«Обов’язково повернусь до хлопців, я обіцяв»

Батальйон територіальної оборони «Київська Русь» засновано 6 червня 2014 року. Кістяк формування — добровольці з Київщини. Бійці батальйону воюють на території Донецької області, зокрема, вони займали позиції на горі Карачун. Нещодавно снайпер вбив командира батальйону Олександра Гуменюка, Батю, як його називали бійці. Але добровольці знову рвуться до бою: за Батю, за рідних, за український народ. «День» поспілкувався з двома бійцями «Київської Русі», які зараз перебувають на лікуванні у Головному військовому клінічному госпіталі у Києві.

«ЯКЩО НЕ БУДЕ ЗБРОЇ,  БУДЕМО ВБИВАТИ ВОРОГА  ОЧИМА»

Сергій Воронін — киянин, але кілька років живе у Білій Церкві, має дружину та двоє дітей. У мирний час Сергій займався громадською роботою та завідував виробництвом на різних підприємствах. У березні чоловіка мобілізували, у липні він потрапив на фронт у складі «Київської Русі». Сергій Воронін розповідає: «Родина до останнього не знала, що перебуваю у зоні АТО. Казав, що перебуваю на військових навчаннях, аби їм було спокійніше. Свого часу я служив у Збройних силах, складав присягу, де сказано оберігати суверенітет держави. Коли знадобилася допомога, ми з побратимами прийшли. Інакше не буде України, будемо відзначати свята іншої держави».

Доброволець воював у Слов’янську. За його словами, «Київська Русь» виконує на Донбасі багато функцій: підтримка порядку на звільнених територіях, організація блокпостів, штурмові дії тощо. Чоловік стикався з різним ставленням жителів сходу: хтось зустрічав усмішкою та слізьми, хтось прокльонами та камінням у голову. Деякі мешканці Слов’янська та Краматорська передавали українським військовим інформацію про бойовиків. «Проти нас воюють і росіяни, і кадирівці, і серби. Це — наймана армія, яка отримує кошти за кожного убитого нашого військового. Бидло з усього світу заробляє кошти в Україні, і це політизується, називається сепаратизмом. Є якийсь відсоток зомбованих людей на Донбасі, але їх не так багато», — розповідає Сергій Воронін.

 За місяць на фронті доброволець багато чому навчився і сподівається ще скористатися своїми навичками. Чоловік мріє повернутися до побратимів та наголошує, що на фронті все по-справжньому: немає брехні та зради, і є люди, на яких завжди можна покластися, які прикриють у бою.

 На фронті, переконує Сергій, все по уставу: підйом, сніданок, обід, за можливістю зарядка — послаблень немає. Боєць розповів, як відпочивають хлопці: «Хтось телефонує додому, хтось читає книжку, хтось спілкується з друзями, хтось каву п’є, хтось пере. Товариші веселяться на свій лад. Ще у нашому підрозділі заборонено вживати алкогольні напої. Наш командир, Батя, не поважав п’яниць і жорстко карав за випивку. Коли на війні вживаєш спиртне, ризикуєш загинути, ще й побратимів «покласти». Координація руху порушена, можеш вистрелити у свого».

 Боєць «Київської Русі» вважає, що українські військові найбільше потребують нової зброї, бо у супротивника устаткування краще. Втім, Сергій додає: «Але ми все одно били і будемо бити ворога, голими руками будемо давити. Якщо не буде нічого, будемо очима вбивати».

 Чоловік та його товариші, які перебувають у госпіталі, проігнорували військовий парад на День Незалежності. «Наші побратими ведуть запеклі бої на Донбасі, озброєння у нас мало, усі тільки обіцяють щось. І тут з пафосом виходити на Майдан і показувати, яка ми озброєна держава? Парад повинен бути, але це має бути парад перемоги. Кого підтримали на параді 24 серпня? У хлопців на Донбасі немає Інтернету, телебачення, зв’язку з родинами. Це неправильно щодо тих, хто воює», — пояснив Сергій Воронін.

 У госпіталі чоловік опинився через травму і не марнує тут часу: нещодавно він став студентом-заочником Військового інституту Київського національного університету імені Тараса Шевченка, буде вчитися на військового юриста. Коли закінчиться війна, Сергій Воронін допомагатиме своїм побратимам отримати статус учасника бойових дій, соціальну допомогу тощо.

