола цього дуже милого містечка з червоними дахами.

Після теплої зустрічі (обов’язковий атрибут: три красуні у віночках і паляниця) на кордоні Тернопільської та Чернівецької областей мчимо до Чернівців.

В’їжджаємо в місто в негоду: ллє дощ. Однак перед знаменитим Чернівецьким університетом злива взяла паузу. Напевно, щоб ми краще розгледіли архітектурний ансамбль.

Перед нами величні будівлі в готичному стилі. Вежі, собор, приміщення університету. На сірому сльозливому тлі неба прекрасний Чернівецький університет виглядав ще ефектніше.

Дата його заснування — 1864 рік. Тут була резиденція митрополита Буковини. Комплекс будували 18 років. Для цього спеціально збудували завод iз виробництва цегли. Кожну цеглину простукували, мов коштовну вазу: щоб не було дефектів. Норма мурування для майстрів — сто цеглин. Не більше. Щоб не халтурили (як сучасні!). Заклад спочатку носив ім’я імператора Франца Йосифа, оскільки тоді Чернівці належали Австро-Угорській імперії... З 1957 будівля віддана під університет.

Тут усе по-готичному височіє. Ажурні вікна в поєднанні з прямокутними червоно-коричневими башточками — гранично органічні.

Усередині цього архітектурного шедевра — блакитний, червоний і мармуровий зали. Нас, як почесних гостей, спеціально поводили по них, відчиняючи двері ключами. Але й у коридорах університету вражають склепінчасті мозаїчні стелі, які підтримуються білосніжними колонами. Враження — палац! Як тут люди вчаться? Тільки те й робитимеш що милуватимешся!

Будівля виграє й від парку у французькому стилi. Зелень грамотно дозована, все геометрично виміряне. «Французистість» видно ще й у тому, що територія перед головним корпусом засипана дрібною щебінкою, як, наприклад, у Версальському парку або в Саду Тюїльрі. Незвичайно гармонійна панорама! Цього відчуття не зміг зіпсувати навіть дощ, що полився з подвiйною силою. Справжня природа раптом приревнувала до штучної, але тільки підкреслила красу останньої.

БОЙОВИЙ ЗАПАЛ СТОЛІТЬ

Після ресторанно-готельного комплексу біля озера «Аква-плюс» (засмажені цілими рибини мені сняться й досі) — опиняємося близько десятої вечора біля суворих стін Хотинської фортеці.

Екскурсія проходить у темряві.

Фортеця заснована в XIII столітті Данилом Галицьким. Багато хто тут бився з нашими за минулі століття! Турки, татари, молдавани, поляки.

Я вперше побував тут 2001 року. Причому на світанку — о сьомій ранку. Так було заплановано екскурсією. Тепер я тут проти ночі. І тоді, й зараз — час штурму. Чи то татар — проти наших, чи то навпаки, залежно від того, кому належала фортеця, що переходила з рук у руки десятки разів.

Усередині є панорамна картина, на якій сображено козацько-турецькі «розбірки». Складається враження, що раніше народи подорожували виключно з метою пограбування сусідів.

Пізно вночі прибуваємо до Кам’янця-Подільського.

Вийшли за пивом. Поряд — тусовка польської молоді. Нас — п’ятеро. Один iз нас — польський тележурналіст. Його земляки спочатку створювали загрозливий вигляд: вони також пили пиво, але при цьому видавали безліч неформальних звуків, тобто кричали.

Хоч би не напали — звично прикинули ми (особливо під враженням хотинських розповідей). Нашому польському колезі теж не дуже сподобалася поведінка співвітчизників.

Але тут виявилася різниця між нашими тусовками та їхніми. Польські хлопці, хоч би як «заправлялися», не покидали межі свого маленького «табору». Тоді як наші, зазвичай, дійшовши до подібної кондиції, вже давно б почали розбрідатися в пошуках пригод.

Ми допили своє пиво й зібралися йти спати, аж раптово наш польський друг заявляє: «Може, підемо до них причепимося?» Наша людина! Відрадили.

ПРОЩАВАЙ, КАРАВАНЕ!

Ранковий Кам’янець-Подільський чарівний. Особливо його старовинний центр. Йдемо давньоримським мостом над проваллям, iз якого відкриваються горбисті зелені береги.

Оглядаємо костел Святих Петра й Павла.

Коли в XVII столітті місто захопили турки — тут влаштували мінарет. Поляки відвоювали місто, але за мирним договором мінарет залишили. У результаті вийшов черговий український об’єкт із сумішшю західних і східних елементів (уже набридло підкреслювати цю нашу особливість, про яку багато згадувалося в минулій статті — про козацьку символіку, див. «День» за 5 серпня).

Побували в недавно відкритому Музеї грошей, розташованому в міській ратуші. Там зберігаються монети, починаючи з V століття до н. е., є давньоримські екземпляри.

Несподівано ми самі відчули себе древніми, бо крім грошових експонатів різних епох тут були представлені й... радянські карбованці. А я на них іще морозиво купував. Фруктове (7 копійок, дефіцит), пломбір (19 копійок), «Ленінградське» (22 копійки, в шоколаді, дефіцит), «Каштан» (28 копійок, у шоколаді, не дефіцит, бо дороге)... Уже скоро й про мене скажуть: народився в епоху давньорадянської імперії...

Із цими сумними думками йду в Стару фортецю. Але там замість історичної — думки несподівано змістилися у сферу популярної музики, оскільки ми зустрілися з екс-гітаристом «Океану Ельзи» — Павлом Гудимовим.

Звісно, знімком, що завершив нашу подорож, стало фото із «зіркою». Під гудимовські акорди ми проїхали сотні кілометрів, бережно перевертаючи касети із записами «Океану».

Не міг я не спитати музиканта про причину його виходу із «золотого складу». Павло натякнув, що причиною є підсилення диктаторських рис, у одного з учасників гурту, «самі розумієте, в кого».

Розуміємо, звісно. Але гітара Гудимова звучала завжди дуже драйвово. Однак тепер його власне ім’я «засвітилося», бо було в тіні «декого». А отже, з’явився привід поговорити про сольну творчість Гудимова. Тим паче, що він просив писати більше про сучасну музику. А нам і не шкода...

Уже у Вінниці, як я говорив, ми змушені були покинути автокараван. Повз нас промчали, відчайдушно гудячи й розмахуючи футболками й прапорами, журналістські машини (й одна депутатська). До побачення, друзі!

А читачам, які подолали цей шлях разом із нами на папері, дякуємо за увагу! І, звісно, до нових зустрічей.

Організатори автопробігу:
фонд «Cхід—Захід разом», Всеукраїнський автомобільний клуб журналістів, фонд «Журналістська ініціатива».

Спонсори:
AsMAP (асоціація міжнародних автомобільних перевізників), страхова компанія «Універсальна», мінеральна вода «Моршинська», «НАФТОГАЗ України»