«Кожен повернеться. Все одно»

Чимало жителів Дебальцевого через бої виїхали до Святогірська Донецької області. У цьому невеликому місті тісно від соснових дерев, тут багато дитячих таборів і пансіонатів. Ми побували в одному з таких комплексів, що називається «Перлина Донеччини». Люди згадували покинуті будинки і показували речі, які забрали звідти у мирне, але тривожне життя.

НОУТБУК

Оксана приїхала до Святогірська з Дебальцевого із сином, матір’ю та свекрухою наприкінці січня. Сину переселенки Антону 19 років, він — інвалід.

«Коли виїжджали, наш  будинок стояв цілий. Потім у нього влучило десять снарядів. Житло не підлягає відновленню», — каже Оксана.

Перед цим родина півроку провела у підвалах. «Хотіли сидіти вдома до останнього, але нервова система виснажилася, — зізнається Оксана. — Ми повністю залежимо від електроенергії, а у нас узимку ні світла, ні води, ні опалення. Ходили голодні, не мились». Коли Дебальцеве почали сильно обстрілювати, привезли гуманітарну допомогу: хліб, крупи. Але як зварити кашу без електрики? Якось нагрівали воду на решітці, що клали на камінь — так і викручувалися.

Переселенка вісім років працювала провідницею у Луганську. «Почуваюся, як біля розбитого корита. Не знаєш, куди дітися, бо ніде ніхто нікому не потрібний», — каже жінка. Оксана збиралась у дорогу похапцем, удома лишились деякі важливі документи. Син Антон щасливий, що взяв у дорогу ноутбук. У Святогірську він увесь час з ним носиться.

МАШИНКА ДЛЯ СТРИЖКИ

Юля, Юра і їхній син Вадик виїхали з Дебальцевого три тижні тому. «Рятувальники заходили до сховищ і агітували усіх їхати. Спочатку ніхто не погоджувався, потім деяких вмовили. Наступного дня приїхали автобуси і забрали нас, — згадує Юля. — У «бомбику» (бомбосховище. — Авт.) особливо не боялися, з літа звикли. В основному, сиділи там вечорами. Виходили у справах, у магазин».

ЮРА, ЮЛЯ І МАЛЕНЬКИЙ ВАДИК ІЗ ДЕБАЛЬЦЕВОГО. ОСТАННЬОЇ МИТІ ЮРА ЗАБРАВ МАШИНКУ ДЛЯ СТРИЖКИ — ТРЕБА СТРИГТИ ДИТИНУ

Крамниці у Дебальцевому працювали, доки там були продукти. Вже зникло світло, але ще продавали хліб, пряники, цукерки. Потім якийсь час привозили безплатний хліб з Артемівська, видавали гуманітарну допомогу. 

Юра працював на залізничному переїзді. У Святогірськ узяв невелику робочу сумку — раніше носив у ній обіди. Запхав у сумку плоскогубці, нитки — ці речі лежали під рукою, бо потрібні у «бомбику». В останній момент прихопив машинку для стрижки — треба стригти дитину.

Сім’я хоче додому. Знов-таки є проблеми з перепустками. За документом треба їхати до Артемівська. Одній людині треба 110 гривень на дорогу. Ще доведеться ночувати в Артемівську — потрібні кошти на харчі. За кілька днів треба забирати перепустку — знов кошти на дорогу. Переселенці сподіваються на волонтерів — ті обіцяли привезти у Святогірськ людей, які оформлять ці перепустки.

У Дебальцевому лишився Рома, старший син Юлі, якому 21 рік. Зараз із ним немає зв’язку. Хлопець лишився у місті разом з дівчиною, також пильнував собаку. Коли зібрався виїхати, дороги перекрили. Сину Вадику шість років. Минулої осені мав іти до школи, але відклали це на рік. «Який сенс йти вчитись у цьому році?» — розводить руками Юля. «Я не пішов до школи, тому що війна», — Вадик усміхається і ховає голову в коліна мами.

«Прожив у місті усе життя, а тепер, щоб повернутися, потрібна перепустка, — дивується Юля. — Навіть якщо твого будинку вже немає, треба глянути, що там і як. І місто треба буде відновлювати. Кожен повернеться додому. Все одно».

ВИКРУТКА І ПЛОСКОГУБЦІ

Олена Григорівна прибула до Святогірська з Дебальцевого 4 лютого. Раніше сюди приїхали дві її доньки, зять, онука з чоловіком і правнучка, якій зараз три місяці. «Тут прекрасно, — говорить Олена Григорівна про Святогірськ. — У Дебальцевому місяць не було світла і води, радіатори холодні, а ще бомбили. А тут спокійно, тепло, є гаряча і холодна вода. Усі люди привітні, ніхто нічого поганого не каже. Але все одно додому хочеться».