 Навіть у лікарні доброволець не знімає військовий жетон. «Я — військовослужбовець, у будь-який момент може надійти команда стати до зброї. Жетон буде на мені, доки буду військовослужбовцем Збройних сил України».

ОДИН ЗА ТРЬОХ

 Мешканець Броварів Микола Смірнов — громадський активіст та член партії «Свобода». Ще на початку окупації Криму Микола звернувся до військкомату, аби стати добровольцем. Місяць чоловіку не передзвонювали, і тільки завдяки допомозі товариша запропонували піти до «Київської Русі». Півтора тижні боєць тренувався на базі навчального центру у Десні Київської області і потім вирушив на фронт.

 Виявилося, дістатись Донбасу непросто. Микола Смірнов зізнається: «Техніка підводила. У 15 кілометрах від Десни зламався наш БТР. Допомагали ремонтувати звичайні люди, а військові з Десни нічим не змогли зарадити. За два кілометри зустріли БТР з такою ж проблемою, допомогли хлопцям з ремонтом».

Боєць воював пліч-о-пліч із командиром батальйону «Київська Русь» Олександром Гуменюком. Певним чином, Микола прийняв на себе кулю, яка призначалась Баті. Доброволець згадує: «Якось ми поверталися з Краматорська, зі штабу АТО. У комбата стріляв снайпер — це був перший замах на нього, за Батю бойовикам обіцяли багато грошей. Наша машина підстрибувала на ґрунтовій дорозі, снайпер не розрахував, куля потрапила у броню і зрикошетила прямо мені у голову. Вдруге Батю ніхто не врятував». Самого Миколу врятувало диво: куля пройшла у 4 мм від мозку, також у нього поранена рука.

Доброволець безперестанку курить і складає недопалки у руку — поруч немає смітника. «Раніше пачки вистачало на три-чотири дні. Зараз це як кисень, так намагаєшся заспокоїтись. Знаєте, у нас навіть жарт є: коли виходиш на перекур, лежачі хлопці просять покурити за них. А ти потім повертаєшся і питаєш: «Нічого не відчув? Я ж за тебе дві цигарки випалив!», — усміхається Микола.

Військовий дуже хоче розповісти про героїзм побратимів: «Щойно відвідав Кабана — він у відділенні поряд. Кабан вивіз 18 осіб з обстрілу. Кабана обстрілювали з вантажівки «Урал», йому розірвало руку, вона висіла на сухожиллі. То він положив руку на коліна та вирулював іншою. А коли прострілили другу руку, вирулював ліктями. Рулив і перемикав передачі. Коли вивіз хлопців, його самого ледь врятували. А Хома спасав техніку. На висоті її постійно виставляють у рядочок, і ворогу зручно її обстрілювати. Хома під обстрілом вивіз із палаючої колони чотири одиниці бойової техніки. Отримав значні поранення, втім, вижив. Оце для мене справжні офіцери, а не ті, кадрові».

 Два з половиною місяця на війні збилися в один ком — на фронті час не ділиться на години та дні. Навіть перемогу у бою, за словами Миколи, хлопці не відзначають, це — звичайна робота. На фронті Миколу Смірнова підтримували листи від українців. «Повертаєшся з завдання, після обстрілів — техніка підводить, зраджують. Думаєш, кому це потрібно? І раптом читаєш лист від дівчини-сироти, яка підробляє, щоб збирати гроші на тепловізори. Читаєш і дякуєш, що таких людей захищаєш. Це як телефон поставити на зарядку. Люди віддають тобі останнє, то чому себе жаліти?» — питає чоловік.

 Зараз біля ліжка Миколи висить малюнок його 6-річної доньки. Чоловік радий нарешті побачити батьків, кохану, дитину, але однозначно повернеться на фронт. Микола Смірнов замислюється про майбутнє: «Треба одружитися. Хлопцям пообіцяв, що разом погуляємо на весіллі. Зараз розробляю м’язи на руці. Потім обов’язково повернусь до хлопців, я обіцяв. У мене два брати. Менший навчається, старший працює, має проблеми зі здоров’ям, тому не може воювати. Але я за нас усіх відвоюю».