Секрет успіху Швейцарії

Щодо України це питання постає наріжним каменем сьогодення, оскільки у нас немає жодних підстав залишатися бідними чи відсталими на периферії глобального розвитку. Молоді українські дослідники «примірятимуть» успіх Швейцарії на Батьківщині — хтозна, може, пустить коріння...

Нашу ініціативу підтримав Благодійний фонд Богдана Гаврилишина, який є почесним консулом України в Женеві. Віра цієї харизматичної людини в молоде покоління та енергійне прагнення змінити українські реалії на кращі надихають. Серед учасників нашої групи — юристи, спеціалісти з міжнародних відносин, філологи. Усі ми свого часу отримали шанс навчатись у Швейцарії. Цей «закордонний» період став чудовою можливістю не лише досягти вищого особистісного розвитку, а й дізнатися більше про громадян цієї країни, вивчити її конституційний лад. У своїй книжці «Дороговкази в майбутнє» Богдан Гаврилишин зазначив, що «позбавлена будь-яких значних ресурсів, Швейцарія досягла найвищого рівня валового національного продукту на душу населення серед країн Організації економічного співробітництва і розвитку».

Політично Швейцарія надзвичайно стабільна: коли тут і виникає якесь соціальне протистояння, то зовсім незначне. Головними принципами її державного устрою незмінно залишаються демократія та федералізм. До речі, в літературних джерелах Швейцарію ще й дотепер називають конфедерацією, однак конфедерацією як тимчасовим політико-правовим об’єднанням країну було справедливо визнано певний час, із 1848 року, коли декілька кантонів утворили єдину державу. Згодом зміцнилися принципи федеративного устрою, але й понині від швейцарців можна почути думку, що для них іноземець — не просто громадянин іншої держави, а мешканець іншого кантону. Належність до того чи іншого кантону є лише засобом самовираження, бажанням особливо відзначити певні культурні особливості, і в жодному разі не йдеться про свідоме розпалювання ворожнечі чи ксенофобію. Усі швейцарці пишаються тим, що вони є громадянами своєї країни.

Досліджувати Швейцарію надзвичайно цікаво. Попри розтиражовані на світовий загал швейцарські бренди, як то фінансові установи, годинники, шоколад, сири, ця благополучна країна знана у світі завдяки ще декільком своїм особливостям. Варто згадати хоча б те, що Швейцарія упродовж тривалого часу зберігає традиції нейтралітету, вона не є членом ЄС, НАТО і навіть до ООН увійшла лише 2002 року, та це не завадило Женеві стати міжнародним центром — тут розташовані штаб-квартири численних міжнародних організацій. А ось і ложка дьогтю в бочці меду: Швейцарія, яка відома своїми демократичними принципами державного устрою, все ж має проблему картелізації.

Так чи інакше, політична культура у формі прямої демократії, а саме референдумів — гідний зразок для наслідування іншими країнами, і нашою, зокрема, адже жодна держава не наблизилась до використання прямої демократії для вирішення національних політичних питань так, як це зробила Швейцарія. Починаючи з року свого заснування, тут було проведено понад 200 референдумів, присвячених найрізноманітнішим питанням кантонального та федерального життя. Перший загальнонаціональний референдум стосувався ухвалення другої Конституції Гельветики від 1802 року, однак основні засади функціонування цього правового інституту були затверджені вже з Конституцією 1874 року. У повоєнний період Швейцарія провела дві третини референдумів серед усіх проведених у демократичних країнах.

Важливу роль у державотворенні тут відіграють не лише референдуми. Саме народна ініціатива як вияв влади громадян є свідченням їх залучення до загальнодержавних справ. Тобто пересічні жителі країни не лише схвалюють чи відхиляють ініціативи обраних представників влади, а й самі генерують ідеї поліпшення життя на кантональному і навіть загальнодержавному рівнях. Наприклад, сто тисяч громадян Швейцарії можуть ініціювати повний перегляд Союзної конституції.

Обов’язковим предметом референдуму народу і кантонів є питання зміни Союзної конституції, приєднання до міжнародних організацій та організації колективної безпеки. Питання ж менш глобального, проте гострішого соціального характеру також є предметом народного голосування. Так, у березні 2013 року швейцарці підтримали ідею скорочення грошових виплат топ-менеджерам великих компаній, оскільки їхня заробітна плата, за даними Swiss Federation of Trade Unions, 2011 року перевищувала доходи найменш оплачуваних працівників у 93 рази! На сьогодні молодіжний рух соціал-демократичної партії Швейцарії висунув нову ініціативу, за якою щомісячна зарплата топ-менеджерів має дорівнювати 12-місячному доходу найменш оплачуваного працівника компанії. Ймовірно, ця пропозиція стане темою голосування уже в листопаді нинішнього року. Ще один з останніх прикладів: народ Швейцарії вирішив, що їхня держава не подаватиме заявки для проведення Олімпійських ігор 2022 року, позаяк проти цього виступили жителі кантону Граубюнден.

Для українського суспільства правовий інститут референдуму не є принципово новим, проте, на відміну від Швейцарії, Україна не має історичних традицій його розвитку. До того ж, далеко не досконалим, ба навіть неконституційним виявився новий закон «Про Всеукраїнський референдум», ухвалений Верховною Радою 6 листопада 2012 року. Тож нині, коли гостро стоїть питання щодо внесення змін до закону, які усунули б суперечності з Конституцією України, досвід Швейцарії якнайкраще став би у пригоді.