ОЛЕНА ГРИГОРІВНА З ДЕБАЛЬЦЕВОГО ВЗЯЛА ІКОНИ, ВИКРУТКУ ТА МАЛЕНЬКІ ПЛОСКОГУБЦІ. ПЕРЕСЕЛЕНКА ЗА ФАХОМ — ТЕХНІК-МЕХАНІК І ЗВИКЛА МАТИ ПІД РУКОЮ ЯКІСЬ ІНСТРУМЕНТИ

Виїхати з Дебальцевого жінці допоміг волонтер Олег. «Живу на восьмому поверсі. Через наш будинок постійно снарядами перекидалися. Це сягнуло якоїсь межі. Стало байдуже, що обстрілюють. Взяла і поїхала», — зізнається Олена Григорівна. Дорогою пенсіонерка допомогла евакуювати інших людей. Волонтер Олег мав перелік адрес, за якими забирав інвалідів. Олена Григорівна підказувала, куди їхати. Назбирали близько десяти осіб, потім усіх розвезли по різних містах.

Із собою Олена Григорівна взяла ліки, документи, одяг, голку з ниткою, ікони, викрутку та маленькі плоскогубці. Переселенка звикла мати під рукою якісь інструменти, адже за фахом — технік-механік, колись ремонтувала електропобутові прилади.

Спершу у Святогірську Олені Григорівні снились обстріли. Прокидалася і починала швидко одягатися, щоб бігти у підвал. Сусіди зупиняли, нагадували, що вона вже у безпеці. Попри ризик, переселенка мріє знов потрапити додому. Шкодує за майном, на яке заробляла все життя. Цінні речі — комп’ютер, телевізор — жінка сховала у шафи й обклала подушками. Їй прикро, що квартиру можуть пограбувати мародери.

Зять Олени Григорівни працює на залізниці колійником. Чоловіка викликають на роботу, щоб відновлювати сполучення. Родина чекає, поки оформлять перепустки. «Українці стояли у Дебальцевому — дуже добрі хлопці. Возили нам воду, гуманітарку, цигарки, їжу. Що робитиме «ДНР» — не знаю», — розмірковує переселенка.

КОМЕНТАР

«ЛЮДИ НАЛАШТОВАНІ ЖИТИ»

Людмила КРАВЧУК, директор обласного дитячо-молодіжного санаторно-оздоровчого комплексу «Перлина Донеччини»:

— Наприкінці грудня ми прийняли 11 автобусів з переселенцями, в основному, з Дебальцевого й Авдіївки. Заселили людей у три корпуси, вони досі живуть у нас. Загалом це трохи більше ніж 300 громадян, багато літніх людей і дітей. Ми приймаємо переселенців з квітня. Перші були зі Слов’янська. Потім з Краматорська, Горлівки, Донецька. Ті люди вже роз’їхалися.

Наша задача, щоб у переселенців були тепло, гаряча вода і їжа. Запрошували різні служби, банки, пенсійний фонд, центр зайнятості, щоб люди отримали відповіді на свої питання. Організували для переселенців книжки, настільні ігри, медичне обслуговування.

Узагалі, наше комунальне підприємство оздоровлює дітей. «Перлина Донеччини» — єдиний комплекс, який робить це цілий рік. Зараз дітей тут немає, вони виїхали 15 січня. У нас борги за комунальні послуги, по зарплаті, немає чим утримувати штат. Працюємо в борг. Частина людей звільнилась. Але не можна дозволити, щоб комплекс загинув. Сподіваюсь, цього року ще приймемо дітей.

Зараз агресія у переселенців стихає. Думки людей спрямовані на те, як повернутися додому і як відроджуватися. Навіть ті, у кого немає будинків, збираються саджати городи вдома. Вони чекають на довідки переселенців і перепустки, щоб можна було вільно пересуватися регіоном. Люди хочуть тільки миру, як і всі ми. Люди налаштовані жити.

Ми обов’язково підіймемося. Мені було три роки, коли почалася війна. Я жила на окупованій території. Потім люди поверталися на згарища. І не було волонтерів, ніхто не допомагав. Будували землянки, жили у підвалах. А сади квітнули, були фрукти, цибулю саджали, і всі вижили. Тому і зараз усе витримаємо. Треба тільки вірити, що все налагодиться.