Міфічна цифра

Із зацікавленням прочитав листа А. Сопільника у вашій газеті від 21 червня 2002 р. Поділяю його стурбованість долею української нації. Багато в чому погоджуюсь з його оцінками тієї національної політики, що проводилася стосовно українців у ХХ ст. та здійснюється нині. Однак у своїй роботі письменник, лікар вищої категорії, оперує неправдивими фактами. Це не лише не допоможе українській справі, а й завадить їй. Йдеться про оту міфічну цифру — 81,195 млн. українців, які нібито проживали на території Радянського Союзу у 1931 р.

Таку цифру у публіцистиці зустрічаю не вперше. Так, наприклад, В. Карпенко називає ці ж дані у статтi «Всесвітній форум українців: погляд із середини» («Нова політика», 2001. — №4. — С.54— 58). Він, у свою чергу, посилався на журнал «Україна» (№7—8 за 2001 р.). Зустрічав подібне тлумачення і раніше, зокрема на Міжнародній конференції «Мовні конфлікти і гармонізація суспільства», що відбулася наприкінці травня 2001 р. у Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка. Та користі від такого, м’яко кажучи, перебільшення бути не може. Адже при найменшому зіткненні зі своїми ідеологічними супротивниками, наприклад, у публічній дискусії, при такій недостовірній інформації прихильники національного відродження України будуть виглядати невігласами. Але цього допускати не можна.

Мені відомо, звідки з’явилася ця цифра. Палкі прихильники розвитку української нації побачили її у підручнику 30-х рокiв. «На великой стройке. Рабочая книга для третьего года обучения в сельской школе. Выпуск 1.» Там у таблиці, де характеризується кількість представників різних національностей СРСР, у першому рядку надруковані росіяни (77,7 млн.), другими ідуть українці (81,1 млн.), далі ж представники інших етносів, але вже у порядку зменшення. Тобто це була проста описка. І простий арифметичний підрахунок засвідчував, що справжня кількість українців, названа у цьому підручнику, — 31,195 млн. Цю таблицю я бачив на власні очі і ще тоді зрозумів, що це проста помилка друкаря. Однак автор статті у вашій газеті, як і деякі інші публіцисти-неісторики, на жаль, не тільки зовсім не володіють цією інформацією, але навіть не потрудилися хоч трохи проаналізувати чи перевірити такі «сенсаційні» дані. А такий підхід до справи може лише зашкодити національному відродженню нашої держави.

Втім, А. Сопільник допустив ще одну суттєву помилку. Він стверджував, що названа кількість українців не враховує українців Кубані, що, у свою чергу, має логічно продовжити ряд цього «неврахування» і на інші території СРСР за межами УРСР, де українці проживали компактними масами (Центральна чорноземна область, Далекий Схід, Казахстан, Сибір). Це невірно. Підручник був виданий у Росії і враховував визначену кількість українців на терені усього СРСР. Звичайно, Західна Україна була поза межами цього підрахунку. Інша справа, що українців насправді могло бути більше, але то вже тема окремої статті.

Звертаючись до вас із цим листом, я маю надію на врахування моїх зауважень. Адже газета «День» — солідне видання і їй не личить друкувати неправдиві дані. Тим більше, що у вас друкується чимало справді цікавих і новітніх статей відомих істориків, зокрема, Ю. Шаповала та С. Кульчицького. І не варто, щоб недовіра до правдивості історичних фактів, наведених у листі А. Сопільника від 21 червня 2001 р., автоматично переносилася на науково обгрунтовані та доступно написані праці названих вище істориків та інших дослідників.

ВІД РЕДАКЦІЇ

Достовірність цифри, наведеної А. Сопільником, ставить під сумнів у своєму листі й доктор економічних наук, професор Василь Осипов з Одеси. Однак він, як і Геннадій Єфіменко, вважає справжньою кількістю українців у 1930 році 31,195 млн. (ця цифра фігурує у статистичних виданнях радянських часів, зокрема «Народному господарствi СРСР. 1922—1982», с. 33). Але й остання цифра викликає деякі сумніви. Особливо якщо порівняти її із втратами під час голодоморів 1933 та 1947 рр., у Великiй Вiтчизнянiй вiйнi і кількістю українців за даними перепису 1979 року. У будь-якому разі підняте питання потребує подальшого дослідження.