YOU ARE IN THE ARMY NOW...

Щоп’ятниці увечері швейцарські поїзди і міський громадський транспорт заповнюють люди у військовій формі. Буденна картина для місцевих — після армійського тижня швейцарці роз’їжджаються по домівках на відпочинок. Постає логічне запитання: навіщо країні, яка дотримується постійного нейтралітету, не була задіяна в обох світових вінах, а в мирний час не вступає у військово-політичні блоки, муштрувати майбутніх бійців? До того ж, у більшості країн Західної Європи обов’язкової військової служби уже не існує. Скажімо, в Австрії, за результатами проведеного з цього приводу референдуму, від неї відмовилися взимку нинішнього року. Торік подібну ініціативу висували й у Швейцарії, до речі, уже вдруге — уперше це питання було порушено 1989 року, однак обидва референдуми не здобули значної підтримки серед громадян країни. Тож, хай би як там було, швейцарці й понині мають армію та повинні служити в ній.

Виявляється, причин збереження військової служби декілька. Головне призначення армії — забезпечити військову міць країни з метою підтримувати її безпеку. Крім оборонної функції, вона допомагає органам державної влади в надзвичайних ситуаціях, наприклад у разі стихійних лих. А ще за допомогою армії Швейцарія дбає про мир в усьому світі, беручи участь у міжнародній миротворчій діяльності. Не останнім аргументом виступає і традиційний аспект, адже армія має глибокі корені в історії становлення Швейцарської Конфедерації як держави, а свого часу військова служба відіграла важливу роль в інтеграції населення. До речі, в жодній іншій країні в міністерстві оборони не опікуються також і спортивним розвитком населення, як це з 2009 року робить начальник федерального департаменту оборони, захисту населення і спорту Улі Маурер, чинний президент Швейцарської Конфедерації, обраний 5 грудня 2012 року. І ще дивна річ — призовний вік тут становить від 18 до 35 років. Отак швейцарські чоловіки на 10 років дали фору нашим, хоч навряд чи це когось у нашій країні по-справжньому засмутить...

НЕ РИНОК ПРАЦІ — А МИР І ЗЛАГОДА

Кожен четвертий представник трудового населення Швейцарії є членом профспілки. Саме професійні спілки сприяли становленню таких інститутів громадянського суспільства, як соціальне страхування від нещасних випадків на виробництві, на випадок професійних захворювань і на випадок безробіття. Це стало можливим завдяки системі прямої демократії, яка відіграє принципову роль в організації суспільного життя Швейцарії, про що вже було згадано раніше. Найцікавішим є той факт, що профспілки можуть ставати суб’єктами законодавчої ініціативи, висуваючи ті чи інші питання на голосування для всієї країни. Проте найперше вони виконують функції, задля яких і були власне створені: представлення інтересів працівників перед роботодавцями. Незважаючи на високі стандарти захисту трудового населення, зовсім уникати конфліктів все ж не вдається. Однак, на відміну від України, де часто-густо керуються принципом: «найкращий захист — страйк», переважна більшість трудових конфліктів у Швейцарії вирішується не таким радикальним способом. Витоки такого цивілізованого співіснування обох класів слід шукати ще 1937 року, коли між профспілковими організаціями робітників та об’єднанням підприємців у сфері металообробної промисловості було укладено договір, відповідно до якого перші зобов’язалися не страйкувати за умови, що всі трудові конфлікти можна буде вирішити шляхом переговорів. Як наслідок — взірець благополучного та процвітаючого сьогодення.

5-МОВНА КРАЇНА?

Вирізняє Швейцарію поміж інших країн ще одна особливість і національне досягнення з 1798 року — багатомовність. До того вважалося, що швейцарці спілкуються німецькою, інші ж три мови — французька, італійська та ретороманська — офіційного статусу не мали. Сьогодні, крім чотирьох визнаних, доволі поширеною є також англійська lingua franca, і наразі невідомо, чи не стане вона п’ятою. Політиці мультилінгвізму Швейцарія зобов’язана своєю першістю серед країн, у яких почали з’являтись міжнародні школи та університети. Професор вищого навчального закладу без будь-яких зусиль може прочитати лекцію німецькою, англійською чи французькою, якщо цього вимагатиме аудиторія. Діти, які виховуються в родинах з різними національними традиціями, можуть легко знайти спільну мову одне з одним. Дотримання принципу мультилінгвізму сприяє абсолютно толерантному ставленню до інших культур, свідомому їх сприйняттю як власного збагачення. Швейцарська багатомовність розглядається нині як можлива модель єдиної Європи.

Складається враження, що така країна, як Швейцарія, постала для того, щоб бути взірцем для наслідування у світі. Безумовно, секрет її успіху — то саме її секрет, але, як відомо, за примірку грошей не беруть...

Олександра БРОВКО, Сергій КУРНОСЕНКО, магістри міжнародного права та економіки Інституту світової торгівлі Університету Берна

Тетяна ПАЙОСОВА, докторантка Інститут європейського та міжнародного економічного права, Університет Берна

Майя КОЛЕСНІК, докторантка філософсько-гуманітарного факультету Університету Берна, випускниця Київського національного лінгвістичного університету

Катерина БЕКРЕНЬОВА, прес-секретар Благодійного фонду Богдана Гаврилишина